Олег ОЛЬЖИЧ ПОЛІНЕЗІЙЦІ ЯПОНІЇ
На порозі старого світу,
Ти встаєш. Та незнану силу
Мить – і стрільна твої застогнали,
1937 ПОЛІНЕЗІЙЦІ Сизим ранком збігайте, стрункі юнаки, В млосій тузі до моря розквітлого день Солов’ями заб’ються тятиви тонкі 1931 ЗЕМЛЯ! Риплять і квилять двоколесі мажі, Земля! Земля! Плодюча, повногруда! Жінки надвечір поновлять розмови, 1932 АРХЕОЛОГІЯ Поважна мова врочистих вітрин. «Мене забито в чесному бою, Так виразно ввижається мені 1935 ПЛЕМ’Я Скільки сонця ллється на землю, Влучна палиця, жовтий кремінь, Наше плем’я не є велике, 1935 ГОТИ Похмурий день зачаївся в тумані. Учора твердо так, без повороту Хай Анти ждуть за річкою в тумані, 1935 НІЧНИЙ НАПАД (ДЖАЗ) Перекинувся у небі місяць, Утікає, скільки сили, місяць, 1935 БРАТИ Дванадцять літ кривавилась земля До перс закляклих, просячи тепла, Тепер дощі холодні і вітри, 1935 СЕРВІЙ ТУЛЛІЙ Пройшли пурпурні фінікійські дні, О, неба сірість, оливо води, І ці стрункі, сухі чоловіки! 1935 В ЗЛОТІЙ ДАЛИНІ Заходить сонце. Кане тишина. Над морем день у день важка імла, А там, в майбутній злотій далині, - 1935 ГАННІБАЛ В ІТАЛІЇ Він покотився з опалевих гір, І Требія. І Канни. І ганьба І скрута знову. Завтра чи тепер Та клали новобранець і едил Він спотикався, ранився об них, Тоді стара вовчиця язиком 1935 ЗАЛІЗНА ДЕРЖАВА Розкрийте зіниці, розкрийте серця, Він віє, шалений, над стернями днів, Він віє диханням солоним, як кров Над диким простором Карпати – Памір, 1935 ШЯКУНТАЛА Все нижче сонце потойбіч дороги, Гарбу двоколу тягнуть до оселі В твоїх очах вся мудрість незглибима. 1941 ЄГИПТЯНИ О тебе, моя Африка, шепотом Н. Гумилев Тридцять днів ішли ми через пущі, Шість племен чигало по дорогах. Сім верблюдів мали наклад злота, Оточили нас нащадки Нума. Десять нас вернулося додому... 1931 МОЛИТВА Ігумен встав. Брати – домінікани Ось брат один. Страховище іконам: Велика міць Твоя, Ісусе Христе, 1931 НОВА ТРОЯ Ріки знов увійшли в береги, Кожна справа – ясна і проста. А народам – усім без ваги – 1933 ГАЛЛИ У Цезаря, в одній з останніх книг Умлівіч другий вискочив на труп. 1935
(1907 - 1944)
(вірші)
Де брехні і облуди тьма,
Ти встаєш тріпотливим цвітом,
Ніжна молодосте сама!
Затаїла прозорість рук,
Вигинаєш дівоче тіло,
Напинаєшся вся, як лук,
Повили суходіл дими ...
Бий їх, кволих, слабих, нездалих,
Остовпілих таких, як ми!
До човнів, на лягунах завмерлих!
Хай зірвуться вони, як прудкі павуки,
Розсипаючи лапами перли.
Нижче й нижче схилятися буде,
І на березі ревом військових пісень
Бородаті зустрінуть вас люди.
На бенкеті відваги і сили,
Щоб дівчата в квітках тут водили танки
І від пестощів ночі п’яніли.
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують під степом, сірим і безкраїм.
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сім’я вибраного люду!
А дикуни ? - Їх можна відогнати.
Що полуднева спека перервала...
А руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.
Уривчасто – скупі її аннали.
«Ми жали хліб». «Ми вигадали млин».
«Ми знали мідь». «Ми завжди воювали».
Поховано дбайливою сім’єю».
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?
Болючими безсонними ночами.
Я жив колись в простому курені.
Над озером з ясними берегами.
Як зітхає земля по зливі!
Від води обважніла зелень,
Від проміння – брунатне тіло.
У долоні медові смокви.
Чи не ласка на чолі мине,
Чи не щастям іскриться око?
Та по шатрах доволі страви.
Лев пругастий, загнуті ікли,
Заховався в пожовклих травах.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні.
Мій меч бринить, та чую, що на грані
Мене не зрадять крицеві долоні.
Промовив: «ні», суворий до останку...
І цілу ніч, під бурю і під слоту,
Процілував я опянілу бранку.
Мене не зрадять крицеві долоні.
І тільки образ дорогий на грані
Не осінить мої гарячі скроні.
Духи вже третину його зїли.
Та доволі ще спливає світла,
Щоб пройти крізь пущі занімілі.
Гах! Вже чути дим веселих огнищ,
Вже лунають співи очманілі!
В нас криві ножі, блискучі списи,
Білі знаки бойові на тілі.
Западає навскоси за мряку.
Догадались і товпляться нетрі,
Зазира гілляка за гілляку.
Гах! Як нагло увірвуться співи,
Як заб’ється бубон з переляку!
В нас криві ножі, блискучі списи,
Білі знаки бойові на тілі.
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо – мовчазні
Граніти легендарної епохи.
В густих туманах обважнілі віти,
Страшна вагітність, що несе плоди,
Які аж правнукам уздріти!
В їх простоті ясній, давноминулій
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який
З – посеред них є Сервій Туллій?
Холоне алебастрова Атена.
Не повернула втомлена луна
Лжепатетичний оклик Демостена.
І обрис гір в ясних дубах і липах
Не відгадать, як помислів чола
Розважного і хитрого Филипа.
Шалені коні і гарячі лиця.
Персеполіс у димі і огні
І Александра божеська десниця.
Важка лавина тіл людських і зброї,
Етрурії і Ляція простір
Роздерти бойових слонів сурмою.
Двох консулів перед лицем полону.
І кожний раз з Великого Горба
Нервовий марш нового легіону.
Кінець, що наближається без стриму?
Здавалося, у попелі умер.
Погас вже гарячковий огник Риму.
На кожний шлях, що він по ньому рушив,
Щити, списи, важке залізо тіл
І крицеві холодні леза – душі.
І кров гаряча, як піски пустелі,
На горду землю в корчах кам’яних
Прорвалася, мов струмені веселі.
Прибігла облизати чорний камінь.
Постояла, оглянулась кругом
І назирці побігла за полками.
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.
Диханням нестримної волі
Від дальних пікетів, вартових огнів
Імперії двох суходолів.
П’янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе розпоров
Кільватерним ладом ескадри.
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у птлі залишають.
Бики слухняні, і минають люди.
А у лісах пустельники веселі
Ще досі відають блаженства й чуда.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами – очима
Її до дна пізнати і збагнути.
В небесах говорят серафимы.
Сто людей і двадцять шість верблюдів.
Перше – зливи били невсипущі.
Далі – спека докучала людям.
Вісім сілзрівняли ми з землею.
Та в долині Нума , злого бога,
Нас обпали силою всією.
Решта – наклад пахощів і кості.
Двох царівен ми вели для Тота,
Для царя, як лев, страшного в злості.
Наче змії, жалили їх стріли.
Все взяли. Одна була в нас дума:
Щоб царівни там полон не стріли.
Ні про що нас гнівний Тот не слухав,
Дев’ятьох засмажив по-живому,
А мені звелів одрізать вуха.
Двома рядами вийшли з-за столів,
І серце храму – пройняли органи.
І морок сам зайнявсь і задзвенів.
Руде волосся і ведмежий стан...
Він був би десь розбійницьким бароном,
На смерть своїх би катував селян.
Коли й його до Тебе привела!
Він молиться... І ніжно – променисте
Щось світиться з-під дикого чола.
І у надрах борня заніміла.
Молоді, повнокровні боги
Ухопились земного кормила.
(Героїчний період і сумнів?)
Для дівчат – снігова чистота,
Юнакам – поривання безумні.
Виправлятися знову до Трої.
О здорові, бадьорі боги,
О співці Іліади нової!
Про Галлію, холодній і прозорій,
Є незабутнє місце. Він обліг
Аварикум. В одвічному роздорі
Розтерзані галлійці на цей раз
Були невгнуті, і високі стіни,
Від варварів обсаджені гаразд,
Поборювать підкочено машини.
Бій був тугий, як, може, не один,
Всю ніч невгавна боротьба тривала,
І Цезар бачив, як одна з машин,
Поцілила на мурі міста галла.
Пристріляна машина стяла й цього.
Тоді став третій... І смертельну гру
До ранку спостерігано самого.
І війську, і для Цезаря вона
Лишилася на все незрозуміла.
Дух – крига і – стихія вогняна.
Плекання тіла – й спалювання тіла.