Дмитро ПАВЛИЧКО

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
(Уривки)
(Інаугураційна лекція почесного доктора Києво-Могилянської Академії, виголошена 1 вересня 2002 року)

І.

ВАЖКО визначити, що таке національна ідея взагалі, бо її можна розуміти як зберігання материнської мови, обрядових звичаїв і т.ін. для окремої людини, родини чи громад, які проживають за межами рідного ет­носу. Але можна з'ясувати, що таке національ­на ідея для конкретного народу, який має свою мову, культурні й духовні традиції, пам'ять про своє минуле, характерні риси ментальності, еко­номічні інтереси, територію, своєрідні способи до­бування засобів до життя. Національна ідея сполучає в собі визначальні прикметності наро­ду і вимагає від нього для їхньої оборони та роз­витку створення власної, ні від кого не залеж­ної державної організації.

Отже, національна ідея - це творець, захис­ник, відновлювач і будівничий державності на­роду, його дух свободи, вищий рівень самоусвідо­млення, ознака інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивно­го для себе політичного міжнародного клімату.

Державні організації українського етносу ви­никли в середині першого тисячоліття нашої ери. Є відомості про існування держави Кия, Щека і Хорива в передруські часи, а ще перед тим явив себе союз антських племен. Княгиня Ольга донищувала підкорену Києвом древлянську державу. Отже, Київська Русь виступає вже як добре зорганізована державна структура на велетенській території. То була держава князя, його роду та військової дружини.

Народ перебував у залежності від них, але .не почувався відчуженим од політичного устрою, в якому жив, а вважав цю державу за свою.

"Слово про Ігорів похід" подає у високоху­дожній формі зміст національної ідеї Київської Русі. Це - утвердження родинної єдності князів, проти їх династичної роздрібненості і ворож­нечі. Якщо пригадати, що за сто років (1146-1246) Київ переходив з рук до рук сорок шість разів, тут княжило сім князів із семи ліній і трьох династій, то стає зрозумілою тривога автора "Сло­ва" - великого патріота Київської держави, ос­нову якої заклали племена саме українського етносу, передовсім поляни.

Київська Русь найбільше постраждала від нападів Юрія Долгорукого, засновника Москви, що був на чолі Володимиро-Суздальського князівства - першого державного утворення московитів. Могутність Київської держави підірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна між киянами і суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний харак­тер.

Видатний український державник Данило Га­лицький продовжував традиції Ярослава Мудро­го в орієнтації на Європу, він встановив тривалі контакти із західними сусідами і з Ватиканом; 1253 року одержав корону від Папи Римського Інокентія IV на знак подяки за оборону христи­янського світу від татаро-монгольської навали.

Із середини XIV ст., тобто із занепадом Галиць-ко-Волинської держави, українська ідея знахо­дить свій вияв у автономній князівській підпо­рядкованості литовській династії Гедиміновичів. Велике Князівство Литовське, яке називалось також Литовсько-Руською державою, генетичне виводило себе з Київської Русі. Тут державною мовою була мова руська, за сучасною і точнішою назвою, староукраїнська, а система законів базу­валась на "Руській правді" Ярослава Мудрого.

То був час, коли український народ зберігав і розвивав риси своєї окремішності. Відмирання нашої державності, а водночас початок формуван­ня української ідеї як протестуючої сили, скон­центрованої і в тих верствах, що втратили владу, і в тих, що найбільше відчули чуже поневолення, настає в процесі об'єднання Литви з Польщею.

Опір польській експансії на українські землі, що розпочалася в середині XIV ст. підкоренням Галицької Русі, чинили православні, руськомовні литовські володарі. Аж коли князь Ягайло став польським королем (1383 р.), прийняв католи­цизм і створив конфедеративну польсько-ли­товську державу, все змінилося. Польська мова і віра почали витісняти українську мову і віру.

В XVI ст. віровизнання і національність були близькими, майже тотожними поняттями, тому оборона віри була також обороною нації. Але головним носієм нашої національної ідеї тоді стала так звана римо-католицька русь, тобто письменники і філософи, рутенці з походження, які одержали освіту й виховання в європейсь­ких університетах. Це - В. Загоровський, М. Стрийковський, С. Оріховський, С. Кльонович, В. Тяпинський та інші видатні таланти, які ство­рили латиномовний пласт української літера­тури і своєю освіченістю успішно обороняли ук­раїнські шляхетські родини від політичного по­глинання Польщею. Проте згодом вони почали втрачати свої позиції. Настає контрреформація в католицизмі, йде атака на православ'я як на схизму, а патріотична ініціатива переходить до православних, які духовно очолюють народні маси. Саме православне священництво виступи­ло проти угоди Богдана Хмельницького з царем, але, силоміць підпорядковане московському патріархатові 1686 року, воно поступово було поглинуте російською церквою і стало скабою, що нею імперія прикріпила до себе Україну.

Та не менше значення має утворення нової політичної та військової еліти українського народу - Запорозької Січі - з розширенням її впливу на волості. Це був новий реальний прорив української політичної самоорганізації у вигляді нескорених панщизняними порядками селян, на чолі яких стають національне свідомі шляхтичі. Ук­раїнський феодал Дмитро Вишневецький (Байда), Чер­каський і Канівський староста, сформував перші багатоти­сячні козацькі загони в низові' Дніпра і поводився, як незалежний від польського короля володар. В Україні утворився численний стан військових людей, запорожців, національна свідомість яких розвивалася в державниць­кому напрямі. Про це свідчить низка протипольських ко­зацьких повстань ще перед добою Хмельниччини. Зброй-но оборонятися від польських магнатів і татарських на­падів, мати своє військо на малодоступних теренах - це мрія про державу в державі, яку реалізували запорожці і яка надала українській ідеї не лише оборонний, але й наступальний ха­рактер.

Головні політичні постулати ко­зацької держави створилися в другій половині XVI ст. на основі запровадження територіальної, пол­кової адміністрації в Україні - за планом суто козацької структури, що його пропонував Северин На­ливайко, і частково за планом князівсько-шляхетсько-козацької сірукіури, що його пропонував Йо­сип Верещинський. Це мало свій розвиток на початку XVII ст. і за­вершилося у визвольній війні під проводом Хмельниць­кого.

Хмельницький та його наступники намагаються бу­дувати Україну, беручи за приклад Польщу або Росію, а то були держави шляхти і боярства, а не народу. Наші найвидатніші гетьмани, за винятком Петра Дорошенка, Петрика, Івана Мазепи та Пилипа Орлика, не підіймалися до ідеї окремої, самостійної Української держави. Вони творили тільки субдержаву на рівні князівства, підпо­рядкованого чужоземному монархові, чим і зумовлюва­лися головні наші національні біди. Ідея незалежності не влилася в народні уми як необхідна умова для існу­вання нації, а творилася лише на рівні спорадичних актів. Тарас Шевченко називав наших гетьманів "варшавсь­ким сміттям" та "гряззю Москви", і це для нас цікаво не так за суттю звинувачення, як за тим, що саме поет інтуїтив­но відзначав різницю між сміттям та болотом.

Польська панщина не була кращою від російського кріпосництва, та все ж мала в собі дещицю європейсько­го духу. З Польщі в Україну приходила культура політич­ного життя і мислення, що ґрунтувалася на праві ук­раїнського козацтва і духовенства брати участь у ко­ролівському сеймі. "Історія XVII віку для українських народних мас, - пише Іван Франко, - то поступове послаблювання свобідного козацького елемента, ши-рення кріпацтва, зменшування і здушування автономії початків просвіти народної і всіх прав української ок-ремішності. Московська "плеть" так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і за­стою". Ці Франкові слова ще більше стосуються реалій XVIII століття, коли Україна вже зовсім потрапила під панування російського гарапника. .

Тріумфальне і катастрофічне шістдесятилітя нашої історії, від 1648-го до 1709-го року, підняло українську ідею вгору, а потім вдарило нею об землю, поклало напівживу до гробу, її воскресіння мусило відбутися, бо в українському суспільстві з'являється освічений стан, який вірить у невмирущість мазепинської ідеї і створює міф про козаччину, що й донині є найсильнішим дер­жавотворчим чинником і джерелом натхнення літера­турних і політичних геніїв, емоційною основою для зго­ди в національній свідомості всіх українців.

Микола Костомаров, ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, автор "Книг буття українського народу", зна­вець козацької історії, знайшов для її самостійницького продовження опору в слов'янстві та християнській мо­ралі. Незалежна Україна в союзі слов'янських націй та ще й справедлива соціальне - це була політична фор­мула, на яку працювали перші українські історики, дослідни-КРСтйЧійДайці народної творчості. "Історія Русів", читана в середовищі інтелігенції задовго до виходу друком 1846 року, висуває питання національної ідеї як головний нурт княжої і козацької доби. А перша наукова історія Ук­раїни - "История Малой России" Бантиша-Каменського, видана 1822 року, на багатющому матеріалі показала суперечливість українських і московських інтересів, хова­ючи у підтекст ідею української державності.

"... Загроза козацькій державі, - пише Валерій Шев­чук, - з її правами й вольностями, яка постала в часи Петра І, а також брутальне ставлення до тих прав та умалення їхнє з боку царя-деспота примусили тогочасне суспільство ширше осмислювати власну історію, що сприяло творенню літописів, хронік, реєстрів, поетич­них творів на історичну тематику". Козацькі літописи Григорія Граб'янки та Самійла Величка працювали на нашу державницьку ідею, подаючи правдиву історію України в її найважливіших вузлах - українсько-польських та українсько-російських суперечностях і збройних конфліктах.

Дала себе знати декоративна державність, що існу­вала у формі Гетьманщини з царської ласки, чи, вірніше, з хитрої обачливості російських правителів, які дозво­ляли поневоленому народові побавитися в свою дер­жавність. Гетьманщина в післямазепинські часи - про­образ радянської України - була створена для того, щоб російське гноблення прикрити формальною вла­дою українських чиновників.

Для імперії Романових не було нічого страшнішого за ідею самостійної України навіть у складі федера­тивної слов'янської держави. Граф Орлов назвав цю «ідею вченою нісенітницею трьох молодих людей” І все зробив, щоб тих людей та їхніх однодумців вилу­чити з нормального життя, зачинити заграти, пожигтєво переслідувати, змусити до політичне нейтральної чи навіть проімперської творчості.

Але з кирило-мефодіївців вийшов Тарас Шевченко, найсвітліший український геній, що в своїх творах дає образ України, розп'ятої російськими царями та її "лу­кавими чадами". Це - Україна воскресаюча. "Вос­кресни, мамо!" - кличе поет, встань, відомсти за свої страждання. Не вперше в нашій національній ідеї з'яв­ляється мотив справедливої помсти. Шевченко про­довжив традицію наших полемістів XVI ст., які висуну­ли ідею природного права кожного народу обороня­тися збройне проти своїх гнобителів. Цей важливий мотив проходить у численних творах наших давніх пись­менників і знаходить теоретичне обгрунтування в трактаті видатного мислителя XVIII ст. Михайла Козачинсько-го "Філософія арістотеліканства". "Природний закон, - пише Козачинський, - завжди дозволяє вбивство того, хто погрожує сокирою". На цьому законі постійно робить наголос також "Історія Русів". Поезія Шевчен­ка надала особистісному чуттю національні виміри. Вона діє як відсвіжуючий дух гідності й відплати не лише за горе України, але й за приниження особис­тості, яка не зносить рабства і готова не ридати, а відповісти ударом за образу своєї честі.

Шевченкова любов до України змагається з його любов'ю до правди Бога. Поет вважав, що Бог поки­дає напризволяще невільників і протестував проти цьо­го. Але саме правдою Бога він користувався не раз, викриваючи фальшиву науку церковників, які про­повідували рабську покору і потульність надламано­го духу. Українська ідея в розумінні Шевченка нале­жить до сутності світу і мусить бути явлена Богом, який у тій сутності перебуває. Крім філософського, поет мав і політичний погляд на відновлення Ук­раїнської держави. У "Передмові до видання друго­го "Кобзаря" (1847 р.) Шевченко коротко аргумен­тував рівноправність українців і росіян у тому, що дає їм підставу мати свої окремі не лише культури, але й держави: "У їх народ і слово, і у нас народ і слово".

Шевченко вніс в українську ідею титанічну емоційну силу, що стала релігією нації. Епігони та сентимен­тальні поклонники Шевченка пересунули в сферу по­чувань багато політичних проблем, які потребують раціонального і прагматичного підходу. Духовне життя в творах Шевченка ставало майже рівнозначним пе­ребуванню в свободі. За комуністичних часів грома­дянським подвигом було встати при співанні "Заповіту" в присутності представників влади. Це був героїзм, але, на жаль, героями почувалися й ті, що не вставали, а тільки слухали. Для багатьох і цього було досить.

Михайло Драгоманов змінює програму кирило-ме­фодіївців. Він орієнтується вже не на загально­слов'янські, а на загальноєвропейські демократизаційні явища, на соціальну й духовну спорідненість народів, на конституційне обмеження монархічної влади як факторів, які можуть наблизити визволення України. Федералістична доктрина перебудови Росії видається йому найбільш реалістичною, оскільки, як тоді вважа­лось, російська влада змушена буде змінюватись під тиском демократичних перемін у Європі.

На порозі XX ст. проти ідеї федеративного зв'яз­ку України з Росією з'явилось два важливі доку­менти. Перший - книжка Юліана Бачинського "Ук­раїна irredenta" (1895), а другий - брошура Мико­ли Міхновського "Самостійна Україна", написана 1900 року в Харкові як програма заснованої тоді і там же Революційної Української Партії.

Бачинський доводив, що "економічні суперечності, які заходять між Україною та рештою Росії", не­ухильно вестимуть до унезалежнення українського народу. Це був підбитий марксизмом підхід до спра­ви, але важливий не так аргументацією, як постанов­кою питання про "потребу політичної самостійності України" (слова І. Франка).

Міхновський зосередив свою увагу на "Перея­славській Конституції" 1654 року. Звідти виводив права українського народу мати свою державу. Гас­ло Міхновського - "Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" - збудоване на шевченківських вілях, на в«рі в сили молодої інтелігенції. Тут знову з'являється відгомін природного права народу боротися збройно за своє національне державницьке життя: "...нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх не­нависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля' .

Теоретичну базу для української національної ідеї того ж 1900 року в статті "Поза межами можливо­го" висуває Франко. Це найбільш аргументована ха­рактеристика не лише нашої, але й будь-якої іншої національної ідеї як складової історичного процесу. Одностороннє, оперте винятково на розвитку еко­номічних важелів Марксове розуміння історії Фран­ко заперечує і доводить, що матеріальна продук­тивність тільки там розвивається, де присутня бороть­ба і конкуренція у сфері соціальних ідеалів. "А тут, - пише Франко, - синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеала­ми раді би прикрити свої змагання до пановання одної нації над другою, або хоробливий сентимен­талізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськи­ми" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації".

Проводирі Української Народної Республіки на по­чатку своєї діяльності трималися федералістичної кон­цепції, але напад більшовицької Росії на Україну зму­сив їх, за висловом Михайла Грушевського, до "очи­щення вогнем" своїх поглядів. З появою Четвертого Універсалу Центральної Ради самостійницька ідея остаточно перемогла в українській політичній думці.

Дмитро Донцов у книжці "Націоналізм" (1926 р.) назвав Драгоманова та його послідовників, у тому числі провідників УНР, "плебеями", а їхню філософію державництва "провансальством" і зрадою національних інтересів. Це несправедливий суд надмірно праведного судді, який дивився тільки в минуле і не міг знати, що УНР і ЗУНР своїми жерт­вами, трагічними постатями політиків, а також своїми перемогами повернули українську ідею на шлях, який неухильно вів до майбутнього утвердження дер­жавної незалежності України.

Інтегральний націоналізм Донцова виник не лише як критика "м'якотілості" наших провідників, але і як реакція на більшовизм, збройний опір якому, роз­глядаючи питання теоретично, можна було чинити тільки на засадах тоталітарної ідеології. Український націоналістичний рук -на практиці був заа ронним, визвольним, патріотичним рухом, який бо­ровся за незалежність України, за право народу мати свою державу. В українську ідею націоналістичний рух вніс патріотичну одержимість, яка мала і свої негативні сторони, але назагал служила головному законові демократії - національній свободі.

Комуністична верхівка СРСР найбільше боялася відновлення української державності в рамках соціалістичної федерації народів, якою на словах була радянська імперія. На початку 20-х років Моск­ва загравала з колишніми лідерами УНР, виставляючи радянську Україну як державу соціальної спра- ведливості, де також мали б торжествувати національні домагання народу. Частина української інтелігенції; повірила Москві. Не диво, бо тоді вірила Москві значна І частина європейської інтелектуальної еліти.

Та швидко все змінилось. Імперська комуністична вла­да почала проводити рівний хіба що з фашистським вигублюванням євреїв геноцид щодо українського на­роду. Тиранові йшлося не про боротьбу з класовим ворогом, що ним у його уяві була інтелігенція. Він хотів зупинити взагалі розвиток національної свідомості ук­раїнців, а для цього паралельно з арештами, вбивствами, засланнями на Сибір українських інтелектуалів вирішив знищити українське селянство, звідки надходив основ­ний приплив національне свідомих людей і кадрів у державні установи. Організований Сталіним та його при­служниками 1933 року голодомор в Україні поклав у землю сім мільйонів хліборобів. Тоді ж, за один рік, знищено понад сто тисяч українських комуністів, які прий­шли в партію з надією будувати українську соціалістич­ну державу. Це були люди, що, подібно до Скрипника та Хвиль­ового, розчарувались в російсько­му комунізмі, чинили йому опір і свідомо йшли на смерть або ж були механічно втягнуті між три­би каральної машини.

"Комуністична Москва" переста­ла вірити "комуністичному Києву". Страх перед націонал-комунізмом був такий великий, що почався! відстріл українських партійних кадрів усіх рангів без розбору. Микита Хрущов, що його Сталін 1937 року прислав наводити по­рядок в КПУ, згадує: "...Не залишено жодного секрета­ря районного виконавчого комітету, жодного секретаря Ради народних комісарів і навіть жодного депутата. Ми мали починати перебудову з нуля".

Націонал-комунізм більше не був вірою, а став шир­мою українства в 60-ті і 70-ті роки XX ст. Цитатами з Леніна, який дозволяв собі, як послідовник Макіавеллі, вимагати від кожного комуніста в Україні знання ук­раїнської мови і водночас створив апарат для ліквідації тієї мови, творча інтелігенція намагалась обороняти національну культуру і свою гідність. І знову Москва вдається до репресій, роблячи головну ставку не на при­сланих для наведення порядку росіян, бо має вже для цієї справи видресируваних малоросів.

Володимир Щербицький на засіданні політбюро ЦК КПУ 19 червня 1972 року охарактеризував ситуацію в Україні як небезпечну для радянської влади, звинуватив творчу інтелігенцію в націоналізмі, долучивши до "зло­чинців" і Петра Шелеста - за книжку "Україна наша радянська" і за те, що на письменницькому з'їзді той закликав "берегти нашу рідну українську мову".

Це був час піднесення української національної свідо­мості, розбудженої книжкою Івана Дзюби "Інтер­націоналізм чи русифікація" та багатьма іншими твора­ми письменників-шістдесятників і дисидентів, які стави­ли ту ж таки проблему - лицемірність ленінської національної політики. Велике значення мали присвя­чені цій же проблемі наукові трактати Юрія Бадзя, статті на захист інакодумання Юрія Литвина. З людей освіче­них і незламних у своєму патріотизмі сформувався Ук­раїнський Рух Опору. Політичне мислення цих людей сміливістю і чітким розумінням колоніального станови­ща України перейшло в історію як підготовчий етап до створення Народного Руху України і розвалу червоної імперії. Духовними провідниками інтелігенції стали в'язні: Левко Лук'яненко, Юрій Бадзьо, В'ячеслав Чорновіл, Ми­кола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Василь Овсієнко, Михайло й Богдан Горині та багато інших борців за свободу.

На них орієнтувалися незаарештовані, але взяті під нагляд і підслух найталантовитіші письменники. Водно­час ідея української державності поширилася в середо­вищі наукової, гуманітарної і технічної інтелігенції, яка наприкінці 80-х років створила багато громадських, напівлегальних, антирадянських організацій. Так виник­ла троїста плеяда українських інтелігентів, що організу­вала Рух, очолила антирадянські демонстрації і мітинги, повела за собою народні маси, і, зрештою, створила ре­волюційну атмосферу, єдиним мирним виходом з якої могло бути тільки проголошення самостійної України.

Спрацював закон передачі української ідеї від покоління до покоління, що ґрунтувався на відновленні попередньо­го досвіду та пам'яті про віддані жертви за ідею. Кремлівські верховоди у 80-ті роки остерігалися повторю­вати криваві сталінські репрессїї. Отже, творці української культури і носії національної ідеї, вмираючи на Соловках, на будові Біломор-каналу, під кулями в Сандормосі, відда­вали своє життя не лише за волю свого покоління, але й за тих, хто в наступні десятиліття заступить їх у цьому світі і підніме прапор самостійності України.

ІІ.

Перший заповіт української ідеї виконано двома юридичними діями 1991 року: голосуван-I ням Верховної Ради за "Акт проголошення незалежності України" 24 серпня і голосуванням всьо­го народу за цей-таки документ на референдумі 1 грудня. На всі прийдешні часи має діяти усвідомле­на легітимність нашої державності, її демократична правова основа. Такого в нашій історії не було. Впер­ше не повстання, не зброя, не якась партія, що узурпує собі владу, а мирне волевиявлення всього народу здобуває національну державність. В цій перемозі пульсує кров, пролита за Україну впродовж нашої історії, торжествує волаюча правда наших геніїв. Дов­го виборювана стражданнями народу і саме тому прав-но здобута наша держава, хочі далека від ідеалу, є та й буде окриленням духу нації на всі майбутні століття. Змінюватиметься її система правління, яка напевне пе­реживатиме політичні струси, господарські кризи, часи розгубленості і ницості своїх лідерів, але, всупереч усьому, Україна ставатиме все більше українською, демокра­тичною і європейською.

Успішним виборювачем цього був Народний Рух України. Сила Руху виявилась в його загальнона­родному характері. Рух у своїх документах синтезу­вав ідею державності з моральними й демократич­ними загальнолюдськими вартощами, виступив за свободу не тільки корінної нації, але й усіх етнічних меншостей, яю мають політично єднатися з провідним етносом держави.

Саме тоді розпався ідеологічний і військовий об­руч, яким комуністична імперія тримала в покорі своїх сателітів у Центральній Європі. Становлення України як незалежної держави мало величезне історичне значення і на міжнародному рівні. Ми не спізнилися, ми повстали в належну хвилину, взялися за руки з усіма народами, що визволялися. Ми, тобто лідери і члени Руху, знали, що комуністична влада може тан­ками розчавити наші збори і мітинги. Якщо цього не сталося, треба завдячувати насамперед не зовнішнім обставинам, а нашому народові. Комуністична влада була паралізована ланцюгом від Львова до Києва, що його утворили народні маси на підтримку національній ідеї. Вся свідома Україна подумки була на тій дорозі. Так розгорталася мирна революція, збиралися мільйони людей в усіх містах України на підтримку повалення тоталітарного режиму і вста­новлення Української держави.

Постає питання: чому ж, повставши і проголосував­ши за свою державу, наш народ не створив грома­дянського суспільства, яке стоїть над державною вла­дою, керує нею й вимагає від неї чесної роботи? Чому за десятиліття незалежності він не забезпечив собі відповідно до свого багатства, до своїх про­дуктивних потужностей, зрештою, відповідного своїй чисельності і великій території гідного місця в Європі? Чому, виконавши перший заповіт своїх прагнень, наш народ, ніби втомлений від перенапруги океан, затих, ліниво похлюпуючи вряди-годи млявою хвилею? Якщо національна ідея не спрацювала в умовах дер­жавності, то чому колись Костомаров порівнював українців з поляками: "...Це ніби дві галузі, які виросли супротивної на одній зложено й виховано панство, на другій - хлопство, мужицтво, або, говорячи простіше: поляки - народ гли­боко аристократичний, українці - народ глибоко де­мократичний... Польська аристократія вельми демокра­тична, українська демократія - вельми аристократич­на". Це правда. Наша демократична аристократичність - надмірна амбіційність, пихата обмеженість, безмежна самозакоханість - ось що було і є нині внутрішнім гальмом нашого національного розвитку. Егоїзм рядо­вих, а ще більше - піднесених, обдарованих високим інтелектом українців, призводив до того, що вони воліли бути радше під чужою рукою, ніж значними особами - серед своїх. Найбільше горе нерядового українця - служити братові. Неприязнь до брата така поширена, що стала загальнонаціональним комплексом меншовар­тості. Ось що було і є нині причиною багатьох, якщо не всіх наших національних невдач.

Ми любили хвалитися своїм демократизмом. Захоп­лено читали і писали книжки про Запорозьку Січ, де кожен рядовий козак мав право кинути багном в об­личчя новообраного кошового. А багно демократії виїдало очі нашій державності. Виїдало і тепер виїдає, бо ганьбити не владу, а свою державу стало звичкою не лише прихованих ворогів української ідеї, але й наших, показушних героїв, що їх наплодила обкидана болотом демократія. Ми не мали з XIV ст. освяченої спадковістю національної влади. Відсутність у нас упродовж довго­го часу в періоди бездержавності класу справжньої ари­стократії, верстви, що її покликанням в інших націй була тверда влада над своїм народом в ім'я національної державності, - це наше нещастя. Ми мурували свою державу, щоразу починаючи з фундаменту, а наші сусіди свою державність лише добудовували, накладаючи на стерті трони нову позолоту.

В нашій історії чергувалися короткочасні визвольні рухи з довгими періодами "облудливої покірності", які оберталися в часи національного відступництва, доб­ровільного переходу нашої еліти на службу Польщі і Росії. Син Яреми Вишневського Михайло Корибут став, хоч бездарним, та все ж королем Польщі, а Олександр Безбородько, що, за висловом Пушкіна, "скочив у князі з хохлів", був канцлером уряду Катерини II. До речі, це він підказав цариці ідею розділу Польщі, щоб до російської імперії прилучити майже всю Україну. Мож­ливо, канцлер думав про те, що тоді Україна матиме лише одного ворога - Росію, а з одним ворогом легше воювати, як з двома.

Ми не раз так близько були до національної смерті, що й сьогодні стає моторошно, коли, йдучи за спогадами Євгена Чикаленка, подумаємо, що якби розбився поїзд, яким 1903 року з Києва до Полтави на відкриття пам'ят­ника Котляревському їхали українські письменники, то нашому національному рухові прийшов би крах. Вся ук­раїнська еліта вміщалася у двох вагонах того потягу.

Хто міг подумати, що за якихось п'ятнадцять літ, 1918 року, постане УНР з усіма ознаками самостійної держа­ви, а 1919 року Симон Петлюра небезпідставно говори­тиме, що за два роки незалежності український народ перетворився в націю.

Це велика дивина нашого народу. Ярослав Осьмо-мисл говорив про вдачу галицьких бояр, порівнюючи їх з корінням: щоб воно пахло, його треба потовкти. Так відбувалося з нашим народом. Що більше його товкли на всі лади, то виразніше він являв свою душу. Але ось він стає вільним, має державу - та чомусь по­дається назад, в часи, коли він ставав етнографічною масою. А причина ясна: йому не дали ожити в національній ідеї; його тримають не в ступі, де мако­гоном з нього виганяли державницькі почування, а в загороді нужди, ідеологічної невизначеності, мораль­ного занепаду. Рідна держава перейняла імперські форми правління, зрусифіковані кадри чиновників, для яких національна ідея обмежується прапором і порт­ретом Шевченка або Грушевського в кабінеті.

Але чи те все, на що скаржимось, є провиною тільки нашої влади й політичної еліти, чи, може, давня баци­ла рабства підточує сформований не успіхами, а по­разками і падіннями, відчаєм наш народний харак­тер? На нашу національну психіку впливала історич­на дійсність, в якій українська ідея зазнавала катаст­роф і погромів, а її носії гинули в тюрмах, на Сибіру, поневірялася в еміграції. Наша історична доля навча­ла жити, уникаючи щоденного протистояння з не­правдою, сповідувати філософію слухняного теляти, яке ссе дві корови. Нахили, необхідні для суспільно­го, громадського, політичного життя, з часом у народі атрофувалися, а для їхнього відродження потрібен час і відповідна політика рідної держави. А такої політики нема

Наш народ сьогодні бідний, зрусифікований, роз­дертий конфесійними чварами, врізнобіч керований державною владою і національною, на жаль, між собою пересвареною елітою. Бідний не тому, що дурний чи не працьовитий, а тому, що окрадений олігархами, а перед тим - радянською партократією. Зрусифікований, бо політика обрусіння проводила­ся царями і генеральними секретарями з однако­вою заповзятливістю, а тепер майже всі засоби ма­сової інформації в нас працюють на ту ж таки мету. Вони тримають нас при російщині, ніби якійсь вищій формі свідомості і пізнання світу, при москвоцент-ризмі, що передбачає зневажливе ставлення до рідної мови й культури. Найвища влада намагається обходити мовчанкою питання русифікації, бо сама не тільки в мові, а в глибині душі зрусифікована. Наш народ повертається і, я вірю, повернеться до своєї мови, але влада, яка розмовляє українською мовою і думає по-російськи, ніколи українською не буде.

І далі головним засобом русифікації України є російська церква. Вона постачає московському патріархатові більшість коштів на його потреби. Тому належить сказати: остаточна перемога нашої державності настане аж тоді, коли в Україні утвер­диться помісна національна церква під омофором Києва.

Національна ідея спрацювала на етапі проголо­шення самостійності України, і саме ця ідея в умо­вах державності мала б ще більше працювати. Але її не прийняли, не зрозуміли, відсунули вбік високі чиновники, призвичаєні до гнучкого патріотизму, який у Львові славить Мазепу і Грушевського, а в Донецьку боїться слово сказати українською мо­вою. Проблема нашої влади полягає не в розчлено­ваності зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо по суті вона мусить бути активною і різною на західному і на східному напоямі. Біда наша - це дволикість внутрішньої політики, яка заохочує до постійного роздвоєння: на Сході України потурає русифікації, на Заході - грає роль українізатора, на Сході береже пам'ятники Леніна, на Заході - благо­словляє пам'ятники Бендери.

В нас немає урядової національної політики, якої був би український народ як суверен держави і її творець. Така політика не може й не повинна бути побудована на ненависті українців до народів, що в минулому нас поневолювали. В інтелектуальні обрії українства взагалі не може входити зневага до іншої нації. Якщо стрижнем національної ідеї є свобода, то, власне, свобода повинна бути динамічним, живим рушієм політики, що могла б творити з усіх громадян України модерну націю, підносити її до рівня розвинених де­мократичних держав, але без упослідження, а з виви­щенням нації корінної.

А чим є національна свобода, як не творенням на­самперед найнеобхідніших засад для духовного жит­тя народу. А в нас за роки незалежності кількість україномовної преси зменшилась, а кількість російсько­мовної - збільшилась у п'ять разів. 80 % друкова­них засобів масової інформації в Україні зареєстро­вано як російськомовні або двомовні видання, більшість із них фінансується з Росії. Подібна ситу­ація і в телебаченні. Власники, редактори, коментато­ри майже всіх засобів масової інформації прикрива­ють свої москвофільські уподобання вимогами ринку, засадами демократії, відсутністю в нас талановитих жур­налістів. Панує радянська думка про другорядність, аматорство, безмозкість українського письменницько­го і газетного слова. Ніхто з наших політологів не поставив собі завдання бодай раз проаналізувати "ви­сокий рівень" російськомовної літературної макула­тури, що заповнює наш книжковий базар, російсько­мовної преси і російськомовних телеведучих в Ук­раїні, щоб показати їхню відсталість, бульварщину, цинізм, приховану ненависть до всього українського і прислужницький стиль в матеріалах про владу і сто­совно Москви.

Хочеться процитувати канадський закон щодо за­собів масової інформації, який наголошує: радіомов­лення і телебачення має бути "у власності й під кон­тролем канадців", має служити "збереженню, збага­ченню та зміцненню культурного, політичного, соціаль­ного та економічного ладу Канади... поширенню ка­надського погляду на навколишній світ за допомо­гою різноманітних програм, що відображають канадсь­ку позицію, думки, ідеї, цінність та художню творчість".

Українські видавництва й журнали, обкладені по­датками, платою за оренду приміщень, позбавлені дер­жавної уваги й підтримки, опинились у набагато складнішій ситуації, як це було за радянських часів. Наша влада для нашої культури - мачуха, нагадує сонце за полярним колом: світить, та ніколи не гріє.

Але за всіх злигоднів першого самостійницького десятиліття наш народ за цей час все-таки розвивався під знаком української ідеї. Він явив високий рівень політичної культури, що засвідчили вибори до Вер­ховної Ради 2002 року.

Наш народ не молодий, але й не ветхий, він не любить голосно сповідатися, ніби соромиться своїх найглибших почувань. Він уміє дочекатися слушної нагоди і, вже не озираючись ні на кого, заявити про те, що йому найбільше болить. Його нелегко підня­ти на боротьбу за українську ідею, але, коли він підніметься, його не зупиниш. Прикладом може бути десятилітня війна спочатку проти фашистської оку­пації України, а потім проти радянського режиму, війка без перспективи на перемогу, а тільки заради вірності своєму ідеалові. Ця визвольна боротьба могла бути зупинена тільки насильницьким вивезенням півтора мільйона галичан і волиняків у Сибір та смертю зі зброєю в руках сотень і тисяч воїнів Української Повстанської Армії, героїчну боротьбу якої ми не тільки маємо визнати, а ввести її в свою державо­творчу свідомість.

Це була остання (дай, Боже, щоб остання!) війна українського народу за свою державу. Хоч точи­лась в середині XX ст. і головним чином в Західній Україні, вона своїм духом нагадувала козацькі по­встання. Туди, в добу наших великих народних по­ривань XVII ст., були задивлені старшини й рядові стрільці УПА, які вибирали собі з козацьких прізвищ псевда і вмирали, як Богуни, Кривоноси, Гамалії, Чарноти. Дорошенки. замикаючи таким способом трагічне коло нашої історії ...