Роман П'ЯТКІВСЬКИЙ

ПРОБЛЕМА СУБ’ЄКТА-НОСІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ У ПОГЛЯДАХ УКРАЇНСЬКИХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХ СТОЛІТЬ

На долю сучасного покоління українського народу випала велика місія - на закладених підмурках української державності збудувати монолітне і затишне помешкання, державу Україна. Вже понад десятиліття, як ми здійснили свій вибір на користь незалежності і рухаємося по обраному шляху. Часу пройшло достатньо, щоб визначитися і в напрямках (соціальному, економічному, політичному тощо), і у темпах, що зумовлять ефективність нашого руху до важливої мети - відбутися як нація-суб’єкт, що витворила себе і бере повноцінну участь у творенні світу. Зрозуміло, що вона здійсненна лише за умови досягнення високої самосвідомості. Однак в її недостатності і полягають причини складнощів нашого народу, який залишається у своій масі млявим і бездіяльним щодо власного самовизначення, чи то через брак досвіду самостійного життя, чи, може, через послаблення енергії національного відродження внаслідок її розпорошення і перенесення зусиль більшості на вирішення проблем власної матеріально-побутової сфери. Залишається незаперечним - національно-відроджувальний процес в Україні уповільнив свою ходу. Ось тут і виникає необхідність підняття проблем визначення суб’єкта, який виступає джерелом активності і руху, і тих рушійних сил, що визначають національне відродження, через які суб’єкт реалізує його.

У пошуках цих суб’єктів і рушійних сил неабияк може прислужитися вивчення історичного досвіду вирішення даних питань. Насамперед мова йде про погляди вітчизняних мислителів кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть, які намагалися їх визначити, одночасно власними зусиллями закладаючи підмурки української національної ідеї і держави. Їхні пошуки і є тим великим досвідом, якого потребуємо.

ХІХ і перші десятиліття ХХ століть - це епоха кардинальних змін і великих потрясінь в ідейній і політичній історії людства. Досить цільна і структурована до цього часу, вона розлилась бурхливими національними потоками і почала вигравати різними ідейними барвами. Раціонально-позитивістські, матеріалістичні тенденції, психологічні і соціологічні течії, романтизм, ірраціоналізм та інші напрями філософського світорозуміння здійняли ідейний вир, осідаючи і на українському грунті. Спостерігається своєрідне розшарування суб’єкта історичного діяння, сформування розмаїтого «букету» суб’єктів. Саме в цей час «особа, клас, народ (нація) і людство заявили однаково рівні права на співавторство в «драмі світового духа» (Гегель), і суспільна думка ХІХ століття оберталася, властиво, довколо того, як би впорядкувати, «ієрархізувати» цю «команду»» [1, С.24].

Історичні обставини тої епохи - початок творення національної еліти, яка прагнула поширити свій вплив на власний соціокультурний ареал і виконувала інтегративну функцію у суспільстві, сприяючи бурхливим процесам націогенезу «бездержавних» народів, пробудження національного життя і національних рухів, одночасна глобалізація історії внаслідок індустріальної революції, - зумовили визнання провідними dramatis personae історії насамперед колективних суб’єктів.

В середині ХІХ століття завдяки «виявленню» кирило-мефодіївцями духовної осібності українського народу, українство отримало започатковану власну національну ідею. Подібно до європейської традиції, вона була одягнена в романтичні шати, а значить закономірно підсилена певною «ворожістю до материнського лона цивілізації» [2, С.58], яке для української інтелігенції уособлювали польські і російські культурні світи. Одночасно спостерігається зростання в еліти теплого національного почуття до всього народного, «народної душі» як найвищої цінності і прагнення зріднитися, злитися з масою в органічне ціле.

Все це спрямувало зусилля значної частини української інтелігенції на позиції народництва і культурництва, які надовго визначили зміст її діяльності та ідейних пошуків. Проте надмірно ревне дотримання цих принципів і сприйняття всього, що відходить від них як неукраїнського часто ускладнювало політичний поступ українства вперед.

Наступний крок було здійснено «громадівцями», які на рівні філософської рефлексії виокремили Україну як суб’єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами. Проте тільки культурними, оскільки вирішення питання повної самостійності нації не вважалося першочерговим і поступалося місцем необхідності пошуків «всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям» [3, С.469]. Під нею розумівся поступ людства через політичний, соціальний, культурний розвиток людини і громади, спрямований на побудову громадянського суспільства, в якому запанують загальнолюдські цінності. З огляду на це, національність, що трактувалася як асоціація індивідів, об’єднаних спільними сукупними ознаками (до найважливіших відносились, зокрема, мова і територія), сприймалася лише необхідним «атомом» серед інших «атомів»-націй, котрі разом складають людство. В інтересах цього загального однаково неприпустимі як послаблення народності, перешкоджання її культурному, духовному розвитку, так і національний егоїзм, розпалювання національної ворожнечі. Таке «гармонійне» поєднання націоналізму з інтернаціоналізмом, яке зустрічаємо у М.Драгоманова, О.Потебні, С.Подолинського, могло забезпечити українському народові (чи швидше окремим його територіальним громадам і общинам) тільки рівноправне місце на правах автономії у вільній федерації народів, оскільки «українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород» [4, С.321]. Національна єдність не вважалась мислителями настільки важливою, як єдність демократична, загальнолюдська, а тому і розв’язання національного питання для України відкладалось до перспективи побудови вільної європейської конфедерації держав. Отже, запал світовий, на думку «громадівців», мав вирішити справу, яка завжди залежала насамперед від запалу національного.

Однак, цей етап, уособлений в постаті М.Драгоманова, був якісно новим, адже на ньому, на думку Г.Грабовича, завершується процес національного самоусвідомлення як такого, відбувається оформлення характерних для нього параметрів: секулярність, соборність і цілісний євроцентризм. Здійснюється остаточний перехід від романтичних мотивів на позиції раціонального, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному і національному [5, С.90-94].

Це було важливо для подальшого творення національної ідеї і остатачного визнання нації творцем історії, що було здійснено поколінням «Молодої України» і мислителями початку ХХ століття. Вслід за культурницьким і вже триваючим ідеологічним етапами становлення національної ідеї, незабаром здійснено перехід до усвідомлення нації як політичної, самостійного суб’єкта історичного процесу. Це відбувалося, незважаючи на умови бездержавного існування, хоча, на думку Г.Касьянова, саме «конфліктний фактор» (політика переслідування української мови і культури в Російській імперії у другій половині ХІХ століття, конкуренція з польським націоналізмом в Галичині) і міг «сприяти поглибленню і загастренню (політизації) національного сентименту діячів епохи «національного відродження», його еволюції в національну свідомість, і далі - у спроби інституційного оформлення відповідної протидії» [6, С.325].

Українську інтелігенцію національна ідея, що просто на очах стала однією з найвеличніших європейських тенденцій, перетворилась на «принцип філософії історії», все більше опановувала і захоплювала. Народність розглядалася українськими мислителями як «жива колективна одиниця» (Т.Зінківський), «жива національна індивідуальність» (М.Грушевський), що об’єднує в національну цілість населення на основі спільних історичних психофізичних і культурних прикмет, відрізняючих її від інших. Саме завдяки творчому діалогу і спільним зусиллям таких суб’єктів здійснюється історичний поступ людства, в якому беруть участь всі народи, що зберігають свою індивідуальність. Втрата ж її неодмінно веде і до втрати здатності виступати таким суб’єктом, оскільки, за словами Т.Зінківського, «знищити творчу силу в народу - однаково, що вбити силу особистої ініціативи в одиниці» [Цит. за: 7, С.36]. Це означало, що націоналізм, як «почуття природне», є гарантом практичного втілення в життя «космополітичних гуманітарних бажань та ідей».

Однак вільний національний розвиток можливий лише за умови політичної волі. Постановка цього питання «Молодою Україною» чітко вирізнила її позицію від попередніх поколінь. І хоч ця воля реалізовувалась в рамках демократичного федералізму, але вже поява цієї ідеї була знаменною. Залишилось зовсім небагато часу до проголошення в програмному документі українських націонал-демократів (1899): «Остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоб цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм» [8]. Висловлена позиція цілком відповідала закону суверенізації, викладеному незабаром М.Грушевським («Освобождение России и украинский вопрос», 1907): «Цілковита самостійність і незалежність, суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні нахили та енергії розвитку» [Цит. за: 9, С.108].

Однак І.Франко небезпідставно наголошував: щоб досягнути «ідеалу повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації», необхідно його «серцем почувати», «розумом уяснювти собі», прагнути і наближати, бо «інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» [10, С.284-285]. Досягнення цього ідеалу нашим народом, на його думку, залишиться неможливим, якщо його представники не навчаться «чути себе українцями», єдиною, органічною нацією, «без офіціальних кордонів» [11, С.405].

Визнаючи народ, народні маси «єдиним героєм історії» (М.Грушевський), - адже видатні історичні особистості, цілком в позитивістському дусі, визначалися лише «продуктом епохи і середовища» (М.Грушевський), «тільки знаряддями», «щаблями, по яких розвиток ішов і йде щораз вище й вище» (І.Франко) [12, С.25]), - майже всі українські мислителі неодмінно підкреслювали, що мова іде головним чином про його виробничі верстви, насамперед селянство. Його інтереси і є, власне, суспільними інтересами. Саме до заслуг цієї «демократичної» верстви, на їх думку, відносяться вироблення основ власної української культури і збереження її самобутності, від неї і надалі залежитиме «українське відродження і взагалі будуччина України» [Цит. за: 13, С.LXVI].

Але ж не кожен народ є нацією. До нації потрібно дорости, її потрібно витворити, зорганізувати. Хто ж тоді повинен піштовхнути цю «етнічну расу» (І.Франко) до її якісного переродження?

За одноголосним визнанням, ця місія покладається на інтелігенцію, хоча її роль в українській історії сприймалася неоднозначно. За існуючим переконанням багатьох українських мислителів, головною причиною бід України була «зрада інтелігенцією» інтересів свого народу. Прагнення панувати над ним, переслідування власних цілей підштовхували її завжди до чужого, панського табору. Прямуючи в «чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою», українська інтелігенція втрачала «в своїм народі корінь», перетворювалась на «безплідну», «химерну та шкідливу» (Т.Зінківський) [7, С.37].

Але характерною рисою даного періоду було і зростання усвідомлення того, що без власної інтелігенції прехід до повноцінної вільної нації неможливий. Ця позиція зеволюціонувала (вслід за зростанням національної свідомості української інтелігенції протягом ХІХ - початку ХХ століть і її виходом на провідні позиції національного руху) від повної відмови визнавати «білоробів» суб’єктом суспільного розвитку, обмеження їх ролі виключно просвітницькою роботою в середовищі «чорноробів, передусім селянства» (М.Драгоманов) до принципово нової тези, згідно якої інтелігенція завжди «має найбільшу вагу в історії народу, вона перед веде» (Т.Зінківський) [Цит. за: 7, С.36], а значить відповідає за його долю. Тому повернення українській нацїї її «мозку» (Леся Українка, М.Грушевський), практична робота інтелектуальної еліти в справах «абстрактної вдачі» на власнім національнім грунті, яка б спрямовувалась на розв’язання в першу чергу національного питання як головної передумови вирішення питань соціальних (а не навпаки, як у «культурників» і «громадівців»), тепер визнаються найголовнішими потребами українства.

Важливість подолання інтернаціональної омани та «духовного відчуження від рідної нації» з необхідністю випливала і з головного завдання, поставленого перед українською інтелегенцією: «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися» [11, С.404].

І не випадково прагненя донести національний ідеал до свідомості народу неодмінно, у творчості цілого ряду мислителів періоду, обертається стражданням для «будителя»-інтелігента, ідеї якого непіддатна «юрба» спочатку не сприймає. В присвяті себе служінню народу і полягає моральний вибір його провідника, адже тільки зі смертю (жертвою) «будителя», яка, за спостереженням О.Забужко, виконує функцію пасіонарного поштовху, місія героя-інтелігента завершується - з «маси» викристалізовується «народ-творець» [1, С.114].

Нелегкий тягар справи творення нації відчувала на собі сама українська інтелегенція на межі століть (не випадково Г.Касьянов пропонує застосовувати до «національного відродження» цього часу швидше альтернативний термін - націотворення, вважаючи, що суб’єктивний чинник мав вирішальне значення для «започаткування» цього процесу [6, С.295]). «Головна причина нещастя нашої нації, - писав у 1905 році М.Міхновський, - брак націоналізму (в розумінні «національної свідомості» - П.Р.) серед широкого загалу її... У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно із інтелегенції, - не націоналістична...» [Цит. за: 6, С.304].

Душевні муки українських свідомих інтелегентів, що бачили інертність широких верств свого народу в неспокійну, визначальну добу змін, яка навпаки вимагала активізації національного життя, посилювались з появою у них відчуття єдності власної самості з омріяною нацією, яку вже носили у собі і від імені якої закликали кожну свідому особистість, «людську одиницю» виховуватись і працювати на національнім грунті, докладаючи свої зусилля до національного розвою.

Так поступово з’являється в українській суспільній думці визнання нового колективного суб’єкта історії - нації, що складається із двох рівновартісних складників: народу та інтелегенції.

Дещо інші рольові акценти у їх співвідношенні було розставлено після поразки української революції 1917-1921 років та внаслідок зростання загальносвітових тенденцій радикалізації націоналістичних рухів після Першої Світової війни.

На зміну українському націоналізмові початку ХХ століття, головними ідейними характеристиками якого були патріотизм, самостійництво, успішне поєднання у собі національних і загальнолюдських цінностей, і який був представлений в такому вигляді у всіх ідеологічних течіях цього періоду, прийшов націоналізм радикальний, що національний ідеал ставив понад усе. Найяскравішим виразником останнього виступає Д.Донцов.

Суб’єктом історії, на думку цього ідеолога, може стати тільки нація, що є біологічним утворенням з єдністю крові і духу, яка силою у боротьбі доводить своє право на існування і панування над слабшими. У цьому світі може відбутися лише нація, суть якої визначають ірраціональні чинники. Вона прагне «до життя, до влади, до експансії», готова до постійної боротьби, жертовности заради ідеї («романтизм»), охоплена ідейним фанатизмом і відкидає «буденну», «провінційну» мораль («аморальність»), здатна на «творче насильство» і має у своїм розпорядженні власну «активну, відважну, спрагнену влади меншість». Власне остання і виступає «правдивою носителькою великих ідей, найважнішого чинника історії» [14, С.290], рухає пасивну народну масу вперед. І чим швидше відродиться «дух української давнини», тим швидше український народ «дроворубів і гречкосіїв» перетвориться на повноцінну націю.

Цілком в загальносвітовому дусі того часу, українські представники основних ідейних напрямів кінця ХІХ - початку ХХ століть відчували симпатію до соціалістичних ідей. І тут нема нічого дивного, якщо врахувати, що соціалізм сприймався ними як одна з вищих загальнолюдських цінностей, виплеканих мрією багатьох поколінь про щасливе життя, до якого і спрямовується, на думку більшості українських мислителів, історичний процес.

Ще один, на цей раз консервативний погляд української суспільної думки першої чверті ХХ століття на проблему суб’єкта історії, в тому числі і процесів націнального відродження, представлений ідейними розробками В.Липинського. На його думку, нація є «органічним колективом», побудованим на «почутті національного патріотизму», що об’єднує всіх мешканців однієї «Землі». Українство, найповніше представлене «класом хліборобським» (йому належить і майбутнє), «по природі своїй є рухом верхів... воно є рухом аристократичним: хотінням провідної верстви, а не народних мас» [15, С.77]. Така аристократія, що володіє здатністю «постійного відновлення», є основою державного існування, а тому для кожної нації важливо її «витворити».

Основною причиною всіх історичних прцесів, на думку В.Липинського, є найвище напруження сил, енергії, волі - «волюнтаризм», який передбачає активну, творчу роль людського індивідума в історії, і тільки воля Божа може встановити її межу. Доповнення його іншими активним чинниками - духовними, моральними силами («громадською мораллю») і матеріальними відносинами, які активно співвідносяться між собою, побудовою національної держави, - і творить сприятливий грунт для націотворення. Останнє, в свою чергу, є важливим процесом для всесвітньої історії, в якій вища мета і правда людства реалізується завдяки виконанню кожним народом своєї ролі, визначеної Провидінням.

Таким чином, вже на початку двадцятих років ХХ століття в ідейних розробках окремих мислителів місток керманичів націотворення віддається свідомій еліті, активній меншості, яка після шквалу випробувань і невдач, що випали на долю українського народу, мала зібрати його в єдину силу, відродити в нього віру у власну значущість та навернути в загальний потік, яким рухається історія людства. А тому не так важливо для цих ідеологів, що національна ідея знову починає міфологізуватися (вона завжди є такою в більшій чи меншій мірі), головне, що вона спрямовує їх націю на шлях самопізнання, самоусвідомлення, самовдосконалення, самореалізації, а значить до перетворення її на справжнього творця власної долі і повноцінного співавтора історії світової.

Заслуга українських мислителів кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть полягає у тому, що внаслідок тривалих активних пошуків, співзвучних епосі і доленосних для їхнього народу, вони поставили в центр історії суб’єкт колективний - націю як органічну єдність народу та інтелігенції (еліти), а також вказали основні умови (об’єктивні і суб’єктивні) її витворення та існування. Більшість з них наголошувала на багатофакторній причинній основі будь-якого історичного процесу, в тому числі націогенезу.

У сучасному звучанні висловлених близько століття тому ідей можна переконатися і тепер. Сьогодні в середовищі філософів нечасто звучить заперечення поліфакторної зумовленості історичних процесів, і все гучніше - переконаність у складності, а, можливо, і недоцільності віднесення тих чи інших здобутків нації до заслуг її окремих складових частин, адже вони тісно переплетені і тільки в сукупності, спільному стремлінні можуть залишити помітний слід в історії, спрямованої на підвищення особистісної, національної, загальнолюдської досконалості. Наближення до будь-якої з них поза адекватним розвитком інших вже давно стало неможливим.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період.- Київ: Наукова думка, 1992.- 119с.
  2. Розумний М. Справа честі: (Алгоритми національного опанування): Політологічні есе.- Київ: Смолоскип, 1995.- 74с.
  3. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу //Вибране.- Київ: Либідь, 1991.- С.461-558.
  4. Драгоманов М.П. Переднє слово [до «Громади» 1878р.] //Вибране.- Київ: Либідь, 1991.- С.276-326.
  5. Грабович Г. До питання про критичне самоусвідомлення в українській думці ХІХ століття: Шевченко, Куліш, Драгоманов //Сучасність.- 1996.- №12.- С.90-94.
  6. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму.- Київ: Либідь, 1999.- 352с.
  7. Лук М.І. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ - початку ХХ століть.- Київ: Наукова думка, 1993.- 149с.
  8. Програма Національно-демократичного (народного) сторонництва //«Діло».- 1899.- 16 (28) грудня.
  9. Видрін Д.Г. Михайло Грушевський - президент і вчений //Філософська і соціологічна думка.- 1991.- №8.- С.106-114.
  10. Франко І.Я. Поза межами можливого //Зібрання творів у п’ятдесяти томах.- Т.45: Філософські праці.- Київ: Наукова думка, 1986.- С.276-284.
  11. Франко І.Я. Одвертий лист до галицької української молодежи //Зібрання творів у п’ятдесяти томах.- Т.45: Філософські праці.- Київ: Наукова думка, 1986.- С.401-409.
  12. Франко І.Я. Наука і її взаємини з працюючими класами //Зібрання творів у п’ятдесяти томах.- Т.45: Філософські праці.- Київ: Наукова думка, 1986.- С.24-40.
  13. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т., 12кн.- Т.І: до початку ХІ віка.- Київ: Наукова думка, 1991.- С.XL-LXXVI.
  14. Донцов Д. Націоналізм.- Лондон: Українська видавнича спілка, 1966.- 363с.
  15. Липинський В. Листи до братів-хліборобів //Філософська і соціологічна думка.- 1991.- №10.- С.63-83.

. ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Пятківський Роман Олександрович, 1976р.н. (м.Бориспіль, Київська обл.).

У 1998 році закінчив історичний факультет Прикарпатського університету ім. В.Стефаника (м.Івано-Франківськ).

З 1999 року навчається в аспірантурі Прикарпатського університету ім. В.Стефаника за спеціальністю 09.00.05 «Історія філософії». Асистент кафедри філософії даного університету.

Працює над темою дисертації «Проблема суб’єкта історичного процесу в українській філософії кінця ХІХ - початку ХХ століть» під керівництвом доктора філософських наук, професора Возняка Степана Михайловича.

Автор статей: «Проблема суб’єкта історичного процесу в філософії» (Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Вип.ІІ.- Івано-Франківськ: Плай, 2001.- С.52-61.), «Проблема суб’єкта історичного процесу у філософії Івана Франка» (друк заплановано видавництвом журналу «Людина і політика» на початок 2002року).

На головну сторінку!