Ярослава ВАСИЛИШИН
Про автора

УКРАІНОЦЕНТРИЗМ -СИСТЕМА СВІТОБАЧЕННЯ МИХАЙЛА ОСАДЧОГО

Україна як самостійна держава 10 літ є задекларована на карті світу. Її народ за цей політичний акт заплатив високу ціну - мільйони патріотів поклали на вівтар боротьби свої долі, а часто і життя. Це ті - які за центр Всесвіту мали Україну, і їхня система світобачення складалася з національних категорій.

Народжена хрущовською відлигою хвиля шістдесятництва дала світовій культурі яскраві взірці української інтелектуальної думки, що свідчила про спротив інтелігенції комуністичному режиму. В. Стус, В. Мороз, М. Осадчий, В. Чорновіл і безліч інших героїв, пройшовши етапи заслань, холод карцерів, для української нації стали символами нескореності волі, вічної жаги свободи, сили національного духу.

Михайло Григорович Осадчий (22 березня 1936 - 5 липня 1994) -відомий правозахисник, який від 1965 року відбував покарання за свої політичні погляди як найнебезпечніший злочинець-рецидивіст у таборах особливо суворого режиму. Ні жорстока недоля, ні жорстокість каральної системи не змогли змінити його світобачення -україноцентризму. Його кандидатська дисертація про гумориста Остапа Вишню (захищена 1965 року в Москві) засвідчила українські об-шири наукових зацікавлень, хоча, за вимогами наукових досліджень, ця робота про українську літературу писалася російською мовою. Такі парадокси були узаконені на державному рівні і тому викликали спротив у національне свідомої еліти українського народу. Україноцентризм Михайла Осадчого простежується стрункою системою світобачення у поетичних збірках різних періодів життя (перша поетична збірка «Місячне поле», 1965 рік, друга - «Квос еґо», 1979, третя - «Скитський

олтар», 1990 рік, четверта - «Ирій», 1993 рік), прозових творах (повість «Більмо» - 1971-1972 роки; повість «Шанхай-2» - 1992 рік; табірна збірка творів «Біла туга» - 1993 рік; твори, вибране, «Більмо» - 1993 рік), а також свідчать про це наукові дослідження, літературно-критичні статті, полемічні виступи в пресі.

У своїй збірці поезій «Скитський олтар» поет скаже:

Суспільні пошуки, соціальні болі... Земля материнського молока... Хворіти ними, чи ні. Не ми вибираємо їх, вони нас.

У той час, коли тривала офіційна мовчанка в обличчі зла в Україні, міжнародний літературний іконостас відчинив М. Осадчому свої ворота. Канон світової літератури визнав і прийняв його творчість. Літературні категорії канону в термінологічному аспекті, істинно-правдивому змісті та літературно-образному мисленні були витримані в сучасному модерно-художньому стилі його творів. Такою пізнали за кордоном творчість Михайла Осадчого. Але чи досконало збагнула, зрозуміла і побачила живі квіти в нев'янучому букеті національної духовності його сповіді Європа? Яким прийшов зі своїм доробком письменник до українського читача? Спробуємо це дослідити через рядки його автобіографії:

«Моє дитинство і ранню юність густо оточувало етнографічно-побу-тове українство. Його стихійна любов до України, тягучі спогади умудрених селян про козаччину та українську гетьманську державу назавжди вкарбувалися в пам'яті і вплинули на мій подальший життєвий шлях».

У подальшому життєвому шляху «українство», яке через дитячу уяву проникло до глибин розуму й серця, відіграло домінуючу ролю у становленні Осадчого-вченого, письменника, а для державної репресивної машини - Осадчого-дисидента; представника молодого покоління романтиків, які володіли високим національним духом непокори, що кликав до волі поневолену Матір-Україну. Микола Хвильовий «Вальдшнепами» навчав молодих шістдесятників розуміти національну романтику:

- Ти говориш про ідею відродження моєї нації?

- Так. Я говорю про національну романтику.

- Ми говоримо на різних мовах.

Ідея відродження моєї нації... нічого не має спільного з національною романтикою.

Запереченням цієї тези Хвильового є твори М. Осадчого «Більмо», «Шанхай-2», «Мадонна», «Мій маленький принц», у яких високим пантеоном-храмом вивищуються національні категорії роду й родини, що є підвалинами всієї Української Держави: категорія батьківства - матері й батька, а звідси й Батьківщини - України. У творах Осадчого особливо відчутна така яскрава національна категорія, як дім, а в ньому - діти, сини й дочки, які мали б стати в майбутті будівничим феноменом державотворення на засадах волі та незалежності засобами добра й високим Божим даром - інтелектом свіжим і непересічним. «Шлях до здійснення суспільно-політичних перетворень в Україні молоде покоління ентузіастів вбачало не в насильницьких діях, а в морально-етичному удосконаленні суспільства. Найчіткіше ці ідеї поставили молоді творчі сили в Україні, передусім літератори, які згодом дістали узагальнену назву шістдесятників», - згадує Михайло Осадчий у статті «Морально-етичні та філософські засади українського літературного дисидентства». Саме натурально виписані індивідуальності катакомбної еліти - шістдесятників - центральні персонажі у «Більмі», «Мадонні».

Категорія феномену інтелігента-каторжника, який духом своїм піднявся над тортурами й приниженим соціальним статусом, є в тому, як витає над ним піснею аура чистої душі й благословенних намірів. Це щирі аристократи й естети: люди, які наділені високими чеснотами й талантами самим Господом Богом.

У творчості Михайла Осадчого домінує Гротескова антитеза, що переходить в антисвіт, розкриваючи характери, а особливо у відкритті ментальності української людини. Саме тоді вимальовуються етнопсихологічні категорії для підсилення й розкриття національних. Це категорії живої етики, що завжди були притаманні українській людині:

спрагла жага волі проти мороку неволі, у високому понятті честі категорія вірності протиставляється зраді, що ґрунтується на безчесті.

Так, у творах М. Осадчого людська гідність з вірою й добром приречені боротися правдою проти ницості й безчестя, брехні й облуди, засліплених злобою й жорстокістю, що живуть во ім'я зла й темряви. Вони сіють зерна тьми, які колюччям терня падають у душі підневільних, і кров'ю скапують їхні серця.

За Євгеном Сверстюком, це «. ..хранителі духовного скарбу. Звідкись вони приходили, виростали до високого обов'язку, віддавали на вівтар України життя і платили за честь усім, чим могли».

Як пізнати й зрозуміти сьогоднішньому раціональному, а іноді й «рафінованому» читачеві отой публіцистично-художній потік сповіді авторського «Я» в «Більмі»? У передмові до першого українського (домашнього) видання проф. Т. Салига послуговується метафізичною філософією у розкритті центральної проблематики твору. Тарас Салига доходить до висновку, що «Я» ліричного героя і світ його дає змогу пізнати нас самих у ньому: «...Впізнаємо себе, в різних ракурсах пізнаємо світ, у якому ми такі, як у житті. Це світ не видуманий, це наш рідний - гіркий і солодкий світ».

Щоб пізнати його, цей світ, нам залишив у своїй спадщині національну «філософію серця» видатний український філософ Памфил Данилович Юркевич (1827-74 рр.), який проповідував: «Живі потреби серця, що любить, що не охололо від досвіду, змушують людину бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого й одушевленого. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя, солодку гру життя, усюди хотіло б зустрічати істоти, що радуються, гріють одна одну теплотою любові, що є зв'язані між собою приязно та взаємним співчуттям. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє собі світ, що є гідний існувати».

Світ «Більма», у який потрапляє її величність «Людина», це -вертеп, не різдвяний, а «відьмарський»: це - театр абсурду, де замість сонця - ліхтарі, що втягають, нищать людський зір, де у сміхові можна плакати, як мала дитина, а танець на піску - це не що інше, як танець босими ногами на склі, що родиться саме із піску, шматує на криваве шмаття душу. Рятує пекельна правда, бо «з'явився, оповістився папіперець». Саме на нього письменник накладає відчайдуш-но натуральні події, малюючи їх сюрреалістичними, імпресіоністичними картинами.

Архітектоніка «Більма», її канва наскрізь модерністська, у ній не знайдеш звичних композиційних складників, а вони можуть з'являтись і зникати у найнесподіваніший спосіб. Тут можна сказати, що модернізм «із прагнення і бажання» стає естетичною реальністю. Через потік свідомості автора до читача переплавляється його первинне й реальне «Я» з найвищою духовною цінністю - любов'ю до рідних, близьких, навіть до тих, хто по той бік тюремного вічка, бо всі вони разом на його землі, стражденній, але рідній, що зветься Україною. Екзистенція цих персоналій не однакова, але, за народною мудрістю,

вони - діти однієї матері, а у неї на руці п'ять пальців, який не вріжеш -болить однаково. Тільки діти неоднакові. «І тепер, коли Гальський знущався з нього (з вірша. - Я. В.), я зрозумів, що всі сміються не з вірша, ні! Вони далекі були від нього. Вони сміялися з моєї любові до України...

- «Він, всесвіт і Україна! Ха-ха-ха!..».

Прокурор Борис Антоненко, майор Гальський, Балей і ті, що були пришельцями в квартирі журналіста з метою обшуку, а потім, «...огрядні й пихаті...», з відвертим цинізмом тортур своїми тілами, як обценьками, стискали свою жертву, - лиш певні персонали' і тільки. Тут персоналізм авторський взятий із «правди факту», натуралістичне зображений, бо цим персонам-комедіянтам своїм мізком не сягнути тих національних категорій, що їх сповідували особистості, які живуть в уяві автора протягом цілого твору, а не тільки в класичній експозиції.

«Дивний світ людей... Ніхто не може збагнути його: ані мистець, ані Бог, - і в ньому, як свята тінь самого Господа Бога - Іван Світлич-ний». І віримо у філософську категорію персоналізму, що це в ній:

«Особа - першоелемент буття, певна духовна сутність, воля, самосвідомість і надзвичайна творча активність, во ім'я Добра». Ворожість особи і суспільства тут ні при чім.

«В'ячеслав Чорновіл не ображався ні на кого: хіба можна ображатися на ображених Богом? Його жваві сірі очі сяяли якимсь лукавством, високе чоло було ясним, як погідна година...». Яскраві особистості, яким дарований аристократизм самим Господом Богом, володіють фольксгайстом - жагою життя, у якій володарює вічний національний Дух. Михайло Горинь, Богдан Горинь, Михайло Косів, Аня Садовська і Ярослава Менкут, Роман Семенюк, Данієль, Михайло Сорока, Юрко Шухевич - виписані автором так, що вони здатні звільнитися від безперервного потоку знущань, страждань і відновитися, щоб... відмовитись від усього «земного», від чуттєвих бажань і життєвих радощів, бо вони сповідують п'ять доброчинств: віру, мужність, увагу, мудрість, зосередженість - во ім'я найвищого сенсу буття - волі для України. Тому саме їм дано осягнути вищий стан блаженства людської душі - нірвану.

Наступні (філософські) національні категорії батьківства та материнства простежуються через авторське «Я», що є активним творчим полюсом свідомості в художній та філософсько-естетичній категорії

символізму. У «Більмі» майбутня мати, що ось-ось має подарувати нове життя, терпить знущання слідчого в ім'я зустрічі з майбутнім батьком. Її інтуїція і прагнення не підводять: над її щастям нависла чорним крилом розлука. Символічним є те, що життя продовжується: батько повториться в сині...

Повітря чисте... й зорі нині!..

І почерк мій, і погляд, й голос, -

Як мінус тридцять літ мені.

І ніби розум мій дитячий,

І серце, і душа моя.

Ось так з'являється ота «вища» реальність, зовні не впізнана, а у своєму бутті - вічна. «Мадонна» М. Осадчого у пантеоні національних категорій - твір, що возносить богиню-матір із тлінної смерті у вічне буття, в царство Духа. Із приїздом Матері до Сина прибули разом з нею у камеру хата, двір, город. Все те, що й ніколи не покидало її дитину в театрі абсурду, що тяжким хрестом упав на її ласкавий цвіт. І яка тяжка ця хресна дорога її сина, і яка висока Голгофа... Лиш би Господь обдарував його терпінням. Син її витерпів, бо жив у потоці свідомості, що вимальовував із пам'яті сюрреалістичні картини дитинства, юності. А над ними витав «...аристократизм жінки та найвища її гордість - не вишукані манери, не дорогоцінні плаття і хутрове вбрання, а продовження роду, творення живого життя. Увінчанням людини».

Будучи вірним у сповідуванні гротескової антитези, автор змальовує читачеві у страшному антисвіті антисина, який не зніс хресної дороги і став брудним, у похоті своїй забруднивши рідну матір. Цей страшний натуралізм у творі не випадковий, а типовий у «фабриці-кухні», бо там ще був здоровань бугаєвої сили «Місяць» - ґвалтівник святої святих. Віримо авторові, який, сповідуючи її величність Істину, втілював її не в абстрактні образи, а в конкретно-чуттєві, викликаючи в читача болючо-емоційну уяву.

Кадр за кадром змінюються імпресіоністичні картини, змальовані у «Мадонні», що є безпосередніми враженнями і відчуттями самого митця. Його індивідуальний досвід є першоосновою у змалюванні вічно сущих національних категорій: рідного дому і його порога, звичаїв та обрядів - від народження й до смерті - і символів, що їх супроводять.

Словник національних категорій надзвичайно складний, і його класифікуюча система ще не складена досконало. Її легко можна, однак, простежити за творами М. Осадчого, варто зняти більмо з нашого розуму, як навчає нас сам автор: «...Якщо мої муки комусь хоча з близьких мені людей дадуть більший політ фантазії і поштовхнуть його до роботи - то вже в цьому я буду бачити користь свого життя».

У творчості поета, прозаїка, літературного критика, полеміста Михайла Осадчого ці філософські категорії підняті до стрункої системи світобачення. І якщо ранній поет і літературознавець був національне свідомим романтиком, то літературний критик і полеміст М. Осадчий 80-х і 90-х років - уже безкомпромісний реаліст, який, знаючи ціну страждань, пролитої крові, життя і смерті, здатен до сміливих, а іноді досить суворих оцінок літературних творів, політичних ситуацій і особистостей зокрема.

У даному впорядкованому нами збірнику літературно-критичних і полемічних речей ми закцентуємо увагу читача на тому, що домінує у них система національного - україноцентризму. Осадчому-політв'язневі для закодування його думки, інформації у листуванні й поезії був спасінням глибинний національний символ барвінку. Ця квітка супроводжує українця у найважливіші віхи його життя: від народження й до смерті. Для письменника Барвінківна - Україна, що гомонить зеленими лісами, шумить голубими річками, озерами, половіє в степах золотим хлібом.

На Другому міжнародному конгресі україністів у доповіді «Морально-етичні та філософські засади українського літературного диси-дентства» Михайло Осадчий акцентує на політичному образі України:

«Головна морально-етична проблематика письменників-дисидентів:

Україна, її образ не романтичний як у поезії, а реальний на час 60-80-х років; соціальні мотиви, мотиви віри, надії і любові до Вітчизни-України (на відміну від шістдесятників-конформістів з їх поняттям Вітчизни як «єдиного радянського народу від Карпат до Чукотки»); роль і місце барда в українському суспільстві; мотиви екзистенціалізму і абсурду, ...розглянути Україну в контексті загальнолюдських життєвих і духовних вартостей».

Розглянуті парадигми національного у літературно-критичній творчості Михайла Осадчого складають систему україноцентризму. Україна у всьому: в аналізі творчості Володимира Сосюри, його трагедії як радянського поета, у поглядах на життєву і творчу долю Оста-

па Вишні, у сміливому слові про гонимого сина України - Івана Багряного, у захисті свого табірного побратима Василя Стуса.

Чи можна стверджувати, що цей образ Батьківщини, возведений у творчості письменника до якогось стагнаційного феномена, позбавив М. Осадчого сенсу буття поза ним? А хіба літератор-патріот мав вибір, коли дух свободи, що витав над Україною, обрав його долю, його творчість? Саме тому «еґо» літературознавця прискіпливо рівняє до свого бачення українського феномена творчість всіх, хто потрапляє під його прискіпливу призму й систему світобачення.

 

ВАСИЛИШИН Ярослава - науковий співробітник Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Поет (книга “Гармонія хаосу”, 1997 р.). Упорядник книги Михайла Осадчого “Україноцентризм” (2001 р.), виданої Інститутом українознавства Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.

На головну сторінку!