Роман ПЕТРІВ

Виникнення та розвиток національної свідомості та української національної ідеї в Західній Україні 70-х рр. ХУІІІ – 70-х рр. ХІХ ст.
(Попередники «Руської трійці»)

Моваце наша національна ознака, у мовінаша освіта, наша культура, ступінь нашої свідомості. Саме ця теза лягла в основу боротьби за збереження, примноження і удосконалення української мови епохи Галицького національного відродження.Національне відродження галицьких українців починалося, як стверджують документи, не з часу М.Шашкевича, як прийнято вважати українською радянською історіографією, а з кінця ХVIII ст., і не у Львові, а на окраїнах Галичини: на Сходіу монастирі Василіян у Почаєві й на Заходіу Перемишлі*.

У зв’язку з тим, що в галузі науки і культури досліджуваного періоду провідне місце займала церковна ієрархія, тому Почаєв не випадково став одним із центрів зосередження творчої інтелігенції, яка працювала над пробудженням національної гідності українців. Зпоміж неї слід назвати найвідоміших священиків-Василіян: Тимотея Щуровського, Івана Посовського, А.Сельвестра, С.Левицького та інших діячів, авторів українських пісень патріотичного змісту. Особливої популярності набув священик Іван Дроздовський як автор «акростихів», які присвячувалися українському народові Східної Галичини [1].

Значний внесок у національне відродження не тільки Східної Галичини, але й всієї України зробив ієромонах Юліян Добриловський (1760-1825), який писав і проповідував народною мовою «простим стилем» . Він написав книжку під назвою «Науки парохіяльнія», яка вийшла 1794 року у Почаєві. Ю.Добриловський – співавтор «Богословника» (1790 р.) та «Пьсни Благовийныя» (1805 р.), виданих під його безпосереднім керівництвом. Цими книжками захоплювалися і користувалися священики Східної Галичини та Наддніпрянської України. Крім того, Добриловський зібрав і упорядкував пісенник до якого увійшли духовні та світські пісні, які користувалися великою популярністю.

Галицькі священики: Теодор Головацький, Роман Авдиковський (дід М.Шашкевича) та інші, часто, запрошуючи до себе в гості Ю.Добриловського, пропонували йому проводити проповіді, пов’язані з національною ідеєю. Такі проповіді проводилися у селах Чепілі (біля Бродів), Підкаміні (Бродівський), Підлиссю та у містах Золочеві, Сасові та ін. [2].

Другим найважливішим центром галицького відродження став Перемишль, який більш як на 50 років випередив у цьому процесі Львів, тримаючи першість аж до 1848 року. У Перемишлі сконцентрувалася група кваліфікованих на той час спеціалістів, серед яких дипломат, знаменитий проповідник, перемишльський єпископ Максиміліян Рило (1715-1793) і два вчені священики-лемки: Ігнатій Вільшинський, професор морального богослов’я, та Яків Лапчинський, професор пасторального богослов’я Перемишльської духовної семінарії. Тут варто зауважити, що єпископ Максиміліян Рило родом з Литви і за національністю поляк, спочатку римо-католик, а пізніше борець за українську школу і мову, якою до речі, користувався у своїй викладацькій діяльності.

26 травня 1780 року на синоді у Валяві під Перемишлем було ухвалено, за наказом владики М.Рила, щоб у кожнім селі був бакалавр (вчитель), який був би здібний до церковної служби і міг би навчати дітей в школі, збудованій при церкві. Крім того, велике значення для поширення народної освіти мало розпорядження єпископа від 5 червня 1789 року, в якому вимагалося, щоб кожний парох на належному рівні повчав довірених йому християн, а також прищеплював молодому поколінню міста чи села релігійність, людяність, високу мораль, патріотизм. «Тому доручаємо Вашим Всечесностям,звернувся єпископ Рило до духівництва,продовжувати відкривати у парохіях парохіяльні школи» [3].

Слід мати на увазі й те, що визнання австрійським урядом греко-католицької Церкви дало їй можливість взяти активну участь у суспільному русі за розвиток не тільки Галичини, але й Закарпатської України. Оскільки духівництво в цілому займало передові позиції у пробудженні національної свідомості, закарпатські монастирі, а особливо монастир св.Миколая на Чернечій горі в Мукачеві та мукачівська греко-католицька єпархія були визнані провідними, то на їх долю випала важка боротьба проти римо-католицизму та проведення значної роботи серед віруючих про відстоювання ідей приналежності русинів-закарпатців до української нації. Ці процеси проходили безпосередньо під керівництвом єпископа, патріота Андрія Бачинського, який зумів у складних умовах згуртувати навколо себе передову українську закарпатську інтелігенцію, надихаючи її новими західними ідеями. Він виховав плеяду провідників, які розпочали проповідувати національну ідею на Закарпатті перейшовши згодом поза межі Карпат на терени Лемківщини, до Перемишля, де долучалися до загального руху за національне відродження.

Як подвижник національного руху відзначився чернець, священик Арсен Коцак (1737-1806), лемко з Маковецького Буківця. Він написав 1788 року першу на Закарпатті «Славяно-руську граматику» з помітним впливом місцевого лемківського діалекту, в передньому слові до якої зазначив: «Я пищу цю граматику тому, щоб і нас мізерних руснаків не судили всі як простаків» [4].

Значний вплив на пробудження нації мав вчений ієромонах на Чернечій горі в Мукачеві Йоанікій Базилович (1742-1821), родом з Пряшівщини. Він написав історію «Срібної Землі князя Теодора Коріятовича», яку видав у шести томах (1799-1808 рр.) у Кошицях.

У Пряшівській гімназії навчалися майбутній перемиський єпископ Тома Полянський, родом з Бортного (1796-І869) та згаданий вже священик Яків Лапчинський, котрі все своє життя присвятили боротьбі за виховання свідомих патріотів, які б відстоювали національну гідність українця. Добрі слова слід висловити й на адресу Онуфрія Криницького (1791-1867 рр, родом з Кривої, повіт Ясло), який навчався спочатку в Кошицях, а потім у Відні. Ставши доктором філософії і теології, Криницький переїхав до Львова, зайняв посаду професора університету. На його долю випало випробування на національну свідомість спочатку його самого, а потім-як незмінного борця за все українське. Поринувши з головою у суспільно-громадське життя краю, він творив для нації наукові праці, видавав книжки, які мали пізнавально-виховне значення для українців-галичан. З-поміж його книг слід виділити Граматику «Славо Рутена», яку видано 1830 року в Будині на кошти професора Дмитра Лучкая. На його книжку посилаються у передмові укладники «Русалки Дністрової», називаючи її «Ціловажним ділом».

Отже, як бачимо, і закарпатські й лемківські вчені вносили значну лепту в національне відродження українців, випромінюючи його спільно в Галичину навіть у час Маркіяна Шашкевича, єднаючи обидві частини розділеної Карпатами Руси-України в одну цілісність. Про цю єдність висловився тодішній студент духовної семінарії у Львові Антін Любич Могильницький у своєму, 1838 року опублікованому, вірші під назвою «Пьснь радостна», в якому є такі слова:

«На Дністрі і крутій Тисі, руська мати,

Твоїх дітей двоє, як близнята

Хоть їх розлучають високі Карпати,

Най любов і віра получат!

А закарпатський поет Олександр Духнович (1803-1865) 1832 року у вірші «Вручаніє» (шлюб) висловив таке національне «віровизнання»:

« Я Русин бил, єсмь і буду,

Я родився Русином,

Чесний мой род не забуду,

Останусь його сином.

Русин бил мой отец, мати,

Руская вся родина

Русини сестри і брати

І широкая дружина.

Я світ узрів под Бескидом,

Первий воздух руський ссав

І кормився руським хлібом,

Русин мене колисав…» [5]

З метою оборони національного питання і на підставі цісарського патента від 20 листопада 1814 року про право австрійських підданих організовувати громади та товариства просвітницької роботи, у Перемишлі згуртувалася група українських вчених-священиків, яка виступила з ініціативою і пропозицією видання і популяризації українських книжок, в яких розкривалася б національна ідея та боротьба з полонізацією галицьких українців. Серед найсвідоміших українських проповідників і вчених Східної Галичини перше місце, звичайно, зайняв крилошанин перемишльської капітули Іван Могильницький. Під його керівництвом 1816 року було створено у Перемишлі першу українську просвітню організацію під назвою «Товариство галицьких греко-католицьких священиків», яка 1817 року видала у Львові першу його книжку під заголовком «Правильное поученіе для пароховь, учителей и мьсцевихь надзирателей». Усвідомивши проблему забезпечення народних шкіл українськими підручниками, Іван Могильницький написав спочатку катехизм для парохіяльних шкіл, який 1815 року вийшов з друку в Буді під заголовком «Наука християнская», а в 1816 році – «Букварь-славянорускаго язика». Іван Могильницький як патріот, борець за все українське, відзначився у першу чергу як автор першої граматики української мови, видрукованої 1823 року у Львові, у передмові до якої він наголосив, що українська мова мусить бути самостійна, незалежна ні від польської, ні від московської мов. Вболіваючи за збереження і збагачення української мови, Могильницький вважав, що для її розвитку недостатньо декілька книжок, треба мати відповідну, повноцінну граматику для розвитку книгодрукування. Самокритично підійшовши до своєї граматики, Іван Могильницький удосконалював її протягом шести років. 1829 року вона була закінчена, але, на превеликий жаль, залишилася тільки у рукопису. Причиною затримки видавння стала його хвороба. Лише 1910 року граматика Івана Могильницького з допомогою професора Академічної гімназії М.Возняка була надрукована в «Українсько-Руськім Архіві» [6].

Борючись за збереження мови і всього українського, І.Могильницький вдавався навіть до критики духівництва, бо воно настільки сполонізоване, що з погордою дивиться на все українське, сприяючи тим самим забуттю рідної мови та обрядів, а також за те, що церковні проповіді веде польською мовою і на рівні з поміщиками і євреями максимально використовує народні маси, зраджуючи тим українців [7].

Він стверджував, що українцем є той, хто почуває себе ним і говорить по-українськи без огляду на те, чи він уніят, чи римо-католик, чи сповідує іншу віру. Українське життя у Східній Галичині складалося, підкреслює Могильницький, з різних аспектів, навіть хоровий спів має надзвичайно велике значення для збудження національної свідомості [8].

Дбаючи про національне відродження та утвердження української мови в навчальних закладах Галичини, Іван Снігурський ставив перед вчителями церковнослов’янської мови, літератури, історії, географії та інших предметів завдання, виклад лекцій вести тільки тогочасною українською мовою. Єпископ Іван Снігурський написав «Шематизм» латинською мовою, дві статті, одна з яких називалася «Коротка історія хрещення Руси за князя Володимира Великого» українською мовою. Крім освітньої роботи, І.Снігурський зробив значний внесок у розвиток культури. Він був один з перших, хто подбав про церковні хори, а також про створення хорових колективів взагалі, тобто в навчальних закладах міст та в окремих селах.

Глибоко усвідомлюючи роль національної ідеї у розвитку і популяризації друкованого слова по всій Східній Галичині, 1824 року І.Снігурський викупив у Перемишлі друкарню, навколо якої згуртувалася низка освічених людей-патріотів, так званий «культурний осередок».

Народився Іван Снігурський 18 травня 1784 року в сім’ї священика в селі Берестяни, Самбірського повіту. Закінчив Самбірську гімназію і філософський ліцей; теологію студіював у Відні, служив священиком у церкві святої Варвари, одночасно працював професором теологічного факультету Віденського університету. 1817 року призначений деканом цього ж факультету. Від 1824 до 1847 років Снігурський очолював Перемишльський державний філософський ліцей, проявив себе талановитим педагогом по вихованню молодої української генерації Східної Галичини. 1847 року перестало битися його серце.

Про Івана Снігурського як про єпископа і діяча української національної культури, патріота, вірного сина Східної Галичини, видруковано кілька десятків статей та біографію під назвою «Житіє Іоана Сньгурского, владики перемишльского и прочиє», в яких яскраво висвітлена його велична постать [9].

Визначними діячами епохи Відродження Галичини були Йосиф Левицький та Йосиф Лозинський.

Йосиф Левицький (1801-1860) закінчив Перемишльську гімназію і філософський факультет. Від 1819 року він студіював богословські студії у Відні, де й познайомився з багатьма слов'янськими студентами, котрі читали вже в той час наукові праці великого чеського вченого Йосифа Дубровського, які не тільки дали початок славістиці як науці, але й відіграли визначну роль у національному відродженні усіх поневолених слов'ян. Серед найважливіших його публікацій цього напрямку слід назвати: «Славди» (1806) та «Слованка» (1814), де вже тоді загальновідомий вчений і всіма визнаний авторитет розкривав цілому світові духовні скарби слов'янських народів [10].

Тут якраз і познайомився Й.Левицький з новим рухом відродження слов'янських народів Австрійської імперії, головним чином словаків та чехів. Про це він писав: «Я почав промишляти о обясненію язика руського й над правописаниемь» [11]. Отримавши ієрейське освячення, Левицький 1825 року був призначений капеланом перемишльського єпископа Іоана Снігурського де 1827 року організував перший церковний хор у катедральній церкві та аматорський театральний гурток; працював професором духовної семінарії, викладав граматику церковнослов'янської мови. Для театрального гуртка писав і перекладав драматичні твори з німецької мови українською.

1834 року Й.Левицький видав у Перемишлі граматику української мови, яка мала значний вплив на формування літературної мови. Крім того, він написав декілька патріотичних віршів, панегірик на честь цісаря і єпископа Івана Снігурського, а також видрукував свої філософські статті у львівському часописі «Rozmaitości» (№29, 1834 р.) в яких різко виступив проти проекту введення польського алфавіту в українське письмо. 1860 року Й.Левицький помер у Нагуєвичах Дрогобицького повіту, де служив парохом [12].

Йосиф Лозинський як письменник, етнограф та автор граматики української мови був прихильником живої мови в українській літературі, однак стоячи на позиції запозичення чужого, він 1835 року виступив з проектом впровадження польського алфавіту в українському правописі. Застосувавши свій проект на практиці, Й.Лозинський в тому ж таки 1835 році видав у Перемишлі етнографічну збірку «Ruskoje wesile» латинською мовою. Це сталося під впливом, як зауважив О.Огоновський, польського поміщика Гвальберта Павліковського, який систематично виступав проти українського національного відродження, закликаючи до ополячення галицьких українців [13].

Внаслідок виходу книжки та похвали від її рецензента, редактора львівського часопису «Rozmaitości» (1835) Люціяна Семеньского, Й.Лозинський піддався гострій критиці з боку галицької української інтелігенції. Найперше критично відгукнулися Й.Левицький, професор Перемишльської духовної семінарії, М.Шашкевич і його однодумці-студенти теології, які засудили акт полонізації, характеризуючи його як зрадницько-підкупний.

Й.Лозинський народився 20 грудня 1807 року. Навчаючись у Перемишльській гімназії, він здобув міцні знання з філософії та літератури, які й спрямували його до вступу на богословський факультет Львівського університету. У 1831 році, після закінчення його, був висвячений у Перемишлі. Багато років працював священиком. 1889 року Й.Лозинський відійшов у вічність.

Про творчу діяльність Й.Лозинського відгукнулися Осип Маковей «Три галицькі граматики» та М.Возняк «Галицькі граматики», оцінивши його плідну працю у царині національного відродження [14].

У 1816 році в Перемишлі було створено перше Товариство для поширення освіти українською мовою серед сільського населення.

Це, звичайно, викликало невдоволення і заворушення серед польського населення, а особливо серед польської шляхти Східної Галичини, бо внаслідок популяризації української літератури, польські плани щодо полонізації зазнали б краху. Крім того, невдоволення поляків підсилювалося ще й рухом за національне відродження, який розпочався у Лівобережній Україні на зламі ХVIII-ХІХ ст. і мав відгомін на теренах Східної Галичини. Вже на початку XIX ст. у Східній Галичині були відомі найважливіші українські історичні і етнографічні збірники, що виходили в Східній Україні. Тому проти єпископів Перемишля виступило римо-католицьке духівництво, яке доповіло офіційному Риму, Відню та Львівському губернатору про те, що начебто в Галичині поширюється ворожнеча між поляками і українцями, в основу якої покладена національна ідея. Противниками українського відродження виступили польський архиєпископ у Львові граф Анквич та єпископ Сєраковський. Тут слід зауважити, що їхнє донесення проти розвитку української національної ідеї з політичних міркувань спонукало офіційний Відень виступити проти друкування підручників українською мовою. Але попри гострі протиріччя, в той же час з’являється кілька польських фольклорних збірників, у яких українська народна творчість зайняла провідне місце.

До когорти української галицької інтелігенції, що працювала в галузі духовного відродження належав Іван Жуковський, який народився 1810 року і закінчив Бережанську гімназію, філософію студіював у 1828-1830-х роках у Львові, а теологію у Відні. Служив парохом церкви св.Петра і Павла у Львові. а від 1848 до 1853 років викладав українську мову в Академічній гімназії. Іван Жуковський написав українською мовою кілька десятків статей на історичну тематику.

Лев Трєщаківський,представник борців національного відродження,відстоював позицій побудови «Народного дому» у Львові. З метою розвитку народних бібліотек та народної освіти, Л.Трєщаківський написав кілька десятків відозв та статей. У справі освіти він написав твір під назвою «Діянія», в якому розкрив структуру всієї освіти, її значення та методи реалізації його програми. Народився Л.Трєщаківський у Станіславові 1810 року. Священиком став 1848 року. Помер 1874 року.

Представник наукової когорти Антін Добрянський народився 1810 року. Освіту здобув у гімназії, теологію студіював у Відні та Львові. У 1835 році Антін став священиком. Він автор історичних повідомлень та статей. 1835 року видав «Граматику старославянского язика», 1860 року – «Науку церковну», »Історію перемишльських єпископів» – 1877 року.

Відстоюючи конституційне право на свободу слова, думки у письмовій чи усній формі та право друку, галицькі українські письменники вдалися до активної творчої праці.

Так, Микола Устиянович (1811-1885), навчаючись у львівській духовній семінарії, заявив про себе як літератор написав елегію "Слеза на гробі" на честь пам’яті про архипресвітера львівської капітули, історика української церкви Михайла Гарасевича. У 1848 році як активний учасник революційних подій та громадського життя у Східній Галичий, Устиянович опублікував поезії: "Туга", "Осінь», "Рекрутка", «Земський рай» та повісті на гуцульсько-бойківську тематику. Серед його поезії чільне місце займають "Месть верховинця" та «Страстний четвер», головною постаттю якої є Олекса Довбуш та його ватага – опришки.

Він відгукнувся також щедрими словами у "Зорі Галицькій» на адресу перемишльської інтелігенції:

«Перемишляне, Володаря діти!

Краснії щепи винниці Івана*

Для вас збирає золотії квіти

Мати Галича, столиця Романа,

На вас глядіють Трембовлі розломи,

Земля Василька, героя сліпого:

На вас Льва коротка горді ї хороми

Чудуясь з тина позирають свого.

О чесні діти, праві сили Руси,

Святої Руси, Руси возлюбленной!»

А під кінець цього тяжкого, але психологічно цікавого вірша, поет ставить актуальне запитання:

«Як розільлєтся терпеливости мірка,

знайдеся скоро козацькая слава,

Знайдем Богдана, знайдем Владимірка,

І спитаєм: Чия ту землиця?

Чия ту мати? Чия ту столиця?»

Антін Петрушевич, син Стефана, народився 18 січня 1821 року в Добрянах; навчався спочатку в Стрию, пізніше (1834-1839 рр.) в домініканській гімназії. З 1839 по 1841 рік студіював філософію, а в 1841-1845 рр,богословія у Львові. Висвячення отримав 1846 року, після цього став працювати в Перемишлі, а згодом у Львові катехитом. Тут він брав активну участь у громадській роботі, відвідував засідання «Головної Руської Ради» та був постійним секретарем «Собору руських вчених». У 1861 році став послом до галицького сейму, на якому систематично відстоював права української мови в школах та українського університету у Львові. Відтак посвятився науковій праці у історико-археологічно-філологічній галузі. Найважливішим його твором є «Сводная Галицко-руская літопись» у трьох томах (1887, 1889.1896 рр.). Він створив першу українську бібліотеку з науковим відділенням і архівом при Народному домі у Львові.

А.Петрушевич був членом чотирьох академій наук: польської, чеської, російської та румунської. Цікавим, до речі, виявилося його дослідження народних пісень епохи Київської держави. Аналізуючи народну пісню у творі «Пьсни собранние П.Н.Рибниковим, Ч.І.», «Народние билини старини й побивальщини» [15] про князя Романа Мстиславича, який правив на Галицькому престолі: перша з них «О двух братіяхь, двух Лівікахь и князь Роман Дмитриевич»; друга «О двух братияхь, двухь Витиникахь и князь Роман Дмитриевичь»; і третя «О двухь литовских королевичахь и князь Роман Дмитриевичь», А.Петрушевич зауважив, що ці твори взагалі не були відомими в українській літературі. В них, підкреслює він, зображений Романвеликий князь, якого дуже легко можна пізнати по його відношенні до литовців. Подія, оспівана в билинах, була вміщена в Іпатієвському літописі під 1196 рік, де якраз й розкриваються походи Романа [16].

А.Петрушевич категорично заявляє, що не можна допустити, щоб такий мужній князь, названий в літописі «приснопамятнимь самодержцемь всея Руси», був забутий у піснях і билинах. Пісні про Романа недооцінені дослідниками навіть тоді, зауважує А.Петрушевич, коли вони своїм яскравим виразом кілька разів згадуються у «Слові о полку Ігоревім». І нарешті, запитує А.Петрушевич, яким чином південно-західні народні оповідання, легенди про князя Романа були занесені на далеку північ, навіть в Оленецьку губернію, яка простягалася між Ладожським і Онежським озерами? Відповідаючи, він переконливо стверджує: «руські» (українці) вихідці з південно-західної Русі переселяючись на далеку північ, особливо за часів першого нашестя татарів, несли з собою народні пісні, в яких оспівували найважливіші історичні події, що відбувалися на їх землях, зберігали їх сторіччями як дорогоцінний скарб про походи колишніх київських князів, оберігаючи святу руську землю від чужоземців [17]. Ці народні пісні, легенди та оповідання А.Петрушевич опублікував 1869 року в часописі «Галицко-русская матица» (випуск І. Львів).

Здавалось би малопомітний в історії України штрих, проте, як підсумовує А.Петрушевич, він мав вагоме значення у галицькому національному відродженні, прославляючи предків Галицької держави. Однак, незважаючи на патріотичні прояви у своїй творчій діяльності, А.Петрушевич увійшов до групи українських діячів, які пропагували космополітизм. Він на рівні з Денисом Сас Зубрицьким, який називав себе «отаманом погодінської кольонії» і був запеклим ворогом народної мови, Богданом Дідицьким, Северином Шеховичем, Іваном Гушалевичем, братами Головацькими закликав до об’єднання галицьких українців з москалями.

Яскравою постаттю виявився Василь Ільницький, який народився 1823 року в селі Підпечари (біля Станіслава). З 1868 року він працював директором Академічної гімназії у Львові, одночасно був головою комісії по укладанню шкільних підручників українською мовою, членом «Просвіти». Ільницький написав багато розвідок-досліджень з географії, критичних статей, а також оповідання «Денис з-над Дністра», «Свати» та історичну драму «Настася». Опублікував значну кількість наукових праць з історії, археології та дипломатії. Але найважливішим його доробком є твір «Сводная Галицько-Русская Льетопись» у трьох томах. Як громадський діяч, працюючи послом до галицького сейму, Ільницький 1861 року наполегливо відстоював український університет у Львові.

Вагомий внесок у національне відродження зробив Григорій Яхимович, який народився 10 лютого 1792 року. Закінчивши гімназію у Львові, він продовжив навчання в духовній семінарії Відня, де здобув теологічну освіту. 26 вересня 1816 року митрополит Левицький висвятив Григорія на священика в церкві св.Варвари у Відні. Уже як священик Яхимович перейшов до вищого освітнього інституту св.Августина, завершивши його науковим ступенем доктора богослів’я. Після повернення з Відня до Львова, молодий священик-доктор богослів’я, став професором Львівського університету, де, окрім релігії, викладав педагогіку, згодом став ректором духовної семінарії Львова, крилошанином митрополичої капітули, а також ректором «мангіфікус» Львівського університету, Значну увагу Яхимович приділяв вивченню астрономії, техніки; він видав кільканадцять своїх знаменитих патріотичних проповідей, писав наукові статті з філософії та мистецтва, за які 1836 року отримав науковий ступінь доктора філософії і вільних мистецтв.

У липні 1841 року папа Григорій ХVI іменував Яхимовича єпископом-помічником митрополита Левицького. Як єпископ-помічник Яхимович проявив себе дуже діяльним і прогресивним. 1848 року, ставши дійсним проповідником національного відродження та провідником національної ідеї, Григорій діяв так, щоб українська єпархія і духівництво протягом тривалого часу утримували перший голос у суспільному житті краю.

Після смерті митрополита М.Левицького (1858) львівським митрополитом був призначений Григорій Яхимович. Як митрополит і громадський діяч, Г.Яхимович – активний борець за національну ідею та високу свідомість українця-галичанина, підтримував як фінансово, так і морально молоду українську журналістику [18].

Одним з предтеч М.Шашкевича слід назвати сільського пароха Стефана Петрушевича (1772-1859 рр.)

Степан Петрушевич, невтомний борець за відродження української галицької нації, збирав народні пісні, упорядковував їх за зразком Збірника народних пісень М.Максимовича, а також етнографічні матеріали, записував народні звичаї та побут для майбутнього збірника за зразком книжки, виданої 1811 року Ігнатієм Любичем Червінським у Львові під назвою «Околиця Задністрянська між ріками Стрий і Лімниця», уклав перший народною мовою украінсько-німецький словник. У 1830 році написав народною мовою сценічний водевіль під назвою «Муж старий,жінка молода», на який Іван Франко відгукнувся похвалою, написавши окрему статтю під заголовком «Галицький Москаль Чарівник» [19].

Михайло Возняк, оцінюючи водевіль С.Петрушевича, присвятив йому свою працю «Українські драматичні вистави в Галичині» [20].

Михайло Тершаковець про письменницьку творчість С.Петрушевича висловився щедрими словами у своїй капітальній студії під назвою «Галицко-руске літературне відродженє» назвавши його предтечею М.Шашкевича [21].

Отже, характеризуючи національне відродження у галузі письменницької діяльності до появи «Руської трійці», слід трактувати надзвичайно ефективним, оскільки найголовніша роль у його розвитку належала провідній верстві українського народугреко-католицькому духівництву. Його історична заслуга в тому, що воно зберегло від часів Речі Посполитої й передало в живій формі давні традиції молодому поколінню, більш активному елементу своєї держави.

 

1. Возняк М. З культурного життя України ХVІІ-ХVІІІ ст. ЗНТШ, Т. СУШ, 1912, Кн.2, С.57-102.

2. Возняк М.С.З культурного життя України ХVІІ-ХVІІІ ст. ЗНТШ, Т. СУШ, 1912, Кн.2, 67-70.

3. Шах С. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродження. Париж-Мюнхен, 1961, С.22-23.

4. Шах С. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродження. Париж-Мюнхен, 1961 С.17.

5. Шах С. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродження. Париж-Мюнхен, 1961 С.18.

6. Українсько-Руський Архів, Т. V, С.1-238.

7. Возняк М. Як пробудилося українське життя у Галичині. Львів, 1924. С.36-39.

8. Возняк М. Як пробудилося українське життя у Галичині. Львів, 1924. С. 38-39.

9. «Богословіє», 1933, Кн.1, С.52-53; Збірник філологічної секції НТШ.Т.ХVІІ.-XVІII.

10. «Богословіє«, 1933, Кн.1, С.53-54; Шах С.Маркіян Шашкевич та Галицьке відродження. Париж-Мюнхен, 1961 С.25.

11. «Богословіє«, 1933, Кн.1, С.53; Шах С.Маркіян Шашкевич та Галицьке відродження. Париж-Мюнхен, 1961 С.27.

12. Шах С. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродження. Париж-Мюнхен, 1961 27-29.

13. Огоновський О. // «Розмаїтосці «, 1835, №139, С.27.

14. Шах С. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродження. Париж-Мюнхен, 1961 27-28.

15. Народния билини і побивальщини. Москва,1861, № 74-75.

16. Науковий збірник Галицко-Русской матици. Львів, вип.1, 1869, С.1-15,19.

17. Науковий збірник Галицко-Русской матици. Львів, вип.1, 1869, С..9-11.

18. Записки НТШ, Т.27, С.37-39.

19. Записки ЗНТШ, Т.27, С.41-43.

20. Записки ЗНТШ, Т.88, Львів, 1908, С.219.

21. Записки ЗНТШ, Т.81, Кн.І, Львів, 1908, С.138.

На головну сторінку!