Світлана ЛИТВИН - КІНДРАТЮК
Про автора

ТРАДИЦІЙНЕ ХАРЧУВАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ СІМЇ ЯК ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

…Борщ – це універсал, який створений
нашим етнічним автохтоном рідної землі для
того, щоб ми вічно жили, були вічно здоровими
.

Євген Товтуха, “Рідна природа дає
нам найбільшої моці” (“Молодь
України”, 2001, 4 травня)

Вивчення проблем української сім’ї передбачає врахування характеру культурної трансмісії в нинішніх умовах, зумовленості цього процесу наявним способом і рівнем життя населення. Широкий спектр родинних традицій як важливого засобу підтримки міжпоколінних звязків уже стали предметом зацікавленого розгляду з боку етнографів, педагогів, психологів, що свідчить про міждисциплінарний характер цієї проблеми. Необхідність формулювання більш чітких уявлень про конкретний зміст міжпоколінної трансмісії, її шляхи й механізми призводить до подальшої диференціації та деталізації предмета дослідження. Зокрема, актуальним бачиться вивчення не лише впливу духовної культури й повязаних із нею традицій на формування етнічної ідентичності, а й аналіз у цьому плані повсякденного життя та побуту.

Особлива увага до проблем повсякденності української родини є невипадковою. Вона викликана реальними труднощами організації матеріальної сторони життєдіяльності сімей внаслідок низького рівня життя населення України. Відомо, що “частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини виросла за 1991-2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилась: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал.” [1, 1]. Загалом, учені твердять, що “якість харчування населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у 10 млн. чоловік (майже пятої частини населення!) енергетична цінність харчування – нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності” [Там таки].

Таким чином, у наших родинознавчих студіях ми не можемо обминути той простий факт, що в нинішніх умовах різноманітні види активності членів українських родин значною мірою обертається навколо тих чи інших проблем організації харчування. Вони включають щорічну копітку діяльність з вирощування городини на присадибних ділянках із подальшим її зберіганням; періодичні чи щоденні закупи продуктів харчування з орієнтацією на нижчі ціни, що зумовлює певні затрати часу на пошук такої продукції; щоденне приготування страв у домашніх умовах, що вимагає неабиякої кмітливості в складанні денного та тижневого меню тощо.

Варто зазначити, що в сучасній українській сімї основну відповідальність за організацію цих видів активності зазвичай несуть жінки. Проте жінки, переважно міські, часто недостатньо використовують усі наявні тут ресурси, позаяк мало обізнані з існуючим етнокультурним досвідом у цьому плані. Розуміючи трудність наведеної ситуації та її очевидну тимчасовість, варто оцінити адаптивний потенціал народних традицій харчування як засобів регуляції харчової поведінки особистості в умовах, що склалися. Проте аналіз сучасної психологічної літератури свідчить, що традиції народної кулінарії та повязана з ними харчова поведінка в сімї ще не стали предметом спеціальних студій, зокрема етнопсихологічних.

Розгляд традицій харчування у вимірах етнопсихології передбачає насамперед уточнення основних понять і розробку відповідного методологічних підходу в цьому звязку. Передусім мовиться про уточнення змісту понять “традиція” і “обряд”, а також “традиції харчування” та “традиції сімейного харчування”. Прикметою сучасних етнопсихологічних студій є те, що етнопсихологічне трактування змісту традиції поступово розширюється за рахунок включення до нього “стійких для культури (стереотипних) форм поведінки, тобто звичаїв, тоді як раніше мала місце тенденція відносити категорії “традиція” і “звичай” до різних сфер життя: традицію – до духовної сфери життя суспільства, а звичай – до сфери поведінки, що спостерігається” [2, 176]. Проте остання настанова все ще є відчутною в ряді вітчизняних етнопсихологічних та етнопедагогічних досліджень, зокрема тих, які стосуються родинного виховання.

Опираючись на згадане положення, зазначимо, що розглядаючи традиції харчування в етнопсихологічному вимірі, ми зовсім не прагнемо протиставити матеріальну культуру духовній культурі. Більше того, одне з основних завдань нашого дослідження якраз і полягає в тому, щоб простежити різноманітність звязків і проявів повсякденного життя сімї у ситуаціях харчової активності в єдиному контексті існуючих і значущих систем цінностей і норм. Тому пропонуємо розмежувати змістовний і формальний аспект харчової поведінки, яка опирається на традиції харчування та застільної поведінки. До першого аспекту віднесемо насамперед традиції кулінарії, досвід приготування тих чи інших страв, ставлення до них як до компоненту повсякденних чи обрядових трапез, що інтегруються зрештою у певні харчові звички, настанови, стереотипи харчування. Другий аспект стосується усталених форм організації харчування в сім’ї (статева, вікова, рольова диференціація), його режиму, що є виявом особливостей типового укладу життя. Таким чином, про вибір сучасною особистістю традиційної стратегії харчування як способу самоорганізації власного харчування протягом того чи іншого проміжку часу йдеться за умови переважання в її поведінці насамперед змістовних елементів, зорієнтованих на традиції харчування. У разі яскравого вияву переважно формальних аспектів традиційної харчової поведінки реанімуються елементи патріархального укладу, які здатні послабити потяг людини до самоорганізації власного стилю життя на цьому грунті.

Наші попередні дослідження засвідчили, що з-поміж десяти описаних в анкеті стратегій харчової поведінки, які були умовно позначені як “традиційна”, “сімейна”, “псевдовегетаріанська” тощо, переважна більшість опитаних (150 респондентів, 50 чоловіків, 100 жінок) найвище оцінили ту, яка була зорієнтована на традиції української народної кулінарії [3, 163]. Цікаво, що згадану стратегію вивищують всі категорії опитаних, як педагоги, так і художники, як музейні працівники, так і студенти, як чоловіки, так і жінки. Особливо це стосується одружених жінок у віці 30-60 років.

Водночас в поглядах на значення традиції як складової повсякденного життя респонденти не дійшли згоди. Відповідаючи на запитання: “Які життєві цінності є найважливішими складовими того способу життя, який притаманний Вам” опитані, чоловіки й жінки, розмістили життєві цінності у такий спосіб: цінності сімї та сімейного спілкування (1 ранг); цінності здорового способу життя (2 ранг); цінності міжособистісного спілкування, дружби й кохання (3 ранг), цінності релігійного світосприймання (5 ранг). Про необхідність реалізації традиційних українських цінностей у всіх сферах повсякденного життя твердили швидше чоловіки (4 ранг), а жінки, які попередньо високо оцінили народно-традиційну стратегію харчування, згадали ці цінності лише у кінці переліку (11 ранг).

Доповнимо наведені результати аналізом форм організації харчування в сучасній українській сім’ї, які власне і є засобом розгортання тої чи іншої стратегії на цьому терені. Розглянемо особливості організації харчування в сімї насамперед з боку характеру статево-рольової диференціації. Остання тісно корелює із характером сімейного укладу, передусім у гендерному аспекті. З цією метою застосуємо типологію укладів сімейного життя, яка була запропонована німецькою дослідницею Б. Пфау-Еффінгер. Вона виокремлює шість гендерних західноєвропейських моделей культури, що включають як традиційні, так і нові, більш прогресивні моделі, а саме: 1) гендерна модель сімейної економіки, якій властивий жорсткий гендерний розподіл праці в межах домашньої економіки; 2) модель чоловіка годувальника та дружини домогосподарки; 3) модель чоловіка годувальника й дружини частково домогосподарки (модернізована 2 модель); 4) модель двох годувальників в умовах державного догляду за дітьми; 5) модель двох годувальників /двох домогосподарів; 6) модель двох годувальників /найманої жінки домогосподарки [4, 27].

Дослідження вітчизняних етнографів свідчать, що в українській селянській сімї традиційно домінувала перша з наведених моделей гендерного укладу. Водночас аналіз змін структури малої української сімї в середині ХІХ ст. дозволяє дійти висновку про те, що на той час були створені умови “для переходу до нового типу розвитку української родини, який характеризується відносно вільним вибором і можливістю побудови традиційно притаманного нашому народові сімейного побуту“ [5, 39]. В основі виробничої діяльності сімейного колективу лежав принцип статево-вікового розподілу праці. Це означає, що “чоловіки й сини найбільше часу були зайняті в рільництві й тваринництві, а жінки й дочки – у хатніх роботах і тваринництві. Особливості застосування цього принципу в малій сім’ї полягала в зростанні кількості спільно виконуваних робіт, ранішому залученні дітей до виробничого процесу і індивідуалізації особистості” [Там таки, 102]. На думку Р. Чмелика, зазначені зміни в структурі малої української сім’ї мали місце до часу нових кардинальних трансформацій соціально-економічного ладу “внаслідок більшовицької революції 1917 р. на Східній Україні, а на західно-українських землях – заміни польської окупації більшовицькою в 1939 році” [Там таки, 39].

Таким чином, особливості харчової поведінки в українській родині сучасні етнографи пов’язують особливостями розподілу праці й характером статево-вікових ролей. Так, розглядаючи харчування мешканців Покуття, М. Паньків приділив значну увагу опису норм застільного етикету покутян та особливостям взаємодії в ситуаціях прийняття їжі з урахуванням статево-рольової диференціації [6, 8–9]. Зазначимо, що в патріархальній сім’ї приготуванням їжі займалася переважно мати сімейства, рідше варили їжу невістки й дорослі дочки, і зовсім рідко ця справа доручалася наймичкам. “Подавали на стіл також невістка, якщо вона була, або ж головна хазяйка. У великій сім’ї ніколи було присісти з усіма до столу, і вона часто була напівголодною. Існувало повір’я, що хазяйка, яка варить їжу, повинна стояти біля печі впроголодь – інакше буцімто вся сім’я залишиться голодною”[7, 65]. Звичайно, організація харчування в сім’ях заможних селян та міщан мала своє відмінності.

Не можна недооцінювати тяглості елементів гендерної культури недалекого минулого в житті сучасної української сімї, зокрема часів тоталітарного режиму, яка відображається на сімейному укладі та характері харчової поведінки. Так, головним елементом традиційного культурного ідеалу гендерних стосунків радянських часів була ідея більш високого статусу чоловіків у сімї та суспільстві, як і ідея про основну відповідальність жінки (рівноправної з чоловіком працівниці) за дітей і за роль домогосподарки. Водночас із боку держави гарантувалися певні умови догляду за дітьми. Отже, ідеал гендерних стосунків в сімї того часу можна класифікувати як досить суперечливе поєднання різних моделей. В умовах повної трудової зайнятості жінки, зокрема міської, вплив наведеного гендерного укладу зумовлював такі зрушення у сфері організації харчування: 1) поступове “приміряння” чоловіками ролі організатора харчування в родині, що в основному виявлялося у набутті досвіду приготування нескладних страв: 2) визнання доцільності введення в сімейне меню страв швидкої кухні (напівфабрикати) і доречності відвідування у тих чи інших випадках закладів громадського харчування; 3) орієнтація у підготовці меню не лише на смакові уподобання голови сімї, а й інших його членів.

Думається, що сучасні прийоми організації харчування в українській сімї реалізуються на тлі низки моделей гендерних укладів, які були позначені вище як два, три й чотири. Вони мають яскраво традиційний характер. Важливим чинником дедалі відчутнішою традиціоналізації гендерного укладу в українській родині є значний відсоток безробітних серед українських жінок. То ж, з одного боку традиційний стиль харчування, який, попри соціально-економічні трансформації останнього століття, виявився достатньо збереженим, сприяє кращій адаптації українських родин в умовах існуючого рівня життя. Проте, з другого боку, традиційний статево-вікового розподіл праці в галузі організації харчування, яка є однією з пріоритетних сфер життєдіяльності сімейної групи, не завжди підносить статус жінки-кулінарки на належний рівень. Він може навіть гальмувати розвиток структури сучасної української сімї, сприяти відродженню таких аспектів її укладу, які вже стали здобутками далекого минулого.

1. Либанова Е. Бідність в Україні: діагноз поставлено – будемо лікувати? // Дзеркало тижня. – 2001. – №13 (337). – С. 1, 10.

2. Стефаненко Т.Г. Этнопсихология. – М.: Институт психологии, РАН, “Академический проект”, 1999. – 320 с.

3. Литвин-Кіндратюк С.Д. Харчова активність особистості: традиційні й інноваційні стратегії // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. - Івано-Франківськ: Вид-во “Плай” Прикарпатського ун-ту, 2000. – Вип. 5.– Ч. 1. – С. 160-165.

4. Пфау-Эффингер Б. Опыт кросс-национального анализа гендерного уклада // Социологические исследования. – 2000. – №11. – С. 24-35.

5. Чмелик Р. Мала українська селянська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст.(структура і функції). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – 143 с.

6. Паньків М. Народна їжа на Покутті. – Івано-Франківськ. Облполіграфвидав. 1991. – 20 с.

7. Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія (історико-етнографічне дослідження). – Київ, «Наукова думка», 1977. –153 с.

Traditions of feeding in the family are considered in the article as a subject of ethnopsychological approach. Analysed traditional announcing strategy in the scope of feeding and particularities way families in gender aspect.

Відомості про автора

Литвин-Кіндратюк Світлана Данилівна

Кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник НМЦ “Українська етнопедагогіка й народознавство” АПН України і Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника.

Е-mail: kinlyt@il.if.ua

На головну сторінку!