ЯПОНІЇ

Ти встаєш. Та незнану силу
Затаїла прозорість рук,
Вигинаєш дівоче тіло,
Напинаєшся вся, як лук,

Мить – і стрільна твої застогнали,
Повили суходіл дими ...
Бий їх, кволих, слабих, нездалих,
Остовпілих таких, як ми!

Сизим ранком збігайте, стрункі юнаки,
До човнів, на лягунах завмерлих!
Хай зірвуться вони, як прудкі павуки,
Розсипаючи лапами перли.

В млосій тузі до моря розквітлого день
Нижче й нижче схилятися буде,
І на березі ревом військових пісень
Бородаті зустрінуть вас люди.

Солов’ями заб’ються тятиви тонкі
На бенкеті відваги і сили,
Щоб дівчата в квітках тут водили танки
І від пестощів ночі п’яніли.

Риплять і квилять двоколесі мажі,
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують під степом, сірим і безкраїм.

Земля! Земля! Плодюча, повногруда!
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сім’я вибраного люду!
А дикуни ? - Їх можна відогнати.

Жінки надвечір поновлять розмови,
Що полуднева спека перервала...
А руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.

Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчасто – скупі її аннали.
«Ми жали хліб». «Ми вигадали млин».
«Ми знали мідь». «Ми завжди воювали».

«Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім’єю».
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається мені
Болючими безсонними ночами.
Я жив колись в простому курені.
Над озером з ясними берегами.

Скільки сонця ллється на землю,
Як зітхає земля по зливі!
Від води обважніла зелень,
Від проміння – брунатне тіло.

Влучна палиця, жовтий кремінь,
У долоні медові смокви.
Чи не ласка на чолі мине,
Чи не щастям іскриться око?

Наше плем’я не є велике,
Та по шатрах доволі страви.
Лев пругастий, загнуті ікли,
Заховався в пожовклих травах.

Похмурий день зачаївся в тумані.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні.
Мій меч бринить, та чую, що на грані
Мене не зрадять крицеві долоні.

Учора твердо так, без повороту
Промовив: «ні», суворий до останку...
І цілу ніч, під бурю і під слоту,
Процілував я опянілу бранку.

Хай Анти ждуть за річкою в тумані,
Мене не зрадять крицеві долоні.
І тільки образ дорогий на грані
Не осінить мої гарячі скроні.

Перекинувся у небі місяць,
Духи вже третину його зїли.
Та доволі ще спливає світла,
Щоб пройти крізь пущі занімілі.
Гах! Вже чути дим веселих огнищ,
Вже лунають співи очманілі!
В нас криві ножі, блискучі списи,
Білі знаки бойові на тілі.

Утікає, скільки сили, місяць,
Западає навскоси за мряку.
Догадались і товпляться нетрі,
Зазира гілляка за гілляку.
Гах! Як нагло увірвуться співи,
Як заб’ється бубон з переляку!
В нас криві ножі, блискучі списи,
Білі знаки бойові на тілі.

Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.

Пройшли пурпурні фінікійські дні,
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо – мовчазні
Граніти легендарної епохи.

О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах обважнілі віти,
Страшна вагітність, що несе плоди,
Які аж правнукам уздріти!

І ці стрункі, сухі чоловіки!
В їх простоті ясній, давноминулій
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який
З – посеред них є Сервій Туллій?

Заходить сонце. Кане тишина.
Холоне алебастрова Атена.
Не повернула втомлена луна
Лжепатетичний оклик Демостена.

Над морем день у день важка імла,
І обрис гір в ясних дубах і липах
Не відгадать, як помислів чола
Розважного і хитрого Филипа.

А там, в майбутній злотій далині, -
Шалені коні і гарячі лиця.
Персеполіс у димі і огні
І Александра божеська десниця.

Він покотився з опалевих гір,
Важка лавина тіл людських і зброї,
Етрурії і Ляція простір
Роздерти бойових слонів сурмою.

І Требія. І Канни. І ганьба
Двох консулів перед лицем полону.
І кожний раз з Великого Горба
Нервовий марш нового легіону.

І скрута знову. Завтра чи тепер
Кінець, що наближається без стриму?
Здавалося, у попелі умер.
Погас вже гарячковий огник Риму.

Та клали новобранець і едил
На кожний шлях, що він по ньому рушив,
Щити, списи, важке залізо тіл
І крицеві холодні леза – душі.

Він спотикався, ранився об них,
І кров гаряча, як піски пустелі,
На горду землю в корчах кам’яних
Прорвалася, мов струмені веселі.

Тоді стара вовчиця язиком
Прибігла облизати чорний камінь.
Постояла, оглянулась кругом
І назирці побігла за полками.

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів,
Диханням нестримної волі
Від дальних пікетів, вартових огнів
Імперії двох суходолів.

Він віє диханням солоним, як кров
П’янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе розпоров
Кільватерним ладом ескадри.

Над диким простором Карпати – Памір,
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.

Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у птлі залишають.

Гарбу двоколу тягнуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди.
А у лісах пустельники веселі
Ще досі відають блаженства й чуда.

В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами – очима
Її до дна пізнати і збагнути.

Тридцять днів ішли ми через пущі,
Сто людей і двадцять шість верблюдів.
Перше – зливи били невсипущі.
Далі – спека докучала людям.

Шість племен чигало по дорогах.
Вісім сілзрівняли ми з землею.
Та в долині Нума , злого бога,
Нас обпали силою всією.

Сім верблюдів мали наклад злота,
Решта – наклад пахощів і кості.
Двох царівен ми вели для Тота,
Для царя, як лев, страшного в злості.

Оточили нас нащадки Нума.
Наче змії, жалили їх стріли.
Все взяли. Одна була в нас дума:
Щоб царівни там полон не стріли.

Десять нас вернулося додому...
Ні про що нас гнівний Тот не слухав,
Дев’ятьох засмажив по-живому,
А мені звелів одрізать вуха.

Ігумен встав. Брати – домінікани
Двома рядами вийшли з-за столів,
І серце храму – пройняли органи.
І морок сам зайнявсь і задзвенів.

Ось брат один. Страховище іконам:
Руде волосся і ведмежий стан...
Він був би десь розбійницьким бароном,
На смерть своїх би катував селян.

Велика міць Твоя, Ісусе Христе,
Коли й його до Тебе привела!
Він молиться... І ніжно – променисте
Щось світиться з-під дикого чола.

Ріки знов увійшли в береги,
І у надрах борня заніміла.
Молоді, повнокровні боги
Ухопились земного кормила.

Кожна справа – ясна і проста.
(Героїчний період і сумнів?)
Для дівчат – снігова чистота,
Юнакам – поривання безумні.

А народам – усім без ваги –
Виправлятися знову до Трої.
О здорові, бадьорі боги,
О співці Іліади нової!

У Цезаря, в одній з останніх книг
Про Галлію, холодній і прозорій,
Є незабутнє місце. Він обліг
Аварикум. В одвічному роздорі
Розтерзані галлійці на цей раз
Були невгнуті, і високі стіни,
Від варварів обсаджені гаразд,
Поборювать підкочено машини.
Бій був тугий, як, може, не один,
Всю ніч невгавна боротьба тривала,
І Цезар бачив, як одна з машин,
Поцілила на мурі міста галла.

Умлівіч другий вискочив на труп.
Пристріляна машина стяла й цього.
Тоді став третій... І смертельну гру
До ранку спостерігано самого.
І війську, і для Цезаря вона
Лишилася на все незрозуміла.
Дух – крига і – стихія вогняна.
Плекання тіла – й спалювання тіла.