Степан ВОЗНЯК

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ЯК КОНЦЕНТРОВАНИЙ ВИЯВ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ:
ВІХИ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Якщо слідувати вченню Платона про ідею як мислиннєвий образ предмета, тоді національну ідею можна визначити як ідеальний образ буття нації, як спосіб її самовдосконалення. Національна ідея – філософія національного життя, його теорія й практика, особлива форма світобачення через призму національних цінностей та ідеалів. У числі інших найістотніших моментів вона включає в себе, передусім, мету існування етнічної спільності (на різних рівнях обгрунтування та проявів – від емоційних до науково виражених і ґрунтовно прорахованих), а також з'ясування її історичного призначення, системи ціннісних орієнтирів, стійких прагнень і уподобань (як усвідомлених, так і рефлекторних), визначення свого місця серед інших народів, ставлення до них. У національній ідеї концентруються відповіді на найскладніші питання: для чого живе нація? Як вона реалізує себе в оточенні інших спільнот? Вона формує особливий погляд на світ, його тлумачення крізь призму національних цінностей та національних цілей.

Українська національна ідея – теоретичний вираз самоусвідомлення українським народом своєї самобутності та індивідуальності, власної самоцінності, права на самовизначення та самостійний розвиток, на національну незалежність. Осмислення її сутності, зародження та функціонування, або те, що філософи називають рефлексією, становить зміст філософії української ідеї.

Суттєвою її складовою є проблема генези національної ідеї, її джерел, витоків. Один із найвизначніших релігійних філософів – екзистенціалістів М. Бубер писав : “… Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить її предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї долі” [ 1, с. 8]. Національна ідея, отже, не є чимось сталим, незмінним, раз і назавжди даним. Вона, як і будь-яке духовне утворення, має свою історію та логіку розвитку.

Теоретичне й філософське осмислення української національної ідеї відбулося в ХІХ ст. Однак її джерела значно глибші, сягають часів формування українського народу, його менталітету, а разом із ними й етнічної самосвідомості. Більшість дослідників пов'язує час утвердження українського етносу з появою та процвітанням його держави – Київської Русі [ 2, с. 32] . Але є ще інші міркування. Заслуговує на увагу думка М. Юрія, який відзначає, що ще в перед державний період племена слов'ян на теренах теперішньої України, які стали цементуючим фундаментом для творення українського етносу, “…внутрішньо усвідомлювали етнічну спільність насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від народів, що їх оточували, … свої етнографічні особливості” [ 2, с. 38]. Причому автор посилається на “Повість времяних літ”, що зафіксувала дані про те, що племена, об'єднані назвою Русь, мали “словінську мову”, а всі інші племена, що платили їм данину, - “свою мову”. Так само різними у них були побут, традиції, звичаї тощо: “…Всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен норов свій” [ 3, с. 19 - 21]. Отже, крім племінної самосвідомості, існувало на Русі усвідомлення до “руського народу”, “русичів” (спадкоємців від русів). Власне йдеться про те, що етнічну самосвідомість слід розглядати як процес, враховувати слід різні етапи її становлення й зрілості, різні форми вияву.

Населення Київської Русі мало чіткі ознаки етнічної незалежності: спільність мови, культури, територію, особливості психічного складу, навіть єдину державу. Його етнічна самосвідомість виступала у формі належності до “руського народу” (“русичів”), “руської землі”. Це був більш високий, ніж племінна самосвідомість, рівень етнічного самоусвідомлення. З хрещенням Русі воно доповнилося почуттям єдності “по вірі”. Цей рівень етнічної самосвідомості знайшов своє відображення у історіософських концепціях києво-руських мислителів, найважливішою з яких є патріотична ідея -- обгрунтування державної незалежності Київської Русі перед загрозою іноземних загарбань та гегемоністських претензій Візантії.

Любов до Батьківщини, гордість за неї з особливою силою звучать у “Слові про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, коли він пише про князів Святослава й Володимира, що вони “не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі” [ 4, с. 17]. Іларіон та інші представники тогочасної “книжної мудрости” прагнули включити історію Київської Русі до загальної історії Християнського світу, що ототожнювалася з історією людства. Цим вони намагалися, з одного боку, піднести престиж Київської Русі у світі, а з іншого – засвідчити рівність русичів серед інших народів.

Етнічне забарвлення мали й релігійні вірування наших предків. Ще І. Нечуй – Левицький відзначав, що “… народ кладе на своїх богів печать своєї національності…, творить собі богів, на себе глядячи”. Народна творчість, відзначав він, уможливлює висновок про те, що “… український народ переніс з землі на небо форму сімейного побуту”. Автор також вважає, що “…народ дав своїм богам колорит княжого періоду української історії” [ 5, с. 5]. Таке тлумачення відповідає сучасним науковим поглядам на взаємозв'язок етнічного та релігійного.

Суттєвим чинником у формуванні етнічної самосвідомості праукраїнців було те, що, на відміну від багатьох інших народів, які у процесі історичного розвитку змушені були емігрувати, навіть повністю переселятися, що призводило до відриву від первісного етнічно-матеріального коріння, вони жили осіло, не залишали прабатьківщини, все глибше освоювали та оберігали свою землю, внаслідок чого “…культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде, ніколи” (П. Курінний) ( 6, с. 32). Ці “національні особливості” відбиваються в менталітеті корінного населення.

Серед дослідників немає одностайності в питанні про наявність у психології населення Київської Русі поділу на “ми” та “вони”, тобто протиставлення себе іншим етносам. На нашу думку, таке протиставлення у певних формах уже тоді існувало та було зумовлене набігами на Русь чужоземних племен (ляхів, варягів, чуді, пралитовців, різних тюркських орд – хазар, печенігів, половців), татаро-монгольським ігом. Як вважає М. Юрій, певний стереотип поведінки з протиставленням себе (“ми”) усім іншим (“вони”) зумовив запровадження християнства [ 2, с. 42] .

Усвідомлення етнічної єдності українського народу набуває нових форм вияву у ХІУ – ХУІ ст., коли українці втратили свою державність, перебували в складі чужих держав – Великого князівства Литовського та Польщі. У цей час українське “ми” вже досить виразно протистоїть чужоземному “вони” (поляки, литовці) й особливо яскраво виявилося в обстоюванні своєї мови та батьківської віри. У цей час етнічна самосвідомість поступово трансформується у самосвідомість національну, виразом якої є боротьба за національні права та свободи. Злет національної самосвідомості українського народу відбувся в ХУІ – на початку ХУІІ ст. – в період культурно-національного відродження, що збігся з реформаційно-гуманістичним рухом. На зламі цих століть, як вважають дослідники, почався процес формування української нації. Він проходив в умовах усенародної визвольної боротьби, яка й була головним чинником національної консолідації. В цей час формується державницька свідомість як одна зі складових національної ідеї.

Національна ідея – невід”ємний атрибут нації. Її формування розпочинається з формування національної спільності (Die nationale Gemeinschaft) Одначе до свого теоретичного осмислення вона існує на емпіричному рівні, так би мовити “розмита” ( у стані “протоплазми”) у національній свідомості. Можна вважати, що першими її носіями були учасники національно-визвольної боротьби українського народу, зокрема, часів Хмельниччини – загальнонаціональної боротьби за його державне самовизначення. Це був найбільш активний (“пасіонарний”) період розвитку національної самосвідомості українського народу. Йому певною мірою сприяв гуманістично – реформаційний рух в Україні, що був тісно пов'язаний з ідеями любові до Батьківщини (патріотизм).

Так званий громадянський гуманізм, центральною ідеєю якого було спільне благо, культивував “народну користь”, служіння своєму народові. Його представники – Ю. Дрогобич, С. Оріховський, Ю. Рогатинець та інші – усвідомлювали приналежність до своєї нації “русинів” (“рутенців”, “роксолан”), всіляко сприяли розвиткові рідної культури. С. Оріховський, говорячи про своє походження, відверто заявляв: “… Я з племені скіфського, народності руської… Русь є моєю батьківщиною” [ 7, с. 198], а у зверненні до польського короля з гордістю писав: “… Я українець (русин), пишаюся цим і про це говорю прямо” [ 8, с. 195] .

До найважливіших чинників національного самоусвідомлення українського народу слід віднести релігійний фактор, протистояння православ'я та католицтва. Православне віросповідання ідентифікувалося у свідомості абсолютної більшості українців з традиціями батьків, свого народу, з “нашим”, а католицьке – з “чужим”, “не нашим” (“їхнім”). Конфесійна відмінність тут ототожнювалася з відмінністю етнічною. Тому-то національно-визвольна боротьба проходила також під гаслами, спрямованими проти католицтва як опори польсько-шляхетського панування. В ході ідейної боротьби чи не вперше за всю попередню історію України з”явилася плеяда діячів – І. Вишенський, Й. Борецький, М. Смотрицький, Хрисофор Філалет, П. Могила та інші, - що обґрунтувала поняття українського етносу, його особливості, його особливості та цілі як окремої своєрідної спільноти – нації [ 6, с. 40 - 41]. Так, Іван Вишенський, захищаючи слов'янську мову як досконалу та богообрану, протиставляючи її грецькій та латинській, відзначав, що “…славянский язык перед Богом честнейший есть и от елинского й латинского[ 9, с. 57]. Усі духовні цінності, правду – справедливість, зазначав він, “… род руский в письме и науке славянского языка благодатию Христа Бога одержал, засведетельствовал и тако достаточне спробовал[ 9, с. 219]. І. Вишенський був переконаний, що оскільки українська мова живе “в письме славянском”, то захист церковно - слов'янської мови є водночас захистом народної мови та його носія перед загрозою полонізації.

Знаменним явищем у культурно-історичному житті українців ХУІІ – ХУІІІ ст. стала Києво – Могилянська Академія (спочатку – колегія, створена на зразок європейських університетських коледжів), що втілила у собі кращі надбання духовності народу, його національну самосвідомість. В Академії панував дух Русі, Козаччини, громадянського гуманізму та патріотизму. Не випадково з її стін вийшло чимало активних поборників національних прав українців, виразників національного духу. Випускник Академії проповідник А. Радивиловський писав, що нема у світі нічого милішого за Батьківщину, котра нас породила , виховала, добром збагатила [ 8, с. 30] . Інший її вихованець, сподвижник гетьмана І. Мазепи Пилип Орлик – став автором першої конституції України, а також “Виводу прав України”, в якому обґрунтував право народу на захист від гноблення, боротьбу за свою незалежність. Києво – Могилянська Академія дала Україні філософа Г. Сковороду, котрий у своїй творчості найбільш яскраво виразив українську світоглядну ментальність.

Без перебільшення, можна сказати, що стрибок у пробудженні національної самосвідомості й формуванні української національної ідеї відбувся наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст., у період, який дослідники називають “преромантизмом”. У суспільно-політичному житті України це були важкі часи: скасовано всі елементи державності, які вона мала у межах автономії ( 1764 р.), ліквідовано Запорізьку Січ (1775 р.), запроваджено інститут підданства ( 1783 р.), що призвело до руйнування традиційно сформованих соціально-політичних демократичних структур, закріплено статус України як російської колонії у формі Малоросійської губернії.

Кризовий стан політичного життя стимулював інтелектуальні сили України до роздумів над історією краю, долею свого народу, що, зрештою, призвело до появи на передньому плані ідей історизму, нації, героїчної особистості. Наприкінці ХУІІІ ст. формується ідея відродження національної державності бодай у формі автономізму у складі Росії. Її не тільки поділяла патріотична знать, а поступово вона захоплює широкі кола громадськості, насамперед інтелігенцію. Саме останній належить головна заслуга у розробці однієї зі складових частин української національної ідеї – визначення місця українського народу серед інших спільнот.

Серед тих, хто вперше через культурні ознаки комплексно виокремив українців серед інших народів і тим самим започаткував наукове осмислення його як окремішньої спільності, був О. Шафонський [ 10, с. 5] . Він намалював цілісну картину відмінностей українців від інших народів у мовних, фізичних особливостях, побуті, звичаях, обрядах, віруваннях та знаннях. Слідом за ним ідею окремішності українського народу розробляли Я. Маркович, В. Рубан, Г. Калиновський, М. Максимович та інші. На одне з перших місць у питанні самоідентифікації українського народу постає проблема української мови, її права на самостійне існування. З появою “Енеїди” І. Котляревського це питання було реально розв'язано, й незаперечно доведено винятковість рідної мови українців. ЇЇ окремішність, своєрідність обґрунтовували у своїх наукових дослідженнях О. Павловський, І. Могильницький, І. Срезневський та інші.

Найяскравішим виявом української національної ідеї кінця ХУІІ – початку ХІХ ст. дослідники по праву називають анонімну “Історію русів” – найвизначніший твір української національно – політичної думки того часу, головна ідея якого – право України на самостійний державно – політичний розвиток.

Згадані твори та загалом соціокультурне буття України розглянутого часу стали тим підґрунтям, на якому національна ідея набула своє теоретичне, філософське осмислення. Саме в цей час відбувся новий пасіонарний вибух національної свідомості. Він пов'язаний з романтизмом, що у першій половині ХІХ ст. в суспільно-політичному й духовному житті України прийшов на зміну Просвітництву.

Романтизм – це не лише художній метод у мистецтві, але й певна концепція світобачення, напрям осмислення світу. Дослідники відзначають відмінність романтичного світосприйняття мислителями державних і недержавних, незалежних та поневолених націй. Якщо для перших характерним було утвердження органічної єдності людини з одухотвореною природою, культ творчої фантазії тощо, то романтизм других робив наголос на історизмі, фольклорі, рідній мові, у яких убачав закодовану національну сутність (есенцію) етносу. Саме характер останнього мав український романтизм, а його провідні ідеї – співзвучні з ідеями національного та політичного самовизначення народу.

У цікавому есе “Національна ідея: Етапи розвитку” М. Розумний здійснив спробу визначити етапи становлення національної ідеї: “…Зародившись як атомарне абстрактне поняття, ідея перейшла в сферу конкретно-чуттєвих уявлень, у якій змоделювала національний мікрокосм. Завершальну стадію пов'язано з виокремленням фокусу національного “Я” і організацією довкола цього поля смислових зв'язків свідомості. Ідея з атома виростає до універсуму” [ 11, с. 72]. Проте у не менш цікавому дослідженні “Українська цивілізація: Геополітичний зміст” О. Гуцуляк констатує, що українська ідея зародилася спершу у сфері конкретно – чуттєвих уявлень, а вже потім постала як “атомарне абстрактне уявлення”, тобто українська ідея виросла не з атома до універсуму, а навпаки – універсум стискався до сингулярної точки – “атома серця” (метафора Олександра Олеся)[12], що складається “… з ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, з самої волі і з чуттєвої сторони , з національного “еросу”, “емотивності”…”(Дм. Донцов) [13, с. 11]. Носіями цього “атома серця” були кирило-мефодіївці, і насамперед М. Костомаров і П. Куліш, даючи цим поштовх до “ланцюгової реакції” у самосвідомості українського етносу у напрямку до боротьби за національні права.

У праці М. Костомарова “Книга буття українського народу” Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього вперше постає як самостійна філософська проблема [ 1, с. 8] . В ній, а також у ряді інших праць вчений уперше в українській історіографії з”ясував хід і сутність історії України, показавши, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію, що він є окремим народом, а не частиною “великоруського племені”, як заявляли російські шовіністи. У праці “Дві руські народності” він обґрунтував ідею самоцінності українського народу, здійснив спробу визначити “модель” українського народного характеру.

Якщо М. Костомаров обґрунтовував українську національну ідею в історіософському й етнографічному контекстах, то П. Куліш – на основі “хутірської філософії”, через призму “єства душі” людини. Мислитель розглядає людину як духовну сутність, єдність “зовнішнього”, тобто раціонального, й “внутрішнього” – “глибини душевної”. Ця “глибина” – “серце”, “таємне”, “невідоме нікому”. В ньому містяться помисли, думки людини, її переживання, прагнення до добра, відчуття Бога. “Серцем” людина тягнеться до свого (народу, культури, історії, мови тощо), а розумом , “головою” – до чужого, до інших культур, мов. Українець своїм “серцем” пов'язаний з Україною, рідним краєм. “Серце” фактично виступає в П. Куліша як національна самосвідомість, національна душа. Тому-то Д. Чижевський окреслив його світогляд як “україноцентричний”.

Квінтесенція української національної ідеї – у творчості Тараса Шевченка. Вона постає в нього у формі національного міфу. Головний предмет його поезії – Україна, що виступає у двох основних вимірах: як певна соціальна спільність, що реально втілена в історичній дійсності сьогодення, і як духовно-ідеальна спільність нашої минувшини, представлена високими заповітами “козацької слави”, що має відродитися в прийдешньому. А це майбутнє – вільна , незалежна Україна (“В своїй хаті своя правда, і сила і воля”).

Розробка української національної ідеї мала багатоаспектний характер, йшла в різних напрямах: філософському, історичному, лінгвістичному, психологічному, етнографічному, культурологічному, політологічному тощо. У контексті відношення “народ і мова” її поставив О. Потебня – вчений-мовознавець, представник філософії українського романтизму. Він глибоко обґрунтував роль національної мови в долі кожного народу, її етноінтегративну функцію. Мова, згідно з його вченням, - головна й обов'язкова ознака єдності народу, знаряддя національної свідомості; вона продукт “народного духа”( Der volkseigene Geist ), , тому в мові виражена національна специфіка народу (Die nationale Besonderheit des Volkes) , його світосприйняття (Die Wahrnehmung der Welt). Убачаючи головну причину денаціоналізації у політичних умовах буття нації, вчений вважав, що даний процес прискорюється з відривом підростаючого покоління від рідної мови. Він також висловлював припущення, що перенесення двомовності на широкі верстви народу перешкоджатиме збереженню національної ідентичності (Die nationale Identität). О. Потебні належить цікава думка про те, що „ідея національності“ (Die Idee der Nationalität) може слугувати як прогресові, коли стверджує взаємоповагу і право народів на самостійне існування, так і регресу, коли стверджує зверхність одного народу над іншим, панування однієї нації над іншою.

В культурологічному аспекті розглядав національну ідею літератор та публіцист, один із лідерів покоління „Молодої України“ Трохим Зіньківський. У дусі європейської філософії ХІХ ст. він убачав у національній ідеї запоруку „поступу й культури національних організмів“. Оскільки кожний народ є реальним суб'єктом історичного поступу людства, а сам поступ є продуктом творчого діалогу національних культур, окрема особистість не може вступати в цей діалог, ігноруючи свою національну природу. „…Кожний індивідум, - писав Т. Зіньківський, - може виховуватись для справжнього творчого духовного життя тільки на національному ґрунті. Людина без національного почування не здатна до розумного духовного життя“. Коли ж народ утрачає свою індивідуальність, він перестає бути суб'єктом історичного прогресу, перетворюючись на „машину, м'ясива мільйони“. Торкаючись питання про відношення націоналізму та космополітизму, він підкреслював, що прапором національної ідеї можуть прикривати свої голови і Шевченко, і Катков. „…В чистім, благороднім розумінні націоналізм, як почуття природне, мусить бути під контролем ідей гуманізму“, - зазначав Т. Зіньківський. Такий націоналізм не суперечить загальнолюдським принципам і в цьому відношенні „…кожна людина мусить бути космополітом“, тобто „… дивитись на всіх людей однаково як на людей“. „…Націоналізм, що суперечить вищим гуманним ідеям, - підкреслював він, - не націоналізм, це просто варварство, що прикриває свою погану і мерзенну вдачу чистим і святим покровом націоналізму“ [ 14, с. 189 - 190].

Теоретичне осмислення української національної ідеї в період преромантизму та романтизму мало просвітницький характер, відбувалося в контексті питання: “Хто ми є ?” До відповіді на нього українські інтелектуали підходили по-різному, але змальованому ними образові України та українського народу однаково бракувало історіософського обгрунтування. Його дав М. Грушевський своєю історичною концепцією у праці “Хто такі українці й чого вони хочуть ?” У ґрунтовному дослідженні “Історія України – Руси” автор довів самобутність, автохтонність і окремішність історичного розвитку української нації.

Щодо самої філософії української національної ідеї, то найбільший внесок у її розробку здійснив, без сумніву, Іван Франко. Він, зокрема, здійснив глибоку філософську рефлексію над самим поняттям нації, чинниками націотворення й національної консолідації, обґрунтував роль національного ідеалу й завдання інтелігенції в його реалізації, місце національного фактора в суспільному житті. Нація, у тлумаченні І. Франка, - це “…суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя” [ 15, с. 404]. Перед інтелігенцією він ставив завдання “…витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю”, тобто націю новітнього типу, здатну протистояти асиміляційним процесам та водночас готову до опанування “… в якнайбільшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків” [ 15, с. 404]. Це завдання вона може виконати , вносячи національну ідеологію в маси народу, формуючи почуття національної єдності, національну самосвідомість задля того, щоб “… навчитися чути себе українцями” [15, с. 405]. І. Франкові належить обгрунтування потреби класти в основу суспільно-політичного й культурного життя національний чинник – “… здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту” [ 16, с. 25] . Він вважав неприпустимим виходити “поза рами нації” в “ідеальних змаганнях” заради прогресу нації.

Якщо у період преромантизму (кінець ХУІІІ – початок ХІХ ст. ) національна ідея осмислювалася на етнографічно-фольклорному рівні, у добу романтизму (друга половина ХІХ ст.) – на рівні науково – просвітницькому, то в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вона виступає на політично-державницькому рівні у формі національно-політичних вимог та програм, головним змістом яких є політично-етатичне самовизначення української нації. Цей етап підготувало покоління І. Франка та “Молодої України”, а репрезентують його ідеологи національного радикалізму М. Міхновський, Дм. Донцов та інші, які трансформували національну ідею у вимогу “самостійної України” (саме під такою назвою у 1900 р. у Львові вийшла праця М. Міхновського, що стала програмою Революційної Української Партії), реалізовану в утворенні Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки та їхньою Злукою актом від 22 січня 1919 року. Поразка української національної революції 1917 – 1921 років та подальші історичні колізії України у складі СРСР не заглушили національну ідею, не притупили її вістря. Як вияв власної самоцінності українського народу, його окремішності й права на вільне національно-політичне життя, вона була ідейним підґрунтям “розстріляного відродження” 20-30-х років ХХ ст., діяльності УВО – ОУН, визвольної боротьби 40 –50-х років ХХ ст., самопожертви В. Стуса та плеяди дисидентів – “шістдесятників”. У нинішній незалежній Україні національна ідея стала одним із державотворчих чинників, засобів консолідації української нації, національного відродження, побудови цивілізованого суспільства.

ПРИМІТКИ

1. Цит. за: Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. – К., 1992.

2. Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К., 1997.

3. Повість времяних літ. – К., 1990.

4. Іларіон. Слово про закон і благодать // Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993.

5. Нечуй – Левицький І. Світогляд українського народу (Ескіз української міфології). – К., 1993.

6. Солдатенко В., Сиволоб Ю. Витоки і передвісники української ідеї // Віче. – 1993. - № 11.

7. Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

8. Історія філософії на Україні: У 2-х тт. – К., 1987. – Т. 1.

9. Вишенський І. Твори. – К., 1986.

10. Борисенко В. Зародження української національної ідеї // Київська старовина. – 1996. - № 1 – 2.

11. Розумний М. Національна ідея: Етапи розвитку // Наука і суспільство. – 1996. - № 1 – 2.

12. Гуцуляк О. Українська цивілізація: Геополітичний зміст // Голос нації. – 1996. - № 3 – 4.

13. Цит.за: Москалець В.П. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів, 1994.

14. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1996.

15. Франко І.Я. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І.Я. Зібр.тв.: У 50 тт. – К., 1986. – Т. 45.

16. Іван Франко про соціалізм і марксизм: Рецензії і статті. 1897 – 1906 . – Нью – Йорк, 1966.

На головну сторінку!