УДК 351.858

ЕЛІТА УКРАЇНИ :
НАЦІОНАЛЬНО – ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

Паньків Богдан
кандидат історичних наук, доцент.

Утвердження державної незалежності України проходить в складних умовах внутріполітичних суперечностей, економічної кризи та геополітичної боротьби за сфери впливу. Ніби й маємо державу, але не свою, живемо наче в приймах. Нею править корумпована рать, якій ми добровільно вже вкотре передаємо владу, уповноважуємо правити. То чому ж звинувачуємо свою державу, владних мужів у всіх наших негараздах ?

Держава є основною, але не кінцевою метою національно-визвольних революцій, необхідною, але недостатньою умовою позбутися гніту і колоніального стану. За роки незалежності ще ніхто не назвав нас розвинутою, індустріальною державою, рахують нас країною третього світу. Держава стає організацією, інструментом найбільш повної і оптимальної реалізації життєвих інтересів народу, коли вона не тільки демократична і правова (як нас вчать глобалісти і “чільні” правники), а , передусім, національною. З цих позицій, очевидно, й слід розглядати проблему еліти, її роль в нашій державі.

На моє глибоке переконання серед комплексу невідкладних соціальних, економічних і духовних проблем найважливішою є проблема формування повноцінної нації, здатної абсорбувати чужі елементи, усувати на шляху самоутвердження все, що заважає здійснювати її інтереси, нації – будівника. А це вже місія еліти, лідерів.

Не вдаючись до пустослів’я, досить нагадати прості хрестоматійні істини. Нація може вийти із стану підневільного у стан реальної свободи, соціальної справедливості, подолати хаос, створити належний достаток, сформувавши чітку ідею, високу політичну свідомість, виплекавши свою еліту.

“Без окремої провідної верстви ... “ – писав Д.Донцов, - “вимріяне демократами суспільство – це плебейська фантазія ... Державу надихає життям окрема нематеріальна сила ..., без якої організм суспільний ... стає трупом“.[ 1,525] Навіть державні правителі і церковні пастирі без еліти-лжепророки.

Правда, народи, в тому числі й український, здобували на відповідний час волю і державність шляхом збройної боротьби. Французький історик Шерер писав про українців: “Ми бачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежними і залишили їм у спадок тільки шаблю із девізом “Перемогти або загинути”.[ 2,10] Ми по-геройське гинули на полі битви, шануємо пам’ять лицарів. Та чи доцільно жити і боротися, щоб красиво гинути ?

Бог гнівається і забирає меча у безсилих, які не годні підняти його і боротися ним. Чим житиме народ, коли в нього не стане меча ? Просту і вичерпну відповідь дає Г.Сковорода: “Коли народ матиме розум хоч би у головах окремих людей, то уподібнитися кременю, в якому притаївся вогонь”. Саме еліта здатна сформувати цінності та ідеали, консолідувати націю, спрямувати її енергію на розумні та корисні справи.

Погляди древніх мислителів і сучасні теорії еліт можна звести до наступних положень.

Політологи сходяться в тому, що суспільство ділиться на панівну меншість, верхівку, яка править і на керовану більшість, якою правлять. При цьому еліта і маси не виключають себе. Необхідність елітарного правління виводиться із самої суті народовладдя. Управління суспільством не може виконуватися всім народом, воно здійснюється елітою з допомогою держави, в якій вона займає керівні позиції.

Еліта означає щось “добірне”, “краще”, а його завжди менше. Меншість може бути кращою за умови, коли вона компетентна (тямуща, досвідчена, володіє знаннями) і кваліфікована (здатна до якісної праці).

До еліти відносять людей, здатних приймати рішення і відповідати за них, людей, для яких відданість меті, ідеї важливіше, ніж страх перед смертю, людей готових піти на ризик. На основі такого підходу до еліти можна зарахувати лицарів і ватажків піратів чи розбійників. Ватажок злочинців – людина вольова, владна, має мужність приймати рішення, щоденно ризикує життям. Але лицар живе і діє задля високих ідеалів, на користь батьківщини, а злочинець – заради наживи.

Історично склалися такі елітарні групи: духовна, владна, фахова і бізнесова.

Духовна еліта (мислителі, брахмани) покликана вивчати і пояснювати закономірності буття і розвитку світу, зберігати і поширювати духовність та високі принципи моралі, формувати цінності та ідеали нації.

Високі вимоги стоять перед професійною елітою. (professio – спеціальність, фах). За складом – це найкращі із кращих інженерів, фермерів, лікарів, вчителів. Вона має добропорядно з гарантованою якістю і в строк виробляти продукцію чи виконувати роботи.

Бізнесова еліта – люди діла, повинна заробляти більше грошей, дотримуватися державних законів, забезпечувати працею співвітчизників.

Кожна із елітарних груп найкраще надається до виконання своїх обов’язків і функцій у відповідних сферах суспільного життя. Індивід компетентний на одному місці і рівні, на інших некомпетентний через відсутність задатків, здібностей або інтересу. Мислитель не може майстерно, ефективно командувати військами чи готовити смачні страви, а кухарка – керувати державою. Чітко з цього приводу висловилися В.Липинський: “Не можуть вести когось ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб себе вести”.

В гарячці передвиборних перегонів увага народу прикута до політичної, владної еліти. Вже нині можна судити, що підсумки парламентських виборів 2002 року залежатимуть не так від поведінки електорату, ( що визначається непостійністю його принципів і позицій), як від поведінки політичної еліти і контр еліти, яка належить до центрів реальної влади, або тисне на неї. Для виборців ці вибори (як і попередні) - без вибору. Вони голосуватимуть за вже обраних владними структурами та елітарними групами представників.

Щоб зрозуміти поведінку політичної еліти, доцільно з’ясувати суть, типи та охарактеризувати їх інтереси. На цій основі соціальні і етнічні групи зможуть чіткіше визначити свої позиції у виборчому, вірніше, в політичному процесі.

У буденній свідомості мас владні мужі асоціюються з людьми грошовитими, наглими, жорстокими, падкими до наживи. Реально політична еліта (кштарії, кошові) - це компетентні, кваліфіковані державні керівники, політичні та громадські діячі, які мають бути взірцем захисту державних інтересів, порядності, скромності, високої культури і жертовності. Політична еліта здійснює розумне і ефективне керівництво національним організмом, приймає рішення та забезпечує їх виконання. Визначальна ознака політичної еліти – духовний аристократизм, почуття відповідальності.

Із середовища еліти виділяються політичні лідери як наслідок своєрідної об’єктивної потреби в організації суспільного життя.

Політичні лідери – найбільш досвідчені, сміливі люди, здатні керувати, справжні творці історії, які дістають підтримку і визнання у громадян. (Геродот, Плутарх, Тіт Лівій). Політичний лідер (leader – ведучий) - вищий біологічний тип, який може ігнорувати усталені моральні, політичні цінності, вдаватися до шахрайства, підкупу заради досягнення мети, має організаторський талант, глибше і масштабніше мислить, продукує ідеї, постійно намагається досягти більшого. (Н.Макіавеллі. Ф.Ніцше, Р.Емерсон, Г.Тард).

У всіх народів на всіх етапах їх розвитку політична еліта і лідери були своїми, національними. У греків – грецькі, в китайців – китайські.

Український народ породив багато відомих у світі вчених, діячів культури, політичних провідників. Із елітарної верхівки виділились шляхетні мужі, мудрі володарі та лідери. До найвищої політичної еліти належать князі Володимир, Ярослав Мудрий, Д. Галицький, державні діячі Б.Хмельницький. І.Мазепа, П.Орлик, М.Грушевський та багато інших. До цієї категорії лідерів могли б попасти й президенти, прем’єри, голови Верховної Ради незалежної України, якби вони спрямовували свої діла на утвердження нації у тій державі.

Українська військова еліта представлена іменами князя Святослава (“який без тривких заслуг для нашої держави попав у тінь слабкої бабці Ольги та не войовничого сина “) [3, 580 ], П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Богуна, М.Кривоноса, П.Полуботка, С.Петлюри, Р.Шухевича.

Наша еліта – це й плеяда відомих учених (В.Антонович, Д.Яворницький, С.Томашівський, І.Крип’якевич, І.Пулюй ), письменників і діячів культури. Одна і та ж особа часто проявлялася в багатьох напрямах елітарної діяльності.

З усіх професійних гілок еліт виділяється ідеологічна верства. Відродження нації і державності стали можливими саме завдяки інтелектові, волі і відданості ідеологів.

Про українську еліту зібрано багато матеріалів, опубліковано чимало монографій, популярних нарисів, теоретичних досліджень. [ 4 ]

Українська провідна верства проявилась і у негативному плані. Вона цуралась свого народу, служила чужинцям. Самолюбива, корислива, падка до привілеїв наша родова знать часто відрікалась від мови і віри, шляхетності батьків, етнічної приналежності. Ось якою бачив українську шляхту Гійом Левассер де Боплан перед визвольною війною : „Шляхта поміж ними дуже небагато чисельна, наслідує польській і ,схоже, соромиться того, що належить до іншої, а ніж римо-католицька, віри , щоденно переходячи до неї „ [ 5;32 ]

У 1654 р. козацька аристократія надіялась, що царська величність наділить їх більшими свободами, державами та добрами, ніж королі Польщі. Аж після Батурина і полтавського погрому, появились її самостійницько-державні інтереси.

А скільки блудників, баламутів, запроданців, виросло на нашій землі. Ще Я.Мудрий, зміцнивши державу і поділивши її між синами, створив передумови лютих міжусобиць. Під час польського і російського владарювання в Україні зрадництвом “прославились” гетьмани Д.Многогрішний, М.Ханенко, П.Тетеря, І.Брюховецький (“вірний холоп, найнижчий підножок пресвітлого престола”- так писав він про себе). У цьому добірному товаристві і церковні пастирі (Ф.Прокопович), і просвітитель Юзифович (автор Ємського указу), і емісари Кремля Г.Петровський, Д.Мануільський, М.Гречуха, М.Підгорний, В.Щербицький, О.Ткаченко, П. Семоненко та інші подібні івашки, які донині плазують перед московітами.

Першим, з українських вчених, хто замітив і зрозумів роль еліти був Мелетій Смотрицький. У своїй книзі “Граматика”( 1648 р.) він оплакував втрату Україною “родовитих ..., всьому світу доброю славою відомих домів”, княжих родів Слуцьких, Збаражських, Вишневецьких, Сангушків, Чарторийських. З того часу проблема еліти , політичної верхівки, лідерів стала історичною проблемою української нації.

Більшовицький переворот у 1917 р. був несподіваним для українських політичних сил. Вони його не збагнули й не опанували. Еліта не спромоглась зробити рішучий крок, очолити боротьбу за повну незалежність, не зрозуміла народу. І нація разом з нею опинилась в рабстві. Народ довго виступав проти еліти, каменував і розпинав її, бо сусіди затуманювали голови, нищили нас фізично, а свої покручі повзли в різні боки.

Небезпечною для нації є і та елітна верства, яка тримається золотої середини. Блудив довго Леонід 1-й, ще довше блудить Леонід 2-й, крутиться академік М.Павловський, Б.Бойко, блудять цілі партії центристського болота.

Польський і російський окупантські режими вели жорстку боротьбу проти українства, та нація вижила, бо жила національна ідея завдяки невтомній праці таких особистостей як М.Куліш, Е.Маланюк, Г.Хоткевич, Е.Коновалець, А.Мельник, А.Волошин, У.Самчук, Б.Лепкий. Їхню справу продовжили ОУН, шестидесятники (П.Григоренко, М.Руденко, В.Симоненко, І.Дзюба, І.Світличний, В.Стус та інші).

Удар по комунізму пройшов неочікувано. Нація до рішучих змін не була готова, не мала ні стратегії державобудівництва, ні політичних кадрів.

В умовах бездержавності українську еліту репрезентували науковці, письменники, митці,журналісти. Вчені ставали політиками (М.Грушевський), літератори-керівниками урядів (В.Винниченко), журналісти – військовими (С.Петлюра). Українські письменники формували націю, її ідею. У.Самчук :стверджував: “Починаючи Іваном Котляревським і кінчаючи актом 22 січня 1918 року, народ України будував свою незалежність тільки виключно своїм словом” [6, 105].

У 90-х роках Україна вступила в стан державності без національного лідера. Таких лідерів висунула Спілка письменників України.

На поверхню національно-визвольного руху вийшли І. Драч, Д. Павличко, И. Яворівський, П. Мовчан та інші. Консолідуючою силою став рух, який відповідав духу національно-визвольних революцій 1648, 1917 років. Еліта вивчила і знала причини поразки УНР, але допустилась аналогічних помилок у ще більш спотворених формах. Вона не збагнула могутньої хвилі народного піднесення, повела національно-визвольну революцію 1989-1991 років під прапорами демолібералізму, який успішно прижився як альтернатива тоталітаризму), тоді як її гаслом мала стати українська національна ідея.

Політичні лідери задовольнились декларуванням суверенітету і незалежності. Те, що зробила політична, духовна еліта в ці роки залишиться у віках, але вона не зробила основного – не створила повноцінної нації, господаря, якось аж дивно оберігала українців від націоналізму. В результаті виникли сприятливі умови збереження комуністичної ідеології і панування її носіїв у правовій демократичній державі народу України. “Вірні ленінці “ залишилися на керівних посадах в усіх вітках влади на нашій землі і не змирились з поразкою. Національні демократи не змогли створити альтернативу “спрямовуючій і керівній”. Нішу спонтанно зайняли бюрократи, які із знаряддя влади самі стали владою.

Скориставшись моментом, бізнесово-кримінальні елементи у співпраці з владними мужами приватизували національне багатство, позбавили державу регулятивних функцій, де ідеологізували суспільство від усього українського і загнали Україну в стан перманентної кризи.

В сучасних умовах , коли політична верхівка, владні структури руйнують економічну, духовну і політичну сфери українського суспільства, ставлять під загрозу саме існування державності і нації, закономірно виникає питання: “Чи є взагалі в Україні еліта?” Єдиної відповіді немає.

Більшість дослідників сходиться на тому , що політична еліта в Україні тільки формується, вона мало чисельна, не підготовлена і не здатна забезпечити реформування суспільства. Процес її становлення відбувається в нестандартних умовах.

Елітні групи, як і суспільство, не диференційовані, розмиті, далекі від інтересів соціальних спільностей. У спадщину нам дісталась змалена духовно, вирощена колонізатором, позбавлена національних коренів еліта.

Суспільство покладає великі надії на молоду генерацію політичної еліти. Її ще довго в нас не буде як і третього класу. Невипадковим є й регрес процесів елітотворення. Її муштрує переважно колишня червона і есдепеовська професура на загальнолюдських цінностях. Немає в нас свого Мойсея, який виростив би й вивів з неволі молоде покоління. Через пару років ця генерація забуде свою етнічну приналежність і обов’язок, менталітет, мову, на що вже нині дивиться як на щось непотрібне.

Якби там не було, але функції еліти виконуються. Як і ким?

Із середовища неструктуризованої елітної верхівки політологи виділяють : протоеліту (лідери політичних партій і організацій, фінансово-промислових груп), псевдоеліту (випадкові люди в політиці), постеліту, що зберігає позиції у старих рудиментарних інституціях (профспілках, жіночих, піонерських і т.п. організаціях) та усталену (вчені, митці, відомі журналісти, лікарі) , чий авторитет незмінний.

Особливу роль у житті українського суспільства відіграла і продовжує виконувати національна еліта. Це люди, в яких душа, позиції, талант суто українські, відданість нації, її ідеї яких ні на хвилину несхибні. Вони відродили історичну пам’ять і гідність української людини, формують національну свідомість.

Українська національна еліта – це ті, хто боровся і бореться за незалежність України, за свободу, гідність, достаток і безпеку кожного українця, хто формує цінності, консолідує і мобілізує націю на усуверенення у власній державі.

Елітарність не в аристократичному походженні, володінні багатством, освіті та вченості, а в тому, що аристократизм, багатство, знання, енергія тих людей спрямовані на побудову держави, вирішення соціально-економічних проблем. Національна еліта, як писав С.Томасщівський , - “це виїмкові , рідкі постаті, що уособлюють зріст громадянства. Греки вимагали від них не тільки великих, але й корисних діл “[ 3, 279-280 ].

Українська національна еліта (М.Брайчевський, В. Дончик, Л. Костенко, І.Юхновський, Д. Павличко, М. Плав’юк, А. Погрібний, С.Стецько, В. Яворівський, І. Драч, Б. Тарасюк та багато інших нині виконують ту роботу, яку повинна б виконувати державна влада. [ 8 ]

Д. Донцов, розкриваючи основні риси національної “провідної верстви”, на перше місце ставив “три прикмети володарського духу”: шляхетність - вірність і відданість високим ідеалам; мужність і самопожертву та сильну волю. Це люди особливого типу і вдачі, “фанати”, аскети, подвижники, “байдужі на свої тілесні потреби”.[ 1, 527 ]

Однак і ця провідна верства розсіялась , опинилась в різних партіях, і організаціях, які не можуть дійти порозуміння і згоди між собою із-за „ідеологічних нюансів”, хоч всі роблять одну справу, стоять на позиціях української національної ідеї. Серед них зустрічаються амбітні люди з претензіями на лідерство. Ця елітна група мусить не лише ініціювати, а об’єднати патріотичні партії в одну, усвідомити персональну відповідальність за розбрат і послаблення національних політичних сил.

Нині в Україні маємо справу з комбінованим типом еліти, конгломератом (механічним поєднанням її різних частин). Чинна політична еліта складається з декількох шарів : еліти радянського періоду, колишніх комсомольських ентузіастів-карєристів та анти еліти, яка зросла на тіньовому бізнесі.

Еліта радянського періоду – це колишня партійно-державна номенклатура, люди старої генерації, які боролися свідомо чи під тиском емісарів (і продовжують воювати) проти українськості. Вони вже не здатні змінити ідеологічні пріоритети, ні рутинні методи роботи. Реформування суспільства почалося під їх “мудрим керівництвом.”

Другий за чисельністю шар – кадри середнього покоління, які у 70-80 роках встигли пройти комсомольську школу пристосовництва, управлінську адміністративну практику.(Кушнарьов, А.Матвієнко, С.Тигіпко та інші, причетні до розробки Демплатформи ХХУІІІ з’їзду КПУ).Їм властива ділова хватка і напористість. Закономірно, що шляхетність і національність в них на другому плані.

Третій найпотужніший, найвпливовіший шар - це та еліта, яка формувалась у мутному болоті дискусій про ринок, свободу підприємництва, вільну конкуренцію, вседозволеність, демоліберальні цінності в період дикого первісного нагромадження капіталу. Вона осіла в посередницьких структурах, грошово-кредитних організаціях, а далі створила крупні промислові компанії, монополізувала виробництво і збут. Тепер взялись за землю. Це частина політичної, фінансової, економічної чи будь-якої іншої еліти. Її ідентифікують як анти еліту. У своїй діяльності вона використовує методи адекватні її суті: таємні інтриги, підкуп, шантаж, нищення противника. Еталоном того шару, тобто анти еліти, стали агафонови, пінчуки, суркіси , бродські та їм подібні. Їх ідеал нагромадження капіталу, захоплення і використання влади в особистих і кланових інтересах.

Антиеліта – це постійний опонент і прямий антипод еліті та опозиційній контр еліті, яка діє відкрито. Антиеліта чинить зло свідомо. Окремі дослідники ототожнюють контр еліту і анти еліту як ворожу суспільству та нації силу. [ 10,61]

Ці елітарні шари: номенклатурними , комсомольські висуванці і анти еліта байдужі до соціального і духовного стану суспільства. Вони не становлять відокремлених груп. В народі їх разом з державними службовцями іменують по старому “начальство”. Для них Україна з її громадянами лише база для само облаштування. Прірва між народом і паразитами, вщерть залитими лоєм і смальцем, катастрофічно поглиблюється.

Час від часу есдепівці, демсоюзівці, податкові поліцаї та інші заїдушники кинуть пару сотень тисяч чи мільйонів на шоу – балагани, презентацію чужого гайвороння, “вічно молодих “ галасунів та по десятці гривень знедоленим. Видовища і хліб згладжують конфліктні ситуації, підносять імідж губернаторів, мерів, гмінних старост. Генріх Гейне попереджував: “ Остерігайтеся сильних, вони обдарують крихтами, а одберуть все”. Сказано ж: “ Стережіться своїх пророків, що приходять до вас ув шкурі овечій, а всередині хижі вовки”. [ 9;5,15]

Поведінка тих людей зумовлена внутрішніми психологічними властивостями, які не сумісні з державною діяльністю. Звичайно кожна людина прагне задовольнити власні потреби. Разом з тим політично і соціально активних людей можна розділити на тих, які мають совість і тих, хто її не має. На перший погляд такий підхід видається суб’єктивним. Але в житті все таки зустрічаються люди нелюдської поведінки – жорстокі, підлі, агресивні, та люди милосердні, щирі, з докором сумління, здатні до розкаяння, одним словом-людяні. А ключовим критерієм істинної еліти є саме совість, співчуття, справедливість, врахування інтересів інших людей, що є проявом третьої сигнальної системи. Для нашої правлячої еліти та кланів властива друга сигнальна система. Тобто їх інтересує те, що для них приємно (задовольнити інстинкти) і що тільки для них корисно.

Другосигнальні “господарі життя” намагаються переконати нас, що такий стан справ цілком нормальний.

Крім цього, в українському політикумі все переплуталось. Бізнесові вискочки попхались в політику, а політики-нардепи подались у бізнес, тому не має ні ефективного виробництва ні розумної політики. Перекваліфікувати бізнесмена на політика – це все одно, що перетворити коня-важковоза на скакуна. В результаті те добірне товариство обезцінює працю більшості, відмиває капітали та інвестує економіку “бідних” швейцарців, німців та інших.

Коли еліта припиняє активно діяти одразу появляється псевдоеліта. Феномен псевдо еліти виникає внаслідок виконання людьми не властивих їм функцій, то люди “ не на своєму місці”. Вона лиш емітує корисну роботу і, крім ілюзій, нічого не створює. Високо кваліфіковані спеціалісти (добрі лікарі, керівники підприємств, аграрії, юристи), не маючи ціннісних орієнтирів, державного мислення, досвіду політичної роботи, стають маріонетками в руках оточення. Вони можуть добре влаштовуватись самі і своїх рідних, переходити з однієї фракції в іншу. Псевдоеліта не виступає проти існуючого соціального порядку, ніби й не чинить зла свідомо, але, займаючи не природні для себе становища, робить не менше зла , ніж антиеліта. Згадайте, часи правління Лазаренка, Шмарова, Симоненка, Пустовойтенка та їх ад’ютантів, скільки рішень і законів, спрямованих проти державності і народу, схвалено при активній участі псевдо еліти.

Псевдоеліта рекрутується з середовища інтелігенції, яка втратила безпосередній зв’язок з матеріальним виробництвом. Одна частина інтелігенції свої знання віддає суспільству, друга використовує суспільство для себе, претендує на керівну роль у ньому, на звання політичної еліти. Оформлення інтелігенції в еліту можливе при ослабленні і деморалізації аристократії в умовах демократизму. Тому то інтелігенція в нашій демократичній і правовій державі ( при потребі і без потреби) майже все піддає критиці, надіючись зайняти вищий статус.

Основна причина панування антиеліти в Україні у відсутності консолідуючої національної ідеї, без якої жоден народ ще не став суб’єктом історії, не усамостійнився на етнічній землі.

Нині значимість всезагального інтересу, ідеї нації є мінімальною. Еліта і обдерті та зацьковані кланами маси, не сприймають ідеї розвитку. Вони дійшли консенсусу –“кожному за здібностями”: хто краде комбінати, відмиває мільярди, а хто кілограм алюмінієвого дроту, мішок силосу, і всі при ділі. Минуле десятиліття стало яскравим підтвердженням того, що ми вміємо руйнувати і неспроможні мобілізуватися, щоб творити.

Байдужість і пасивність мас – це ще півбіди, бо позиція пересічного українця майже нічого не визначає в державі. Ті позиції, активність людини формуються елітою, а вона не зацікавлена в тому, не стала суб’єктом розвитку. Справа в тому, що механізм збагачення бізнес - еліт заснований на державному протекціонізмі. Компроміси між державними діячами, та елітою і антиелітою досягаються не через узгодження домінантних інтересів соціальних груп і формування на тій основі державницької ідеології, а у сфері перерозподілу національного багатства та в жорстокій боротьбі за місця у вищих ешелонах влади.

Абсолютно байдужі до всезагального (національного) інтересу політико - фінансові групи проявляють не аби - яку здатність до стратегічного мислення , коли мова заходить про вузько корпоративні інтереси. Заслуговують подиву прагматична прозорливість і консолідація, з якими вони приймають вигідні для себе рішення, тому їм не вигідна та й не потрібна національна ідея, державницька ідеологія. Їх клич : “Україна – тільки для нас, олігархів !”. Ця доктрина і цементує їх у моноліт.

Сучасні конструктори національної ідеї (напр., В.Медведчук, В.Кремінь) будують її , як і громадянське суспільство та політичну націю, на загальнолюдських цінностях. У їх монографіях йдеться про суть, виникнення, та розвиток, європейський аспект, нема там лиш ідеї мети конкретної нації.

Пишуть, ніби клоччя жують. Дійшли і до такого висновку : “ Майбутнє людського суспільства, до якого належать і українці, значно більше залежатиме від їх сексуальної, ніж політичної орієнтації”. [ 9,37]

Такі цінності і рекламують російською масляковські недорослі та кланові телерадіокомпанії.

Переконаний, що в тому громадянському суспільстві і в політичній нації, з такою настирливістю клеєних професорами та академіками , (а їх у нас більше ніж у будь – якій країні Європи) , від українців не залишиться й сліду. Їх абсорбують російська, єврейська етнічні “ меншини”, економічні і владні позиції яких в Україні міцніші, ніж корінної нації. Процес глобалізації не обернеться в денаціоналізацію французів, німців, шведів чи поляків. Не повинен він, наперекір нашим глобалістам і перевертням, обернутися в денаціоналізацію українців.

Здається, що в нинішній ситуації українська національна ідея не скоро проб’є собі шлях через колізії кланових інтересів, хіба що станемо собою виплекаємо свою еліту та житимемо так, як нам, а не як комусь і чомусь, хочеться. Маємо природне, невід’ємне, вічне право на самовизначення.

Вже в Книгах нового завіту подається поділ суспільства на поведінкові групи : “овець”, “пастирів”, “хижих вовків” і “вовків в овечій шкірі”.

“Вівці” – це символ людини “простої”, основної маси людей, яким властиві довірливість, простодушність. Для спокійного життя вони потребують “пастира”.

“Пастир” – той, хто організовує і захищає “овець”. “Пастирі” є різні. “Вівчар”, кому вівці чужі, “коли бачать , що наближається вовк, кидає їх і втікає”. “А наймит утікає тому, що він наймит”. Він опікується вівцями лише тому, що йому за це платять. “ Пастир добрий кладе життя власне за вівці”, бо він свій, а вівці його.[ 9, 20; 26-27] . Добрий пастир усвідомлює обов’язок перед своїм народом, має властивості “людини двійника”, в якій існує наче внутрішній спостерігач, тому така людина виділяється схильністю до самоконтролю. Вона ніби питає чи це справедливо, чи добре для всіх.

“Хижі вовки” – це нелюди, агресивні і безжальні, неспроможні зупинити свої апетити. Вони вбивають овець навіть тоді, коли ситі. “Вовки в овечій шкірі” – це підступні блудники, перевертні. Найнебезпечніша істота на землі – то звір, наділений потужним розумом. Дозволити нелюду або перевертню правити народом – це приблизно те саме, що спокушати прирученого хижака запахом крові.

Отже, в цих рядках святого письма ми побачили себе , наших пастирів та вовків. “Вовк” і “вовк в овечій шкірі” не може керувати вівцями, бо для них він не свій”, в нього цілком інша внутрішня природа – вовча, якої змінити не можна. Щоб керувати “вівцями” пастир має бути до них органічно близьким , “своїм”.

Переходячи до наступного, слід замітити, що ми не маємо права нарікати на свою державу. То ми самі спромоглися зробити таку політичну владну організацію для себе. Держава – це лиш “ форма в якій національні сили можуть найкраще реалізуватися”.[ 11;577]

Наша держава, наче нове приміщення школи чи банку. Знання і вміння учнів не стануть ґрунтовнішими, якщо їх навчатимуть ті ж педагоги і на рахівницях. У банку не прибавиться грошей, якщо в ньому працюватимуть байдужі, низько оплачувані клерки. Ми дозволили заповнити свою державу чужим змістом і ворожими чиновниками. Добре управління залежить не стільки від законів, скільки від особистих якостей правителів. Механізм управління завжди скоряється волі тих, хто керує цим механізмом. (Френк Герберт ) [ 10.59]

Самовпевненість. безкомпромісність політико-бізнесових кланів, які спалили на посту прем’єра В. Ющенка., вигнали з уряду М. Жулинського, І. Драча, засвідчує, що плутократія (влада, панування багатих) утвердилась

надовго .Коли б ми були справжньою нацією, то не допустили б цього, пересіяли б владний корпус під час виборів. Але ж ми не обираємо, ми голосуємо. Демократії немає ніде тому, що не може бути. Демократія- лиш ідея. Один із претендентів у нардепи хвалився, що він заздалегідь скупив на пні все обласне начальство.

Найважливіший елемент управління - це вибір владної еліти і лідера. То кого ж обирати і за якими критеріями ?

“Хто великим хоче бути, хай буде слугою нам всім.” А хто з вас бути першим бажає, - нехай буде він вам за раба,- казав апостол Матвій. [9;20,25-26]

Критерієм відповідності, чи не відповідності людини виконуваній роботі є кінцеві результати. Але той критерій спрацьовує тоді, коли вже видно позитивний чи негативний результат і змінити щось вже не можливо.

В давнину елітарний добір знаходився на значно вищому рівні і вважався справою найвищої державної ваги. Брахман Каутилья у ІV ст. до н.е. ставив такі вимоги до людини, яка претендує на пост міністра: місцевий житель, розвинутий, дисциплінований, передбачливий, розумний, спритний, красномовний, чесний, товариський, стійкий, здоровий, наполегливий, приємний у спілкуванні. Якщо відсутні четверть або половина цих чеснот, - це середній і поганий міністр.

Методи перевірки властивостей і можливостей претендента були хитрі і прискіпливі. Походження, здібності і знання претендента цар виявляв через довірених осіб і через людей однієї професії; його розум і пам’ять – в роботі; красномовність, впевненість, чесність і доброту – у спілкуванні з ним; доброчинність, силу і здоров’я вивідував у його сусідів. [10,61]

В усьому світі громадяни вибирають у представницькі органи найкращих із кращих. Нам треба обирати своїх, компетентних і досвідчених політиків, добрих пастирів. Свій, як не заплаче, то хоч скривиться. Чужий про нас не буде піклуватися, бо ми для нього чужі.

Одні своїми вважають заєдушників, другі – блок першої леді, треті – яблучників, а ще інші язичники – комуністів. Під “своїми” розумію українську етнічну еліту, як, напр., А. Міцкевич – польську, М. Тетчер англійську, В. Путін – російську.

Національна еліта в Україні витісняється з державних і партійних структур. Там їй вже не має місця. Олігархам національна духовна і владна еліта не потрібна, бо вона заважає їм грабувати країну і народ. Та й частина співвітчизників розкаркалась на неї, як “ворони на дощ”.

Справа в тому, що між елітою та антиелітою находиться народ, громадяни, погляди, свідомість, позиції і політичні дії яких залежать від впливу еліти і антиеліти. Маси підуть за тими, хто харизматичніше і безпардонно накидає їм свою волю, хто майстерніше і підступніше використає обман і підкуп у боротьбі за електорат.

Щоб визначити хто є хто, досить познайомитися з програмами партій (у яких осіла основна маса еліти) та оцінити кінцеві результати їх діяльності. Програмами, що пишуться для наївних, ми спокушаємося вже вчетверте, а наслідками животіємо

Виборці масово не сприйняли “ русскую карту”, котру зелені і комуністи вважали козирною перед виборами. Входження в Євросоюз нам не світить, а Переяславською радою запахло. Якщо у новому парламенті складеться більшість із депутатів від лівих партій, СДПУ(о), Партії зелених ”Жінки за майбутнє” та блоку “За єдину Україну!” , то під егідою президента “возз’єднання” зможе успішно відбутися.

Виділяється і мовне питання. Фаворити передвиборного забігу “За єдину Україну!” та “За нашу Україну” вважають, що державною має залишитися українська мова. Жіноцтво, зелені, соціалісти та інші партії з центристського болота пропонують розширити базу російської. Комуністи і “озимі” вимагають ввести дві державні мови.

Різне ставлення блоків і партій до проблеми обмеження чи розширення компетенцій парламенту і президента та інших важливих питань державобудівництва.

Але жодна із партій не прийняла і не оприлюднила формули: “Українська держава – держава панування української нації”. Такою формулою можна хіба-що налякати політиків київського рівня.

Найвищі державні посадовці і олігархи оголошують себе патріотами, соціал-демократами, лібералами та різними загальнолюдцями, а вже потім українцями та дражнять люд рекламами на кшталт: “У Німеччині народ живе, як у раю, бо там правлять соціал-демократи”. Так, у Франції, Швеції люди живуть у достатку не тому, що при владі соціал - демократи ( у нас ці демократи ще й соціалістичні об’єднані та народні), а тому, що вони, насамперед, німці, шведи, французи, а вже потім соціал-демократи та служать своїм націям. І японці живуть не погано, хоч у них правляча партія ліберальна, яка твердо стоїть на національних позиціях.

Серед різноманітних партій ,блоків і об’єднань ближчі до інтересів нашого народу еліта і політичні організації, об’єднані у блок “За єдину Україну” та блок Ю. Тимошенко. З позицій національних інтересів краще підтримувати не так партії і блоки, як компетентних політиків, яких можна знайти у кожній партії чи організації.

З наведених міркувань напрошується не дуже-то оптимістичний висновок. Як на початку ХХ ст., так і зараз, українці не мають сильної авторитетної групи, яка могла б зорганізувати націю. Причина попередніх поразок і нинішнього кризового стану нашого суспільства у хаотичному стані української еліти, відсутності лідерів і викристалізованої національної ідеї. Мусимо помінятися самі, вилікуватися від затяжної хвороби – надії на порятунок з рук милосердних меценатів і добрих сусідів. Наш порятунок - то опора на власні сили Вилікувавшись, мусимо навчитися жити по-новому, від малого до старого зрозуміти, що у світі шанують не раба, а воїна, господаря.

Хочеться закінчити виваженими міркуваннями згаданого французького історика ХVIII ст. Ж.Б. Шерера , який писав, що українські козаки довго відступали перед несправедливостями, але “пересвідчившись, що їх хочуть знищити, вхопились за шаблі і почали зміцнювати свою незалежність” [ 2;13]

Ми переконались, що нас і нині нищать. Та чи є потреба хапатися за шаблі ? Нестерпне гноблення, повсюдне нищення українства довели нас до такого стану, що досить запалити сірник і народ підніметься, вискочить з палаючих хат та згорить у вогні. Народ, який усвідомив себе як велику націю, має розум і еліту, здатний змобілізувати всю свою волю і силу , щоб позбутися мамлюків, плутократів, очиститися від виродків.

Анотація

Невизначеність українського суспільства є наслідком низької національної свідомості, хаотичного стану еліти , відсутності консолідуючої ідеї та політичних лідерів. Антиеліта (конгломерат найвищих державних посадовців і власників капіталу) безкарно висмоктує останні сили нації. Можливий вихід – позбавити влади грабіжників конституційним шляхом на виборах

Неопределенность украинского общества – результат низкого уровня национального сознания, хаотического состояния єлиты,отсутствия консолидирующей идеи и политических лидеров. Антиэлита безнаказанно выжимает последние силы нации. Возможный выход – лишить власти грабителей конституционным путем на выборах.

Uncertainty of the Ukrainian society is the result a low level of national consciousness, randomness of noble people, absence of consolidating idea and political leaders. Non-noble people segues out last forces of a nation. A possible output is to deprive authorities of the robbers by the constitutional way on chaices.

Література:

1.Донцов.Д. Дух нашої давнини. ,//,Політологія (Кінець Х1Х – 1 половини ХХ ст. ). Хрестоматія (за ред. Семківа О.І.). –Львів, “Світ”,1966, С.525.
2.Шерер Жан Бенуа. Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України Малоросії.Перев. з фр.—К.:Український письмен- ник,1994,С.10.
3.Томашівський С.Про ідеї,героїв і політику.Відкритий лист до В.Лищинського. // Політологія (Кінець Х1Х-1 половини ХХ ст.Христомаеія (за ред. Семківа О.І ). – Львів, “Світ” , 1996, С.580.
4.Бебик.В.М.Еліта,елітарність, лідерство,. //Віче, 1993, № 7; Белебеха М. Українська еліта –Харків, ”Березіль”,1999, 343 С.; Геник С. 150 великих українців. – Івано-Франківськ, “Лілея”,2001,300 С.; Кухта Б., Теплоухова Н., Політична еліта та контреліта в сучасній Україні // Демократія в Україні. Минуле і майбутнє.- К.,1993; Скуратівський В., Історична ритміка української еліти// Політична думка 1994 , №3.
5.Гійом Левассер де Боплан. Опис України в кількох пронцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воїн. – К: Нукова думка, 1990, С. 32.
6.Жив’юк А. Улас Самчук і розвиток національної свідомості 1930-1940 рр.// Пам
ять століть, 2001, № 6.
7.Межжерик В. Екологія та політика.// Наука і суспільство, 2001, № 11/12, С 37.
8.Погрібний А. Національний аспект державного будівництва всучасній Україні// Літературна Україна , 2001, 6 вересня.
9.Євангелія від св.Матвія, 5, 15; 20, 25 – 26.
10.Каганець І. Політична антропологія // Перехід –
IV (журнал духовної ,політичної фахової і бізнесової еліти), 1999, № 1, С 61.
11.Томасівський С., Листи . Фрагменти
// Політологія ( Кінець XIX – I половина XX ст. ). Хрестоматія (за ред. Семківа О.І., Львів , “Світ”, 1996, С 577.

На головну сторінку!