Ярослав ОБОДЯНСЬКИЙ

"Нотатник" Юрія Липи –– пошук неоромантичного ідеалу
(До проблеми української національної ідеї в творчості письменника).

Наша література, мабуть не знала такого піднесення, яке було в 20-30-і роки як на Сході, так і на Заході України. Великий дух пробудження нації, що вилився у державу, хай коротко триваючу, пробудив і великий мистецький рух. Цей процес дав нам не тільки багато імен, а й розмаїття літературних стилів та напрямів. Вагомою тенденцією, що відбилася не лише в програмових засадах різного роду літературних груп, а й у текстах, був неоромантизм.

Трохи історії... Неоромантизм — це течія, "яка засвоїла в собі елементи і символізму, й імажинізму, й експресіонізму, і водночас була генетично пов'язана з прозою ХІХ століття".[2; 36]. Неоромантизм, як і символізм та експресіонізм, є дитям модерну. Того руху, що брав свій початок ще в добу раціоналізму та позитивізму, а основною рисою напряму стало шукання нових ідей та образів, при цьому активно використовувалися класичні здобутки. Український неоромантизм творився здебільшого завдяки яскравим індивідуальностям. В першу чергу це М.Вороний та "молодомузівці", П.Тичина із своїм гимном космосу "Сонячні кларнети", М.Хвильовий із "Синіми етюдами", поезія Є.Маланюка та Ю.Липи. До цього процесу активно долучилася група журналу "Вісник". Феномен останнього завдячує ідеологічній харизмі Д.Донцова. Естетика войовничого українського націоналізму найбільше вплинула на те коло авторів, які згодом "набули назву Празької школи, що складалася насамперед з Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Липи й Олекси Стефановича. Як група і як спадщина, вони, своєю чергою, відігравали помітну роль ще довго після 20-30-х років, коли вперше з'явилися на літературній сцені". [1; 393].

Філософська база неоромантизму, як і модерну загалом – це подолання матеріалізму на користь ідеалізму; суспільна – боротьба з міщанством, його мораллю та звичаями; мистецька – боротьба з раціоналізмом на користь творчої свободи.

У своєму розвиткові український неоромантизм подолав три стадії, практично повторивши свій розвиток у європейській площині.Виокремившись як стиль у кінці ХІХ століття, неоромантизм прийшов на Україну двома шляхами. Перший – "західний": німецькомовний та центральноєвропейські впливи з осередками у Відні, Мюнхені, Берліні, Празі, Кракові; другий – це Росія "срібного віку" своєї поезії. Характерною рисою цього періоду є поєднання символізму та неоромантизму. Як, наприклад, у творчості поетів "Молодої Музи". Це свідчить про те, що неоромантизм не існував у чистому, стильовому плані. "В його арсеналі художніх прийомів часто зустрічаємо властиву символізмові загадковість, недомовленість, футуристичні звукові ефекти, урбаністичний пейзаж тощо". [2; 35]. Даний період – це спроба реконструювати стару реалістичну школу, що у більшій мірі спровоковано філософською кризою позитивізму. В Україні – то доба Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Миколи Вороного, які бажали компенсувати кризу матерії "повнотою виявлення рядового, власне людського потенціалу буття".[2; 22]. Відхід цього періоду стався доволі швидко, тільки-но людство переступило межу ХХ століття, тим самим відкинувши песимістично-пасивне бачення світу, що пояснюється страхом "кінця світу", та, перейшовши від очікування до активного руху. У цей час знову актуальним стає ідеалізм.

Другий етап – це доба хоробрості, зухвалості і бунту. Особливого розмаху він набув на теренах колишніх імперій, де молоді національні сили творили свої національні культури. Це час, коли краса вже не існує поза боротьбою, немає шедевру без агресивності. Дотепер література оспівувала задуму, непорушність, екстаз і сон; ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний вистриб, ляпас та удар кулаком. /Ф.Марінетті/. Астрономічно Україна тут відстає, бо час Маланюка, Ольжича, Теліги, Липи ще не настав, а "молодомузівці" все ще борються з неоромантичним ілюзіонізмом, заграючи то з тугою, то з сумом, то із стражданням.

Третій етап – це власне чистий неоромантизм, як у стильовому плані, так і в естетичному, що ґрунтується на кращих зразках минулого і не пориває зв'язку з дійсністю, проте повністю відмежовується від народницької традиції, переосмисливши останню, ставить її на служіння не громадському ідеалізмові, а мистецькій індивідуальності. Це час високого стилю, що розвивався в Україні вже після Другої світової війни і найбільш яскраво проявився в творчості письменників "Нью-йоркської" групи.

Власне український неоромантизм найбільші здобутки має на зламі другого і початку третього етапів, – це час загибелі УНР, час українського Відродження, яке було потоплено в крові, діставши назву – "розстріляного". У цей час тисячі вояків української армії перебувала у таборах для інтернованих, а інтелігенція шукала свою Україну то в Чехословаччині, то в Польщі, то ще деінде. Емігранти гостро відчули проблему втрати ідеалів, що посилювалася ще й втратою рідної землі, тому слід було вселити в них надію, що ця поразка не остаточна, а втрата незалежності – лиш короткочасна невдача. Саме в цей час і за таких умов з'являється плеяда талановитих письменників-емігрантів, які жили і творили в Празі та Варшаві. Ідеологом ії, як зазначалося вище, був Д.Донцов. Об'єднавшись навколо журналу "Вісник", а згодом, прибравши назву "Празька школа", вони зуміли на деякий час стримати відхід літератури українського Відродження. Поряд з Ольжичем, Маланюком, Телігою, Стефановичем творив і Юрій Липа, який своєю поезією був близький до Тараса Шевченка, ніколи не зраджував і не відступав од своїх ідейних орієнтирів. М.Ільницький говорить, що у зв'язку з цим "виникає спокуса розглядати поезію Липи як своєрідний еквівалент його теоретичних положень, але образний світ не накладається на логіку аргументів, бо – крім внутрішньої специфіки поезії і науки – кожна з них входить у свою традицію. А вона, як відомо, у науки і поезії різна".[3; 314-320]. Визнаючи рацію М.Ільницького, зауважимо, що для тієї доби важливішими були теорії та програми, а не самі тексти. А більшої міри втілення ідеї в текст, як у Ю.Липи, годі й шукати:

Голос убитих:

І то не важно, що я згнию,

Що люди затопчуть плоть мою –

Та ж плива мій прапор над вами!

І то, як я падав, чи як я умер

Уже не важно тепер –

Я знову відродився із вами...

Неоромантична традиція Сходу і Заходу України різна. "Західноукраїнський" неоромантизм у своєму змісті, принамні формально декларованому, відмінний від "східноукраїнського": не уславлення соціалістичної революції, а боротьба за національну державу, не песимістичні настрої, а утвердження майбутнього, мобілізація сил нації для нового зриву. Нова художня практика вимагає і нового героя, який у нооромантиків постає з найглибших основ української героїчної традиції: княжих та козацьких часів. Тому й естетику напряму визначають впливи української історії часів державності, що її автори переносять із минулого на сучасний ґрунт.

Неоромантика Юрія Липи домінує в поезії, значно менше в прозі, де її кількісно менше. А.Стебельська зазначає: "Поезія Липи поезія модерна, що йде руслом романтичного світовідчуття й романтичної системи поетичних образів". Неоромантичні традиції письменника, за її словами, перейшли у спадок до письменників-"шістдесятників": В.Стуса, І.Сокульського, В.Мороза, І.Калинця. "Читач сучасних поетів, нескорених, не зможе їх як слід зрозуміти, ні пізнати, не пізнавши Липи". [7; 63]. М.Ільницький бачить у Ю.Липи неоромантизм у прозі, подібний до Ю.Яновського, та необароко в поезії, подібно до М.Бажана. [2; 39].

Стиль поезії Ю.Липи визначає замріяність у давню добу української історії, у варязькі часи, де панував державотворчий дух. Завдяки цьому стильова манера письменника насичується образами-символами, проймається ліризмом. Тому до неоромантики додається ще продукт синтезу символіки з ліризмом. У Ю.Липи – це образ виноградника /біблійний образ батьківщини/, що буде відновлений.

Вражає унікальністю лексика письменника, яка ґрунтується на комбінації архаїчних слів з сучасною лексикою. Перші він активно черпав із козацьких літописів та документів тієї доби. Заплутано важкі синтаксичні конструкції навіюють спогади про романтику Середньовіччя. Побратим Ю.Липи Є.Маланюк про його лексику писав: "Найважнішим було те, що, впорскуючи в своє словництво духа героїчних і державних епох нашого минулого, Липа радикально випалював з нашої мови етнографічно-народницьку строкатість і приблизність та традиційно-романтичну "мальовничість", а на зміну їй вертає з нашої героїчно-державної давнини:

  1. благородну ясність виразу,
  2. лексичну доцільність слова,
  3. динамічну ощадність речення". [5; 62].

Важливою рисою неоромантичного стилю Ю.Липи е непідробна релігійність його творів. Все це породжує надзвичайне почуття бароковості, яким просякнуті його твори; вона виявляється як в їхній тематиці так і в зовнішніх образах.

Ці та інші ознаки поетики неоромантизму наявні у збірці оповідань і новел "Нотатник" Ю.Липи, яка вийшла у Львові у видавництві "Народний стяг" у 1936-1937 роках і стала не лише найвищим новелістичним здобутком автора, а й однією з вершин української літератури. Збірка вміщує шістнадцять творів, які об'єднані спільною темою: визвольні змагання на Україні 1917-1920 років. Читаючи твори, відчуваєш, що написані вони безпосереднім учасником і свідком подій. "Нотатник" – це своєрідна суміш експериментаторських зусиль Ю.Липи у жанрі і стилі. За словами Л Череватенка, "Ю.Липа тут перепробував чи не всі жанри і способи подачі прозового матеріалу: психологічний, авантютний, ліричний, химерний". [8; 62]. Для новелістичної творчості Ю.Липи характерний стильовий синкретизм неоромантизму та символізму з домінуванням неоромантичних тенденцій. Імпресіоністичні впливи відчутні в описах природи й зачинах творів, що мають думно-фолькльорний характер:

"В дев'ятнадцятім, напровесні –

зелений подих.

– Ану, брате...

В дев'ятнадцятім напровесні –

голоси:

– Ану, брате, ходімо...

В дев'ятнадцятім, напровесні – півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських. Всі теє почули – і міста, і містечка, і хутори... Ідуть ліси Переяславські, ліси Свининські".[5; 235].

Неоромантичні тенденції збірки мають ті ж підстави, що і "неоромантичні візії", у творчості М.Хвильового та Ю.Яновського: всі вони породженні революційною романтикою, їхні спроби не оформилися у виразно окреслений напрямок чи школу, але внутрішня динаміка, напруження в їхніх творах значно глибше відбивали дух тієї буремної доби, ніж інші художні напрями.

Конфлікт у кожного з названих письменників розвивався по-своєму і наслідки для кожного з них були різними. Якщо поразка для героїв Ю.Липи – це не програш, а мобілізація сил для продовження нової боротьби, бо втрата незалежності – це ненадовго, а програш – прикра випадковість, то у М.Хвильового ідеал "загірної комуни" – міраж, роздвоєність "Я" героя, що заводить його в глухий кут, виходом з якого є постріл в скроню матері.Перемога героїв Ю.Яновського – результат їхнього героїзму. Але, що вибороли герої? Як зазначає В.Панченко, "то було геніально-моторошне провіщення Юрія Яновського, який наприкінці 20-х відчув, що героїчна фаза історії змінюється чимось трагічно-жорстоким: тут порожня земля, червоні прапори і селянські душі повні страху". [2; 38].

Найбільшим виявом конфлікту для названих авторів є внутрішнє роздвоєння як автора, так і його героїв. "І тепер я маю одно тільки право: нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололося моє власне "Я"" – такий висновок робить герой новели "Я"Романтика" М.Хвильвого. Естетика "активного романтизму", що мала життєстверджуючий характер, змінюється нотками трагедійного характеру. Статика попереднього твердження амбівалентна до думки героя новели Ю.Липи "Зустріч літераторів":

"– Отож тому болісно мені сказати: ви пишете , як я. Тобто ви є непотрібні, бо ж я своє вже виконав. Не вітряки інтелігентської буденщини, не сморід мужицького пригнічення, та й не Афонська гора естетів – а щось інше тепер буду на часі, тим іншим жийте, з тим іншим ідіть, треба бути консиквентним. Старе минуло – ідіть з тим іншим". [5; 253].

Новели Ю.Липи просякнуті наскрізь романтикою вітаїзму, що присутня у раннього Хвильового.

Роздвоєння авторської позиції у "Нотатнику" Ю.Липи має стильовий характер: автор репрезентує читачеві неоромантизм, поєднаний з необароко. Вплив барокового світовідчуття виявляється у звертанні до Середньовіччя, до замилування бароком козацьким, що дає авторові образ залізної суворості. Герой такого типу стійкий, дисциплінований, мужній, у нього все підпорядковано одній меті, ім'я їй – держава, у нього не знайдемо імпульсивних, ірраціональних вчинків, а душевні пориви доцільні тільки в тому випадку, коли вони не суперечать обов'язку. Девіз його філософії: "Бич людськості – анархія почуттів". Ахілесовою п'ятою такого героя є те, що він діє, виходячи із певних правил...

В центрі уваги Липи-неоромантика – селянин: сильна особистість, що сповнена власного та національного чину, своєрідний лицарський ідеал, кристалізований в одній людині. Такий ідеал знайшов і Ю.Яновський у своїх творах "Чотири шаблі" та "Вершники". Обидва письменники зображують пробудження козацького духу в дітях степу, що не хочуть приймати жодного зайду за господаря у своїй хаті. А головний герой роману "Чотири шаблі" Іван Шахай, який нам нагадує козацького характерника, аналогічний до образу селянського ватажка Рубана з однойменної новели Ю.Липи.

Роздвоєння Липи-неоромантика у новелах має під собою ідеологічне підґрунття. У цьому є рація, бо сусідство літератури і політики було зумовлене часом, а поразка українських визвольних змагань продиктовано різною історичною долею, що у новелах проявляється на рівні біполярних характеристик українського суспільства (місто-село).

Вплив філософії інтегрального націоналізму відбивається в текстах у формі політичного устрою, де рушійною силою, за словами Д.Донцова, є еліта, тобто інтелігенція та аристократія. Донцов повністю ігнорує селянство, вважаючи його неосвіченою масою, а без освіти та генетично-кастового призначення керувати державою не можливо. Ю.Липа навпаки заперечує йому, висуваючи селянство чи не на перше місце в процесі державотворення. Мотивація доволі проста: аристократія виродилася у ХІХ столітті, оміщанилась та вела загумінковий спосіб життя, повністю знівелювавши національні пріоритети, вона ополячилась та русифікувалася. Єдиним здоровим національним пагоном залишилось селянство.

Ідеологією героїв "донцовського типу у новелах Ю.Липи є дух Риму та Святослава Завойовника. Ідеологом селянства стає Тарас Шевченко. Конфлікт між містом і селом (читай аристократією та селянством) призвів до того, що мільйонна армія селян, яка була в розпорядженні уряду УНР, пішла ні з чим. Вони пішли шукати своєї правди, своєї України, а прапором їм був "святий сіряк", біла свита, що лопотіла на вилах. Те, що було топтане і поневірене століттями, прокинулось і залило Україну.

У новелах Ю.Липи не знайдемо поділу на Західну і Східну Україну. Він вважав, що не доцільно ділити державу та шукати переваги на тій чи іншій стороні, слід розглядати українську державу як і її культуру як один суцільний моноліт. Чуже повинно сприйматися рівно настільки, наскільки воно не шкодитиме своїй культурі.

Неоромантичні тенденції проявилися і у філософській концепції Ю.Липи, де поєднано волюнтаризм Донцова з філософією "серця" Сковороди та Шевченка. Проте коли волюнтаризм розглядає людину як гвинтик, як молекулу однієї великої матерії, то філософія Сковороди і Шевченка – це емоції, почуття, це людська душа. Показовою в цьому плані є новела "Коваль Супрун". Простий сільський коваль, взявши до рук Тарасового "Кобзаря", сповнюється великим болем за свою окрадену зеслю: "Усе знаю, – сказав коваль сухим, гарячковим голосом. – От де обман, – додав, дрижучи, – вони приспали нас, ці вороги, ці морди покривлені. От де обиан! От де обман... – Обудять її окрадену? – говорив у сінях, – і в огні її обудять?" [5; 277].

Концепція людини в Ю.Липи є суто романтична – це особистість, культура якої, дії і вчинки підпорядковані державним інтересам. Основи її мислення закладені ще в добу Ярослава та славних гетьманів, вано вихована на українських думах, творах Сковороди та Шевченка.

Важливим неоромантичним принципом у збірці є боротьба з комплексом меншовартості, бо, як стверджує Б.Стебельський, боротися з цим злом може тільки той, що "гордий українською культурою, її минулим і перспективою в майбутньому". [9; 9].

Життєстверджуючи майбутнє, "Є.Маланюк чекав часу, коли – "щоденний галас перерве Архангельська труба... і білим сонцем стане страшний суд".Ольжич викликав її, добу обрахунку "багряну", "мріяв про нашу Жанну д'Арк, – вслухався, "як двигтить земля і небо", як "надходить страшний суд"... Клен мріяв про "добу прекрасну і почварну". Мосендз уявляв її собі в образі "всесвітньої фуги". [6; 48].

Для Ю.Липи Україна – це, перш за все, раса. Раса, яку не роздирають протиріччя різної історичної традиції міста і села, раса, яка не роздирає Україну на Схід і Захід, раса, що плекає власну культуру, власний духовний стрижень. Література повинна стати оборонцнм української раси, бо література /культура/ є душа нації, тому вона повинна творитися з відповідальністю, бо відповідальність зобов'язує.

Івано-Франківськ

1. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К., Основи, 1997.

2. Ільницький М. Література українського відродження. – Львів, 1994.

3. Ільницький М. Не зрукатися своєї душі (Образ України в творчості Ю.Липи) // Українська філологія: досягнення, перспективи: До 145-річчя кафедри української філології Львівського університету.– Львів, 1994.

4. Липа Ю. Козаки в Московії.– Львів: Червона калина, 1995.

5. Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. – К.:Дніпро, 1997.

6. Салига Т. Імператив. – Львів: Світ, 1997.

7. Стебельська А. Поезія Ю.Липи: Бог, нація, чин // Збірник Канадського НТШ, 1993.

8. Череватенко Л. Україно, рівнино жорстокого бою і слави // Дніпро.– 1997,

№7-8.

9. Цит. за: Мороз В. Горіти надзвичайним світлом... // Призначення України.– Львів: Просвіта, 1992.

На головну сторінку!