Батерфляй Володимир МУЛИК
Картини автора

Все золото світу

Іздрику присвячується

А коли випадає сніг, то тоді, саме тоді, стає особливо помітною відсутність людей. Ні тобі протоптаних у снігу стежок, ані розчищених не вельми старанними двірниками тротуарів. Лише сліди здичавілих псів, що позбивалися в зграї, та просто диких тварин, які обжили покинуті людьми вулиці, мережать біле полотно снігу, навіваючи на серце смуток (ха! смуток – ще м’яко сказано) та опускаючи душу в чорну прірву розпачу. Щоб якось вгамувати, чи бодай приглушити цей внутрішній біль, що стискує горло та рветься назовні диким, сповненим первісного страху й люті, криком, Золтан бере рушницю, тепло вдягається і, свиснувши Іздрика, виходить в місто. Начепивши лижі, він йде серединою вулиці. Дикі звірі, якщо вони є десь поблизу, зачувши запах свого споконвічного ворога, відступають у провулки. Всі ці лосі, олені, лисиці, зайці, вовки, гієни, шакали, рисі, леви, єдинороги, африканські та індійські слони, нільські крокодили, сіамські коти, американські койоти, навіть собаки (ті, що виросли вже за відсутності людей), гнані острахом, який увійшов у їхню кров разом з усіма іншими інстинктами, воліють бути якомога далі від людини, навіть якщо ця людина одна однісінька в цілому місті, на цілому континенті, в цілому світі. Лише ті пси, котрі ще пам’ятають людину, її руки, що можуть не тільки чинити біль та нести смерть, але й можуть почухати за вухом, приголубити, дати їсти, лише вони визирають з-за будинків, крутять хвостами та обрубками хвостів і намагаються піймати золтанів погляд своїми сумними очима. Але й вони вже не ті, й вони вже несуть у собі небезпеку. І хто зна, чи втримав би їх на місці один лише страх перед людиною, якби поруч із Золтаном не було Іздрика, їхнього родича, але й ворога. Ворога – бо він крокує поряд з людиною, він спить з нею в одному домі та приймає їжу з її рук, платить цій людині відданістю, дружбою і, якщо хочете, любов’ю. Цей здоровенний рудий псисько, помісь сенбернара з догом, весь із суцільних м’язів, з блискавичною реакцією та міцними щелепами, по самі вуха наповнений любов’ю до свого господаря і біда тому, хто наважиться зазіхнути на людину. На його людину! При цілковитій відсутності інших людей, мати господаря це найвище щастя, це дар Божий, це висока честь, слава й нагорода. То ж чи не усвідомлення цього примушує Іздрика тримати так високо свою величезну голову й так гордо виступати поруч Золтана, приминаючи сніг своїми величезними лапами та, можливо, складати подумки хвалебні, сповнені вдячності, молитви своєму собачому богові. Дякувати йому і просити сил та вміння, та удачі, щоб зберегти це щастя своє, та не втратити його, та не віддати його нікому, і, якщо доведеться, то й вмерти за нього. Бо для чого ще дано цю силу, цю спритність, цю сміливість і цю відданість. Для чого цей собачий бог вчинив так, що долі людини й пса перетнулися. І взяла людина його до себе, і обігріла, і ввела у дім свій, і поділилася харчем своїм, і довірила саме життя своє силі його, спритності його та любові його.

*

Золтан підібрав Іздрика півтора роки тому, через кілька місяців після Зникнення. Вже майже примирившись з тим, що сталося, вже переставши щодня робити сотні телефонних дзвінків в усі кінці світу, сидів Золтан у кав’ярні в самому центрі міста і пив найдорожчий з коньяків, який тільки зміг знайти в барі. Тепер він міг позволити собі дорогі напої. Тепер він міг дозволити собі все найкраще та найдорожче, от лише жінки, навіть самої поганенької, дозволити собі він не міг. Бо не було жодної жінки ніде. Хоча Золтан не полишав надії, що можливо десь і є одна. Він навіть вибудував для втіхи своєї теорію, згідно якої в цілому світі, можливо, залишився лиш один чоловік, тобто він – Золтан, новий Адам нового світу і десь там для нього приготована нова Єва. І що деміурги невидимі все так і задумали, аби почати нову еру на Землі, відродити людство, очищеним від скверни й пороків. Словом, тішив себе Золтан надією, бавив її, мов дитя. Але забавки забавками, а наразі сидів він, пив коньяк та дивився на вулицю крізь велике вітринне скло, яким стікали потоки дощу. За вікном лежала цілком порожня вулиця. Хоча від Зникнення пройшло не так вже й багато часу, відсутність людей вже помітно далася взнаки. Покинутий людьми будинок швидко занепадає, трухлявіє, руйнується. Як виявилося, світ, покинутий людьми, розпадається ще швидше. Крізь щілини в асфальті буйно проростає трава, будинки та вулиці вкриваються брудом, квітники виповзають на тротуари й захоплюють все більший простір, на сходах проростає якийсь мох, у фонтанах заводяться різні земноводні тварюки, зграї псів вештаються вулицями, в міста починають заходити дикі тварини, чомусь заводиться неймовірно багато різноманітного птаства, комах та іншої мілкої живності. А ти, опинившись сам на сам з дикою природою, виявляєшся цілком безсилим що-небудь вдіяти. І немає на кого спертись, аби протистояти цій навалі. То ж залишається лише цмулити коньяк в порожній кав’ярні та спостерігати за вулицею, по якій несамовито лупасить дощ, наче поклавши собі за мету змити в каналізацію останні сліди людства. Й таки змиває, таки несе потік води за собою разом з опалим листям та мілкими галузками кавалки газет, клапті афіш, зужиті презервативи, нові та старі конверти, марки та дойчмарки, інші грошові купюри, посвідчення героїв Чорнобиля та ветеранів НКВД, білети й буклети, лотереї національні та регіональні, акції, прокламації, рецепти, пластикові шприци, недопалки, порожні пачки від сигарет, обгортки від цукерок, морозива, шоколаду, жувальних гумок. Вітер жене порожні пластикові пляшки на один, півтора й два літри, банки з-під пива, одноразові стакани багаторазового використання, уламки цивілізації та маленьке мокре руде цуценя, що ледь тримається на своїх невправних чудернацьких лапах і злякано тулиться до стіни будинку навпроти кав’ярні. Так вперше Золтан вгледів Іздрика, який власне й Іздриком ще не був, а був маленьким безпритульним та безіменним цуциком. І стільки в ньому було безпорадності, що Золтан не витримав та вискочив прямо в дощ і вітер й, ляпаючи мештами по калюжам та ковзаючись у грязюці, перебіг вулицю та, підхопивши цуценя, притис його до грудей. Нещасне жалібно заскавуліло й скавуління це було подібне на плач маленької дитини.

Переступивши поріг кав’ярні, Золтан опустив цуценя на підлогу. Воно миттю добігло до найближчого стола та сховалося під ним. Вперше за останні місяці Золтан посміхнувся веселою, а не гіркою посмішкою. Він пройшов на кухню, дістав з холодильника пакет молока,вилив молоко в каструлю та поставив її на електроплитку. Наявність струму в мережі (як і води у водогоні, правда, лише холодної) він вже сприймав як факт. Нічим не пояснюваний та, зрештою, він вже перестав шукати пояснень. Він зжився з цим. Воно існувало й усе.

*

Першого дня, коли він прокинувся від зумера будильника, його вразила тиша. Не було чути характерних для ранку звуків. Не гуділи за вікном автомобілі, не дзеленчав на кухні посуд, не шуміла вода у ванній кімнаті. Ні дружини, ні дітей не було. Уже сам цей факт здивував його. Адже, зазвичай, коли він прокидався, вони ще були вдома. Власне, діти мали б ще спати, бо був саме червень, пора шкільних вакацій. Вирішивши, що дружина пішла на роботу раніше, з якихось там причин, він зазирнув до дитячої кімнати. Кімната була порожня, ліжка не застелені. Він знизав плечима, пройшов на кухню й хотів запалити газ, щоб зварити кави. Газ не запалювався – його просто не було. Золтан покрутив ручку радіо – радіо мовчало. Ще раз знизавши плечима, він пішов у туалет, потім у ванну. Гарячої води не було. Стиха вилаявшись, він вмився холодною водою, почистив зуби та вирішив цього дня не голитися. По тому одягнувся і, не поснідавши, вийшов з дому. Місто вразило його незвичною пусткою. Не було видно ані однієї людини. Золтан зупинився й ошелешено оглядівся на всі боки. Таки нікого. Вздовж тротуарів, а то й просто на проїжджій частині дороги стояли порожні авта. Неприємне передчуття якоїсь біди холодною рукою стисло шлунок. "Це якась мана," – подумав Золтан і поспішив у офіс. Дорогою він зауважив, що всі магазини, кіоски, кав’ярні та інші заклади зачинені. В цьому всьому було щось знайоме, вже одного разу бачене. Але де? Тут він пригадав на що це схоже – на білі ночі в Санкт-Петербурзі, коли він добирався з центру міста на околицю, де винаймав квартиру. Тоді також було незвично бачити порожні вулиці, бо здавалося, що надворі білий день. Але там все мало свої пояснення й свідомість панувала над почуттями. А тут? Що відбувається?

В офісі нікого не було. Золтан підійшов до телефону та зняв слухавку. Телефон працював. Він набрав номер директора. В слухавці довго звучали гудки, а потім включився автовідповідач. Золтан набрав ще кілька номерів. Всюди одне й те ж. Nobody home. Він сів за стіл, обхопив голову руками та майже відчув, як волосся на голові стає дибки. Думки ніяк не хотіли шикуватися в логічний ряд. Вони бігали туди-сюди, зіштовхувались між собою. Деякі падали й гинули під ударами інших думок, деякі відскакували одна від одної та від кори головного мозку мов гумові м’ячі, лупцюючи золтанову голову пекучими ударами. Золтан зірвався на ноги і, шепочучи "треба випити, треба випити, треба випити", вискочив на вулицю та помчав до найближчого бару. Двері в бар були відчинені, а зсередини лунала музика. Серце у грудях Золтата радісно загупало і він забіг до бару. Там було порожньо. Музику видавав компакт-програвач, очевидно, запрограмований на нескінчене повторення пісень. В барі, ще мабуть з ночі, блимали різнокольорові лампочки, лилося м’яке світло з-за шинквасу. На столиках стояли напівпорожні пляшки й недопиті фужери, тарілки з охололими стравами, початі пачки сигарет, запальнички. Було враження, що люди покинули це все в поспіху, раптово, навіть не встигнувши доїсти й допити. Золтан схопив найближчу до себе пляшку (як потім виявилося з коньяком), налив повний фужер та одним духом випив його. Алкоголь розтікся по нутрощах, але бажаного ефекту не приніс. Золтан підсунув ногою крісло і всівся за столик. Дістав з покинутої на столі пачки сигарету і закурив. Потім вилив у фужер залишки коньяку та почав пити, чергуючи ковтки з глибокими затяжками. Так він прикінчив коньяк і сигарету, але продовжував сидіти, тримаючи між пальців правиці фільтр, а іншою рукою крутив за тонку ніжку фужер, все ще намагаючись дати лад думкам, та марно. Все марно. Нічого не вибудовувалось в його голові, та й що можна було вибудувати з таких непевних матеріалів, як відчай, розгубленість і страх. Через деякий час він зауважив, що просто сидить, пірнувши в темні глибини підсвідомості та, скрегоче зубами. Змівши все, що стояло на столі на підлогу, він рвучко підвівся та рушив до шинквасу, не чуючи дзенькоту битого скла і звуку падіння стільця. Зайшовши за шинквас, він вибрав з поміж різноманітних напоїв пляшку горілки, взяв чистий фужер, наповнив його по вінця та повільно висмоктав до дна. Пилося дуже легко. Він лише ледь скривився. Припаливши наступну сигарету, він почав пити горілку просто з пляшки, раз по раз припадаючи до шийки та роблячи кілька ковтків. Викуривши ще кілька сигарет, він допив горілку. Сп’яніння так і не настало. Натомість накотила цілковита байдужість до всього, що з ним трапилось за кілька останніх годин. Він наче опинився в ролі стороннього спостерігача, який сидить собі десь у затишку й фіксує його, Золтана, за шинквасом, порожній бар, обезлюдніле місто, лінії телефонного зв’язку, по яким не біжать ніякі повідомлення, звернення, прохання, чи пустопорожні балачки, а також лінії електро... Стоп! Ось воно! Золтан аж здригнувся. Струм! У мережі є струм! А раз є струм, то повинні бути й люди, котрі його виробляють. Отже... Золтан вибіг з бару й щодуху помчав до електростанції. Туди, вперед, до людей!

Електростанція зустріла його могильною тишею та пусткою. В покинутих приміщеннях горіли лампочки, але було схоже, що все обладнання вимкнуте. Струм в мережі існував сам по собі, без будь-яких зовнішніх чинників. Це був крах. Золтан притулився лобом до якогось агрегата і заплакав. Гірко й безутішно. Він не пам’ятав потім, як добрався додому. Десь на периферії пам’яті існували невиразні спогади про те, як він висаджував вітрину крамниці, набивав пластикові пакети алкогольними напоями, блоками сигарет, їжею. Того дня він, чи не вперше у житті, напився до нестями.

*

(Чому я? Чому саме я? Чому мене обрано цією зрадливою дівкою долею на цю паскудну ролю? На цю приреченість бути самотнім, на ці сповнені пустки ночі в порожньому домі, порожньому місті, порожньому світі. На це, можливо довічне, блукання пустими провулками, які завжди, чуєте – завжди, будуть закінчуватись глухими кутами. На ці нежилі, мертві будинки, освітлені містичною електрикою, де на мене ніхто не чекає, навіть найманий вбивця. О, якби я зрадів йому! Ці порожні кімнати, ці пусті спальні, з яких вже навіть вивітрився запах кохання, ці бібліотеки, повні книжок, які ніхто ніколи не читатиме, ці ресторани, кав’ярні, бари, нічні клуби, наповнені світлом і алкоголем, котрий мені не випити самотужки навіть поглинаючи його декалітрами, блюючи та знову впиваючись, ці банки забиті доларами, фунтами, франками, гривнями, песо й золотими зливками, ці ювелірні крамниці з їх, нікому вже не потрібними, коштовностями, ці... Всі багатства світу біля моїх ніг, але що мені з того. Я волів би бути остатнім жебраком у найбіднішій країні світу, я волів би щоденно просити милостиню, граючи на сопілці забуті мелодії карпатських лісів, було б у кого просити і для кого грати... й кого грати. Ці очі наповнені по вінця жагою, ці ніжні руки з тонкими пальцями, ці перса з темними коричневими пипками, ці сідниці, ці ноги, ці литки, ці лікті, ці губи, ці лона. Де це все? З ким це все? І чому не зі мною? Чому саме я? Чому я?).

*

Золтан прокинувся серед ночі від власного хропіння. В роті було сухо й неприємно, що могло означати лиш одне - вчора він добряче хильнув. Простягнувши руку, він замість сподіваного волосся дружини, намацав порожню подушку. Тоді він розплющив очі. Електричне світло примусило його знову заплющитись. Потім він довго кліпав, привчаючи запалені очі до світла. І саме тоді в його голові спалахнув здогад, чи спогад, котрий вмить з яскравого спалаху перетворився на велику чорну діру, яка виїдала душу, змушувала кров холонути, а серце завмирати, але лише для того, щоб знову примусити його шалено битися десь у шлунку. Він сів на ліжку, мимохідь зауваживши, що спить одягнутим і навіть в мештах, та оглядів кімнату. Все вірно. Ці залишки буйної пиятики лише підтверджували – те, про що він щойно з таким жахом згадав, – правда. Проте, ще не бажаючи повірити собі самому, він встав і, похитуючись, дійшов до дитячої кімнати. Побачивши розстелені порожні ліжечка, він втратив останню надію на те, що весь цей жах звичайнісінький сон.

*

(Іноді мені сниться море. Воно котить свої зелені хвилі просто тут, неподалік мого дому, десь між сквером Міцкевича й вокзалом, а може десь в районі Пасічної. У сні його місцезнаходження не піддається точній фіксації. Воно може бути одночасно всюди, тобто там, де виникає в ньому потреба. Головне, що воно поряд і не потрібно їхати до нього потягом, або скажімо летіти літаком кудись в Крим, під Одесу, чи, скажімо, до Італії. А може й до Єгипту. Як вже було сказано, воно котить свої зелені хвилі, кидає їх на піщані пляжі, чи плити центральної площі, б’ється об стіни готелів та крамниць. Над ним літають мартини, альбатроси, баклани та дельтаплани. З його вод, далеко від берега, вигулькують дельфіни, кити і русалки, а драглисті медузи, викинуті на берег, повільно помирають під пекучим сонцем, серед брунатних водоростей, що гниють собі в жовтому піску. Якщо стати спиною до моря, то перед очима постають міражі казкових білих палаців, скляних павільйонів з яскравими парасолями довкола, пивних барів. Десь з-під піску, голосом Елвіса, благає про щось забутий транзистор. На синьому небі ані хмаринки. Легенький вітерець робить сонячне проміння не таким пекучим, але полишений кимось SNIKERS все одно розтікається по лежаку. Та пляжі порожні. Жодної людини. Як і усюди. То ж коли я раптом бачу вдалині самотню постать в білому, одразу ж починаю несамовито кричати й розмахувати руками. Але постать мене не чує і поволі віддаляється. Я пробую бігти, та марно. Доки я ото стояв спиною до моря, воно підступно наносило мені на ноги пісок і ось нанесло вище колін. Поки я борсаюсь у цьому піску, у цих брунатних водоростях, у цих драглистих медузах, самотня біла постать зникає і я залишаюся сам. One. Alone.)

*

Сніг під лижами скрипить. Іздрик біжить поруч, збуджений полюванням. Він постійно нюшить носом сніг і рветься кудись в бічні вулиці за здобиччю. Золтану доводиться весь час його стримувати. Однієї жертви цілком достатньо. Підстрелений заєць перев’язаний за лапи мотузкою та перекинутий за спину. Його голова б’є Золтана по сідницях, а червона кров скапує не лижву. Буде їм новорічна печеня. Треба собі влаштовувати маленькі радощі, якщо вже позбавлений великих. Це буде його третій Новий рік. Перший він зустрів у рідному місті, ще сповнений спогадів, надій, сподівань, суму, розпачу та сліз. Наступний Новий рік він зустрічав у Парижі. А ось цей знову вдома. У мандри його більше не тягнуло.

– Ну, що? Поїмо сьогодні зайчатини? Під шампусік та коньячок? – запитав Золтан в Іздрика.

Той підвів до нього заліплену снігом морду й відповів:

– Коньяк і шампанське – це для тебе. А я обійдуся самою зайчатинкою.

– Як собі хочеш,– відказав на те Золтан.

– Козли, – донеслося з найближчого провулка і ще один вухатий з ненавистю подивився їм услід.

*

Тоді, тієї ночі, побачивши порожні дитячі ліжечка, він повернувся до кімнати, в якій пиячив звечора, впав у глибоке крісло та заридав. Він плакав і не міг спинитися. Тільки, здавалося, вдалося вгамувати сльози, запхати їх назад в душу, як новий спазм душив горло й нові потоки сліз лилися по щокам, застрягали на мить у щетині, збиралися в ній великими краплями, набрякали і, вже не в силах боротися з земним тяжінням, зривалися з підборіддя й летіли вниз, розбиваючись насмерть об сорочку, стіл, штани, мешти, підлогу, збиралися біля ніг у великі калюжі, що розтікалися по кімнаті, затоплювали поступово всю квартиру, пробивалися крізь щілини довкола вхідних дверей та виривалися на сходову клітку, виносячи двері за собою і сходами, ревучи, каламутними потоками вихлюпувалися на вулиці міста, захоплюючи у свій вир все живе і мертве, і ненароджене, що траплялося в них на шляху, неслись до річки, до моря, до океану. І був день другий, і птахи притихли на гілках дерев, і всяка живність, велика та мала, принишкла по своїх норах, і риби опускалися на дно водоймищ, ховаючись від розпачу однієї однісінької людини. І Сонце обережно, мов злодій, визирнуло з-за гір, і промені його впали на змучене, неголене, сіре, омите сльозами й від того наче просвітлене обличчя нікчемної комахи на ймення – людина, котра спала, згорнувшись, немов в лоні матері, на великому м’якому кріслі. І подумало Сонце: "Що є причиною болю його?" А може й не подумало, а байдуже ковзнуло промінням своїм по заплющених очах жалюгідного створіння та повернуло зір свій у безмежні простори Космосу, в пошуках подібних собі, аби повести з ними неспішну бесіду, кожне слово якої триває сотні, або й тисячі років, то що ж йому, Сонцю, до дрібних сих, для котрих один порух уст його – це ціле життя.

*

Життя повинно було тривати далі. Потрібно було жити, їсти, справляти нужду. Словом – якось існувати. Не було потреби, правда, голитись, стригтись, заробляти гроші та прати одяг і білизну. Що до одягу й білизни, то навколо було багато крамниць напханих трусами, майками, шкарпетками, сорочками, джинсами, плащами, куртками, шубами, пальтами, костюмами, смокінгами, фраками, камізельками, капелюхами, в'язаними шапками з бомбонами й без, беретами, блайзерами, зимовими шапками зі штучного хутра, з крілика, норки, нутрії, зайця, собаки, ондатри, песця, соболя, бурого й білого ведмедів, з риб’ячої луски та зі зміїної шкіри і т.д.

Отож брудне та зношене просто спалювалось коло фонтану на центральній площі і замінялося новим. Виняток було зроблено лише для кількох улюблених джинсів та джинсових курток. Стосовно взуття, то всім відомо, що краще носити таке, що вже притерлося, так би мовити, до ноги, розносилося і майже злилося з плоттю. Тому взуття замінювалось лише по причині повного зношення.

Поступово Золтан почав налагоджувати свій побут. Розбивши кілька автомобілів, він навчився досить таки вправно керувати і згодом перевіз з крамниць до себе електроплитку, електропристрій для підігріву води, купу електрообігрівачив та ще купу різноманітних електропобутових приладів. Він збирався дожити до зими. А чому б і ні? Звичайно, можна було б легко покінчити з цим, виламавши двері в крамниці зброї та вибравши собі якийсь пістолет, бажано найбільшого калібру, вкласти дуло до рота і відсалютувати в небо клаптями мозку. Або набрати гранат у найближчій військовій частині, обв’язатися ними та висмикнути на одній кільце. Проте Золтан обмежився тим, що вибрав собі в згаданій крамниці пару зручних пістолетів, карабін, набої, а у військовій частині прихопив автомат і невеличкий кулемет. Звісно не для того, аби вчинити суїцид. Пістолети він постійно носив з собою, карабін та автомат стояли біля ліжка, а кулемет дивився у вікно, котре виходило на вулицю. При повній відсутності людей такі перестороги здавалися зайвими, але не людей не боявся Золтан. Просто з якогось часу до міста почали забрідати дикі звірі. Золтан на власні очі бачив навіть африканського лева, що, певно, вибрався з якогось зоопарку.

*

Містом Золтан пересувався тепер виключно на автомобілі, а коли закінчувалось пальне в одній машині, він спокійнісінько пересідав на іншу.

Цього дня він припаркував розкішний BMW біля дверей кав’ярні, аби посидіти в затишку, попити коньячку, подивитись на дощ за вікном та в черговий раз перечитати "Воццека". А чим все скінчилося?

Золтан зазирнув під стіл. Цуцик сидів там й весь трусився, чи то від страху, чи то від холоду. Золтан поставив перед ним блюдце з молоком. Цуцик обережно понюхав, а потім почав жадібно хлебтати. "Будуть з тебе люди," – подумав Золтан. Оскільки кожний порядний собака, з якого будуть люди, повинен мати ім’я, то Золтан задумався, як же йому наректи це створіння. Погляд впав на книжку, котру він полишив на столі. "Іздрик!", якось само собою вирішилось.

– Іздрику! – покликав Золтан цуцика, знову зазирнувши під стіл. Цуцик весело замахав хвостом, одночасно злизуючи з носа залишки молока.

– Отже, вирішили, – промовив Золтан. – Ну поїхали, наберемо тобі жратви.

Проказавши це, він допив коньяк, прихопив книжку й цуценя та рушив до BMW.

*

(І коли ти приходиш до мене, вся така пружна й солодка, і коли язик мій витворює ритуальний танок на тілі твоєму, проникаючи в усі заглибини та западини, не обминаючи випуклостей та округлостей, і коли губи мої обціловують тебе всю – від кінчиків пальців на ногах, до кінчиків вух, і коли руки твої захоплюють мене у магічне коло твоїх обіймів, і коли пароплави сходять з рейок, а паротяги опускаються в морські глибини, і коли африканський лев приносить нам дари свої та кладе їх біля нашого ліжка, і коли в очах моїх розцвітають квіти, і коли запах їх паморочить голову, у якій вибухають сотні різнокольорових феєрверків, і коли олені, ці лісові красені, влаштовують шлюбні бої під вікном моєї спальні, і коли ти закриваєш очі свої та вигинаєш білу шию свою, відкидуючи назад голову, і коли волосся твоє чорною річкою розтікається по білій постелі, і коли я нарешті вхожу в тебе, ревучи, мов дикий тур, а феї лісів починають шалено крутитись попід стелею, розкидаючи навколо себе пригоршні діамантів, і коли ти знеможено стогнеш у відповідь на моє ревіння, тоді, саме тоді, я прокидаюся, наповнений по вінця бажанням, закручений у зіжмакані та вологі від моїх соків простирадла та мовчки випльовую прокляття в потріскану стелю, у небо, там, над стелею, над цим будинком, у цього бога, у цього дідька, у всіх тих, хто кинув мене тут, жорстоко покаравши за якісь гріхи, а може й не менш жорстоко нагородивши за якісь чесноти. Але від цього не легше.)

*

В магазин "Природа" він заїзджати не став, цілком логічно припустивши, що там повинен би стояти неймовірний сморід від померлих з голоду ховрашків, щуриків, папужок, канарок, від смердючих акваріумів, наповнених напіврозкладеними рибками. Натомість, перетнувши ринкову площу і, вправно обминаючи покинуті напризволяще автомобілі, він під’їхав до крамнички з промовистою назвою "Мій дог" (мало не "Майн гот"). Взявши до рук невеличкий ломик, він вправно (набутий досвід давався взнаки) позривав колодки й опинився всередині. Набравши купу собачого їдла, він відніс все це до машини, потім повернувся назад до крамниці, аби вибрати нашийник, собачий шампунь, мисочки для їжі, різні собачі цяцьки, як, наприклад, іграшкова кісточка.

Повертаючись додому, він ще зробив одну зупинку біля крамниці готового одягу, аби перевдягнутися у сухе.

Цієї ночі він заснув майже щасливим. Поруч нього на подушці сопів вимитий вичесаний, пахучий Іздрик. Маленьке живе створіння, що так несподівано увійшло в його життя та зробило його самотність не такою гострою. Хоча й чотириногий, проте друг, а це вже те так і мало в ситуації, коли ти сам один перед лицем цілого світу.

Вночі йому знову снилося море.

*

Електроплитка для приготування зайця не годиться, а мікрохвильовій печі Золтан не довіряє. Тому він розводить багаття просто на вулиці поряд з будинком. Іздрик крутиться поруч, але просто з цікавості, бо ситий. Таки вполював собі куріпку, сучий син. Він пхає свого чорного носа куди не слід і дає безглузді поради. Золтана вже не дивує, що Іздрик з ним розмовляє, як і не дивує, що розмовляють всі інші тварини.

Вперше це трапилося у квітні, тобто через десять місяців після Зникненння. Прогулюючись містом, він зайшов до улюбленої кав’ярні. Іздрик, що вже виріс у здоровенного пса, зайшов разом з ним. На улюбленому столі Золтана сидів здоровенний сивий щур та спокійнесенько так й нахабно жер щось з того, що Золтан залишив напередодні. Спочатку Золтан остовпів від такого зухвальства, а потім замахав руками, вигукуючи "киш!" Замість того, щоб одразу втекти, щур звів на нього маленькі чорні масні очиці, зміряв з голови до ніг презирливим поглядом й раптом промовив хрипким басом:

– Пішов на х...!

Золтан роззявив рота, хапонув повітря та майже рефлекторно вихопив з кобури пістолет і вистрілив. Куля знесла щура зі столу разом з кавалком стільниці. Він упав на підлогу, кілька разів сіпнувся й завмер. Правда на прощання вистогнав з себе банальне "за що?"

Золтан провів рукою по обличчю. "Все – божеволію."

– Облиш, старий, не переймайся ти так. Це ж звичайнісінький гівняний щур, – раптом почувся позаду голос.

Золтана наче струмом вразило. Він сіпнувся, підскочив мало не метр і обернувся. Нікого в кав’ярні не було, лише Іздрик сидів на підлозі, чухаючи себе за вухом задньою лапою. Золтан міцніше стиснув пістолет і ще раз повільно обвів поглядом кав’ярню. Потім спромігся видавити з себе:

– Хто тут?

Іздрик також зірвався на лапи та розвернувся носом до входу. Понюхавши повітря, він заспокоївся, повернув до Золтана свою лобасту голову і проказав:

– Нікого тут нема. Заспокойся.

Ноги в Золтана підігнулися, немов зламані сірники і він сів на підлогу. "Коньяку й побільше," – майнуло в голові.

*

(Пити на самоті – найпаскудніше із занять, як на мене. Що з того, що напої куштовні, а закуски вишукані. Я можу цілими днями переходити з кав’ярні до кав’ярні, з бару до бару, з одного ресторану до іншого. Заливати за комір, набивати кендюх, бити об підлогу кришталь, врубати будь-яку музичку, танцювати наголяса посеред зали, навіть мастурбувати, стоячи на столі. А хто це оцінить? Що з того, що я досяг абсолютної особистої своботи, власної суверенності, індивідуальної незалежності. Я можу кидати стільці у вікна, стріляти з пістолета по ліхтарях, або з гармати по горобцях. Я можу блювати з Ейфелевої вежі, або ж випорожнюватись на Александр пляц. Я можу з ранку до ночі дивитися порнофільми, або ж фільми елітарні. Я можу підривати мости й цілі будівлі. Я можу спати в найдорожчих готелях, або, скажімо, у ліжку котрогось з Людовиків. Я можу грати на гітарі Джона Леннона, або на роялі Елтона Джона. Я можу розстрілювати з автомата калашникова картини Пікассо, а з автомата узі картини Далі. Я можу купатися голим у фонтані Стравінського, або одягнутим у фонтані Треві. Я можу їздити на кадилаках, лімузинах, лінкольнах, феррарі, ягуарах, ролс-ройсах, крейслерах і тавріях, на дитячому самокаті, врешті решт, я можу їздити. Я можу ще багато чого, але я не можу розпити з другом півлітру та заспівати з ним під стару, облізлу, поганостроєну гітару: "Роксоляно, мені бракує твоїх уст, Роксоляно, мені бракує твоїх очей, Роксоляно-о, мені бракує твого бюсту, Роксоля-а-но-о-о-о... і тих шальоних ночей").

*

Кожна ніч, як випробовування для духу. Вдень ще можна відволіктися, знайшовши собі яке-небудь заняття, як ото – малювання здоровенних картин, чи друкування на комп’ютері якихось своїх думок, котрі ніяк не складаються у щось цілісне, чи куштування різних сортів вина, коньяків та лікерів, чи розстрілювання з пістолета або карабіна порожніх пляшок, чи гасання дорогами на автомобілі, чи полювання на занадто балакучих тварин, чи перегляд порнографічного фільму та мастурбування, чи купання у фонтані, чи дослідження різноманітних помешкань в пошуках втраченого, чи биття дзеркал, чи виття на Місяць. О, ні. Якраз виття на Місяць і починається з настанням вечора та наближенням того жахливого часу, коли таки доводиться лягати спати. Спочатку Золтан пробував впиватися до відрубу, але це не допомагало. Тобто допомагало лише в тому сенсі, що дійсно відрубався та провалювався у важкий п’яний сон. Але потому неодмінно прокидався серед ночі й уже не міг заснути і оце було найгірше. Тоді він спробував пити потроху (відносно), аби п’яним бути, але не відрубатися. В такому разі входження в сон було повільнішим, проте сон був надійнішим. Він все одно прокидався, не дотягнувши до ранку, але години чотири спав. Після цього вже можна було не силувати себе до подальшого сну, а вставати, пити каву або пиво та відволікати себе від непотрібних гризот якоюсь однією з вищеозначених справ, сяк так дочікуючи на схід сонця. Тим більше, що недобутий нічний сон, бувало, наздоганяв його посеред дня і Золтан міг заснути несподівано навіть для самого себе та проспати кілька повноцінних годин. Правда, в такому варіанті був побічний ефект – похмілля. Але при такому виборі алкоголю, це не було вже аж такою проблемою. Кілька днів. А далі доводилось постійно тримати себе в певному тонусі, що в результаті призводило до збільшення дози, а врешті й до відрубу ввечері, з подальшим прокиданням серед ночі. Коло замикалося. Треба було виходити з такого стану, що Золтан і робив, поступово, кожного дня, зменшуючи кількість спожитого пива, аж поки не відчував – все, очистився. Але ці дні виходу й бували найважчими. Зморений організм ніяк не піддавався, висловлюючись кучеряво, чарам Морфея і безсонні ночі нанизувались одна на одну, вганяючи в запалений мозок гострі розпечені голки думок.

Після кількох таких експериментів Золтан вирішив вкладатися спати, як всі порядні люди (люди! агов! де ви!), різко обмеживши денну норму спожитого алкоголю до однієї пляшки коньяку, або двох-трьох пляшок вина, або п’яти-шести пляшок пива. Лише іноді, від якогось внутрішнього поруху, він влаштовував собі буйні пиятики, з трощенням столів, стільців та інших меблів. З дикими танцями, стріляниною та впиванням до всрачки. В такі дні Іздрик намагався бути подалі від Золтана, десь гасав собі по місту, вишукуючи підходящу сучку та перекусуючи дорогою різними дрібними і необережними тваринками.

*

(Іноді зі мною відбувається щось дивне. Я називаю це – "стан зомбі". Тобто раптом я знаходжу себе чи то в якійсь кав’ярні за горнятком кави й келішком коньяку, чи то в якомусь магазині, де я приміряю одяг, чи то в якомусь помешканні, де я переходжу з покою до покою, а чи навіть за кермом автомобіля, що мчить з шаленою швидкістю вулицею. Коли і як я опинився в даному місці, в даній ситуації, годі й пояснити. Я напружую звивини, намагаючись пригадати бодай якусь дрібну зачіпку посеред шляху, котрий привів мене сюди, аби потім, рухаючись від неї в різних напрямках, відтворити загальну картину, та марно. Існує лише початок – ось я виходжу з дому, та кінець – ось я там де я є в даний момент. І між цими двома точками цілковитий провал, пітьма, чорна діра. Які сили вели мене, про що я думав, що робив – невідомо. Та й чи був я взагалі в цьому проміжку, чи існував? А може якийсь катаклізм моментально переніс мене з початку в кінець, пожерши всі ті години, що існували між. Але хто ж тоді заварював каву, наливав коньяк, заводив автомобіль й таке інше. Я не пам’ятаю, щоб це робив я. Та само по собі нічого не робиться. Отже це все таки був я. А може й не зовсім я, лише якась частка мене. Якийсь один нейрон мозку рухав цим тілом, керував ним, вказував напрямок, ставив мету, тоді як решта мозку перебувала в повній відключці. Чи я в ті моменти існував на одних голих інстинктах, на одній підсвідомості, або,мов робот діяв по наперед заданій якимось потойбічним програмістом програмі? Я не знаю. Але гадаю, шкодувати немає за чим. Я нічого не втратив, бо що можна втратити там, де вже втрачено все).

*

Одного дня Золтан зрозумів, що не можна безкінечно пересідати з одного автомобіля на інший. На той момент поблизу будинку, де він жив, не зосталося ані одного заправленого авта і, щоб знайти машину з наповненим баком доводилось все далі й далі віддалятися від центру міста. І хоча в нього була зброя та був Іздрик, такі вилазки, якщо зважити на все зростаючу кількість хижаків, ставали доволі таки небезпечними. Кілька разів він, порушивши спокій або трапезу хижака, змушений був утікати, щоб не спровокувати звіра на напад, а одного разу в нього просто не лишалось іншого виходу, як застрелити здоровенну рись, котра несподівано кинулась на нього з кущів. І коли б не Іздрик, то не пити б вже Золтанові ні кави, ні коньяку. Це він, вірний собака, першим зреагував на небезпеку, кинувшись на рись, коли та ще була, так би мовити, в польоті. Обидві тварини впали на землю, перекотилися через спину, аж доки знову стали на лапи, Золтан встиг зреагувати й всадити кулю межи очі рисі, що зводилась.

Отож Золтан вирішив не бавитись більше замінами автомобілів, а знайшов вантажівку, завантажив її пустими каністрами та поїхав до найближчої автозаправки. Тоді ж він обрав для себе потужний джип і тепер користувався лише ним. Мотоциклів Золтан не толерував у зв’язку з їхньою відкритістю і, як наслідок, незахищеністю водія.

Через деякий час на периферії свідомості пустила пагінець маленька думка. Вона майнула майже незримим образом, нечітким розмитим силуетом і наче затаїлася. Потім пагінець виріс у гілочку, від якої відбрунькувався листочок, далі більше. Думка росла, її стовбур ставав все могутнішим, а крона густішою й гілки тягнулися в різні боки, обплутуючи мозок все міцніше та міцніше, і вже не випускала свідомість зі своїх обіймів. І вже нікуди було дітися від нав’язливої думки. З нею Золтан лягав спати, з нею вставав. Більше того – вона не покидала його й уві сні. Це все ставало вже нестерпним й одного дня Золтан, випивши пляшку коньяку, сказав: "Все, досить! Це дійсно треба зробити." Після цих слів він непевною ходою попрямував до джипа з наміром об’їхати кілька крамниць, щоб зібрати все необхідне для довгої подорожі. Він вирішив мандрувати. Перетнути всю Європу, побувати в країнах, про які раніше він лише мріяв. Відвідати Париж, Відень, Рим, Амстердам, Лондон, Ліверпуль нарешті. Поплювати в канали Венеції, перевірити чи Прага дійсно златоверха, пірнути в англійський туман і випірнути на сонячних пляжах Рів’єри.

*

Вештаючись покинутими помешканнями, порпаючись з нудьги по креденсах, комодах, письмових столах він в одному з помешкань надибав загорнутий в газету кавалок зпресованої твердої маси, за кольором схожої до халви. Проте, спираючись на сякий-такий власний досвід, він одразу визначив, що то він тримає у руках. Гашиш. Це було, як манна небесна. Тепер він іноді, забивши косяк, взривав його в якомусь непровітрюваному приміщенні (щоб кумар не витягало протягом) та ловив свій кайф. Глюків не було, це ж не опіум. Але уява змушена була з ерзаців тваринних образів компонувати те, чого бракує. Чи то жінку з сухожиллями вовчиці, чи то дівчаток, що вигинають спину, наставляючи загривки. Класно також було слухати реггей, вмирати під небом, вдихати запах трави. Дим зібганий у масу поволі підіймався в бік неба, але натикався на стелю, та повертався назад до нього й уже можна було в паузах між затяжками просто вдихати дим, котрий обволікував його з усіх боків смішною ковдрою, зітканою з веселих кольорів неба, грунту, асфальту, бруківки, цегли, штукатурки, кахлів, шпалер, цементу, бетону, металу, скла, чорного дерева і білої слонової кістки (ivory and ebony), коминів, фабричних труб, каналізаційних стоків, ринв, підземних і таємних ходів, вен, артерій, судин, суден, річок, дощів, мостів, шлюзів, блюзів, рок’н’роллу, джазу, реггей, крові, поту і сліз, землі, вітру і вогню, керованих цепелінів, темного боку Місяця, південного боку неба, гумової душі та жовтої субмарини, якогось готелю в Каліфорнії, де розбиваються серця, султанів свінгу і малинових кольорів, дверей і мурів, звірів і птахів, і т.д., і т.п. extr., най тобі, бодай тобі, цей сміх – це вже занадто довго, але голова, котра великою чавунною кулею легко злітає в небо, одночасно перебуваючи зеленим підводним човном в синіх, навіть темнопурпурових глибинах моря дір, це щось. Головне – ніякого похмілля. Якщо не мішати з алкоголем. А мішати не слід.

NB: Треба ще понишпорити по квартирах. Може десь, щось, хтось там полишив.

THE END

*

Для подорожі Золтан обрав собі армійську вантажівку. Спорядившись як слід, липневого ранку, він рушив на Захід, маючи намір за день дістатись Варшави. Чому саме Варшаву вибрав він першим пунктом своєї подорожі? Та мабуть тому, що саме Польща була для його співвітчизників тим порогом перед таємничими дверима, що вели до Західного світу, до тієї казкової країни, де ріки молочні, а берега з мармеладу, де ковбаси й сири ростуть просто на деревах, поруч з новенькими джинсами, кросівками, жувальною гумкою, найсучаснішою аудіо та відеоапаратурою, мерседесами та ВMW, годинниками Ролекс, де полум’яні постаті бітлів і майже так само полум’яні постаті ролінгів, де широкі та рівні мов стіл автобани, де тротуари миють шампунями, де пивні фестивалі та різдвяні карнавали, де вітрини, вітрини, вітрини з яких на тебе вивалюється різноманітний крам, до країни в якій проживають (вірніше проживали) бадьорі дідусі в окулярах на ланцюжках й не менш бадьорі бабусі в перуках, котрі періодично наїзджали до нас і дивувалися нашій невмитості, недолугості, нашому повсюдному бруду, нашим вічноголодним очам та похмурим обличчям. І це, не їх думку, давало їм право зверхньо до нас ставитись. Що ж, може вони були праві. Але ж це вони вигадали той клятий комунізм, а не ми. Це з їх мовчазної згоди нас розстрілювали, гноїли в концтаборах, винищували голодом. Це ми прийняли на себе весь удар азійської орди, тим самим давши їм змогу будувати охайні котеджі, мити шампунем тротуари, носити дорогий одяг, пити вишукані напої. Доки ми розчиняли свою чисту кров гнилою кров’ю зайд, доки зазнавали втрат і пекельних мук, вони будували свій Рай, свої Швейцарії та Рів’єри, Монако й Монте-Карло. Це вони постійно зраджували нас задля власного спокою. То хто ж дав їм право ставитись до нас зверхньо? Може Бог?

Проте зараз не було ні їх, ні нас. Не було нікого. Лише він – Золтан. То чому ж він злиться на неіснуючих них, чому чиясь чорна рука стискає щось там у грудях, коли він дивиться на всю цю велич, на ці палаци, костьоли, супермаркети. Чому? Чому навіть Варшава викликає в нього таку тугу й заздрість. Тим більше, що тепер це не має жодного значення. Значення має лише його самотність, його біль, його страх, його відчай. Але десь з глибин власного я виринало нове почуття, що мало в майбутньому заслонити і біль, і страх, і відчай. Воно народжувалось у вихорі його внутрішнього Всесвіту, як наднова зірка. Але він ще не міг назвати його на ім’я, хоча це ім’я вже крутилося на маргінесах його свідомості та ось ось мало зірватися з губ.

*

З Варшави він поїхав до Кракова. Потім був Відень, по тому Будапешт, далі Венеція, Рим, Неаполь, знову Рим, потім Мілан, Мюнхен, Ніцца, Марсель, Берн, Нарешті Париж, потім тунелем і Лондон, Ліверпуль (аякже – батьківщина The Beatles), тоді Брюссель, Бонн, Амстердам, Берлін, Прага і знову Париж. Зупинявся він й у інших містах. Десь затримувався на кілька днів, десь на кілька тижнів. Іздрик просто задурів від усіх цих пересувань, а ще від піших прогулянок покинутими містами, де на кожному кроці на Золтана чигала небезпека у вигляді диких тварин, що тільки й чекали зручного моменту, аби напасти на його господаря. Й тому він, Іздрик, мусів постійно бути напоготові, щоб захистити, заслонити, не дати пропасти. Проте Золтан і сам давав собі раду. Кілька разів він влучним пострілом у самому зародку покладав край будь-яким зазіханням на своє життя. Він змушував себе поважати й боятися. Бо та думка, яка лише майнула було примарним силуетом у темній воді його свідомості, зараз вже вибралась на берег, обтрусилась, обсохла та отримала ім’я. Володар світу! Так, так – він, Золтан, Володар світу. Це він панує над усіма цими містами з їхніми палацами, храмами, каналами, музеями, банками. Над усім цим птаством і над усяким звіром у цих містах сущим. Вони гадали, що його покарано, а він отримав нагороду. Безмежну владу та безмежні багатства. Все лежало біля його ніг, взутих у міцні, високі, десантні черевики.

*

(Сни бувають всякі. Фантастичні, містичні, музичні, еротичні. Дуже смішно, коли сниться, що я ловлю рибу. По-перше, я терпіти не можу рибалити, а по-друге, як може діяти ця прикмета у світі, де я зовсім один. Іноді сняться сни про минуле. Але минуле спотворене, як і все в сновидіннях. То у друзів не ті обличчя, то дружина твоя не та, до якої ти звик, хоча це ти розумієш лише тоді, коли прокидаєшся. Сняться діти. Снишся сам собі з жіночими геніталіями і грудьми. Сам себе й граєш. Часом приходять якісь почвари та зачинають тебе гамселити. Ти хапаєш сокиру і товчеш, товчеш їх, розрубуючи не в кавалки навіть, а в криваву кашу, фарш, а вони все одно тягнуть до тебе свої цупкі пальці з брудними нігтями та стискують твоє горло. Іноді сниться щось дуже сонячне та веселе. Більше згадати нічого. Тільки оце сонце, цю яскравість, наче ти в яблуневому саду в час цвітіння, це відчуття легкості якоїсь, безтурботності. Часто сниться, що ти ходиш до школи. Вже дорослий вусатий дядько, мусиш сидіти за партою з дітлахами і мало втішає те, що тут, разом з тобою, мордується ще кілька твоїх колишніх однокласників. Це сни жахливі. Буває, тобі сниться майбутнє. Так ти гадаєш. Тому що у ньому немає людей. Лише тварини, та ще якісь невиразні темні тіні, які зникають за мить до того, як ти наближаєшся до них достатньо близько, щоб їх розгледіти. Вони тебе і лякають, і ваблять водночас. Тобі здається, що вхопивши бодай одну з них, ти знайдеш відповідь на важливе питання. На яке? Цього ти не знаєш. Іноді тобі сняться друзі та знайомі. Вони сидять за накритим столом і, просто кажучи, банячать від душі. А ти чомусь не з ними, а спостерігаєш їхнє застілля через вікно. Тоді ти вирішуєш зайти в будинок, знаходиш двері, відчиняєш їх, заходиш, прямуєш туди, де за твоїми розрахунками повинна бути та кімната, де вони всі сидять, натикаєшся на ще одні двері, прочиняєш, ні не те, ти йдеш далі, від дверей до дверей, через всілякі покої, спальні, кабінети, лабораторії, заводські цехи, їдальні, бібліотеки, вокзали, пролазиш під вагонами, а потрібної кімнати знайти не можеш. І ти з відчаю починаєш ридати і прокидаєшся весь у сльозах, на мокрій подушці, у якомусь будинку, в одному з європейських міст. Завжди одне й те саме.)

*

Подорожував Європою Золтан аж до зими. Правда, це була м’яка європейська зима. Без снігу та морозу, зате з дощами. Хоча Золтан був певен, що там, ближче до України, вже випав сніг. Замело перевали, навіяло на дороги кучугури. Годі було й думати пробиватись на схід. Тим більше, що крім чудової нагоди замерзнути десь серед карпатських лісів, ще можна було потрапити до меню хижаків, які взимку досить таки агресивні. Особливо вовки, котрих зима збиває в зграї і тут тебе не порятує ані автомат, ані Іздрик.

То ж не лишалось нічого іншого, як направити вантажівку до Парижу і там, зустрівши Новий рік, дочекатися весни.

А в його, дійсно занесеній снігом, Україні святий Миколай (вже вдруге) блукав пустими містами й селами та марно шукав дітей, що повинні б були мирно спати в своїх ліжечках, аби, прокинувшись зранку, знайти під подушками його подарунки. Але не було дітей і сльози стікали по щоках святого, і йшов він зі своїми подарунками назад до Бога, але не казав нічого та не задавав питань, лише мовчки дивився кудись повз Всевишнього і той був вдячний йому за його мовчання.

*

Повернувся додому Золтан наприкінці березня. Крита тентом вантажівка була навантажена до верху: компакт диски, відеодиски та касети з порнофільмами, величезні "брикети" доларів, мішки з коштовностями, ящики з алкогольними напоями, штучні піхви, надувні кобіти, електрогітара Gibson з комбіком та іншими прибамбасами, ще компакт диски, мішки з маріхуаною, десять вінчестерів та ящик набоїв до них, синтезатор YAMAHA, відеокасети з діснеєвськими мультиками, баварські пивні кухлі, швейцарські годинники, раритетні бітловські платівки (всі перше видання), посмертна маска Джима Моррісона, золоті зливки й ціла купа різних дрібних сувенірів. Не було лише картин, скульптур, офортів, гравюр, гобеленів, хоча Золтан запросто міг прихопити з собою чи то Джоконду (вона ж Мона Ліза), чи то щось з Ван Гога або Гогена, Моне або Мане, Далі, Пікассо, та будь-кого. Але він вирішив цього не робити. Най лишається це в музеях та галереях, на своїх звичних місцях. І, виходячи з музеїв чи галерей, Золтан обов’язково надійно зачиняв двері, щоб до цих шедеврів не добралися негода й дикі звірі. Може, коли люди повернуться (а що вони повернуться він все ще сподівався, інакше для чого б йому було набирати всі ці коштовності, золоті зливки, долари), то скажуть йому спасибі. Сентименти звичайно. А зараз лише Іздрик, покосившись на весь цей, з його точки зору, мотлох, пробурчав:

– І нащо тобі весь цей непотріб?

– Побігай, побігай, друже, – лагідно прошепотів йому вслід Золтан і рушив до будинку, міркуючи, якби йому розвантажитись та розмістити привезене добро.

*

Заєць вже був готовий. Золтан поклав його на спеціально приготовану тарелю й поніс до хати. Обтрусивши з чобіт сніг, він зайшов до квартири, потім заніс зайця до кімнати, де стояв накритий для двох стіл. Все як має бути – свічки в підсвічниках, шампанське Дон Переньйон у відерці з льодом, пляшка коньяку Camus, пляшка горілки Absolut, пара пляшок французького вина, мариновані огірочки, салат з кальмарів, пиво. Доварювалась картопля, остигали в кастрюлі раки, варені в молоці з пивом. На пательні доходила смажена риба, в духовці запечена качка. Випечений самим Золтаном хліб у плетеному кошику, нарізаний великими кавалками. Золтан подивився на годинник, включив відео з попсовою музичною програмкою, зняв кожуха й шапку, свиснув Іздрика та сів за стіл. Іздрик вмостився на стільці навпроти. Золтан налив собі горілки, промовив "з наступаючим", випив та смачно захрумкотів огірком. Потім взявся до салату з кальмарів. До Нового року залишалася година. Золтан налив другу і саме в цю мить за вікном почувся якийсь шум. Золтан завагався, але таки випив, потім зтишив звук в телевізорі та прислухався. Кров прилила до голови, серце скажено загупало. Це був не просто шум. Це були людські голоси. Багато багато людських голосів. Він кинувся до вікна. Вулиця перед будинком була заповнена людьми. Золтан забігав по кімнаті, не знаючи, що йому робити. Він схопив пістолет, потім кинув його на ліжко, налив горілки, але не випив. Раптом він почув, як відчинилися вхідні двері та жіночий голос промовив: "Я ж кажу, що тут хтось є. Певно тато." По цих словах до кімнати вбігло двоє дітлахів, а слідом за ними зайшла жінка. Дітлахи з криком "тато, тато", кинулися до нього і в ту ж мить Іздрик опинився між ними й Золтаном. Шерсть його стала дибки, він загрозливо гарчав і бризкав слиною. Діти перелякано сахнулися. Золтан сів, майже впав, на край дивану і прошепотів:

– Заспокойся, друже, це свої.

Іздрик здивовано глянув на нього, але послухався та заповз під диван. Одразу ж діти обліпили Золтана з обох боків й почали цілувати в зарослі щоки. Золтан механічно обійняв їх, одночасно фіксуючи, що він не сприймає їх, як своїх дітей. Вони росли без нього, він жив без них і щоб якось вгамувати свій біль, цю тугу, він змушений був закидати багаття любові піском забуття. Тепер потрібен час, аби вогонь розгорівся і знову наповнив його душу теплом батьківських почуттів. А зараз йому важко впізнавати в цій восьмирічній дівчинці свою п’ятирічну донечку, в цьому тринадцятирічному підліткові, десятирічного сина. Він знав, що обірвані нитки зав’яжуться знову, і знав також, що вузли на місці розривів завжди будуть пекти йому душу.

– Ну, все, діти, – озвалася дружина, – дайте таткові оговтатись та заспокоїтись. Ідіть краще погуляйте.

Діти слухняно вибігли за двері.

– І ти відіслала їх гуляти в такий час? – аби щось запитати, вдав здивування Золтан, бо навряд чи він ще був здатен чомусь дивуватися.

– Нічого з ними не трапиться. Все змінилося. Там де ми були, нас навчили...

Саме в цю мить задзвонив телефон. Дружина взяла слухавку:

Ало? Так, так. Він тут. Ага. Дякую.

Потім, затуливши слухавку долонею, промовила до Золтана:

– Це Іздрик телефонує з Калуша. Питається за тебе.

– Іздрик? – перепитав Золтан. – Чого це він у Калуші, він ось під диваном. Іздрику, ти тут?

– Тут, тут, – почулося з-під дивану.

– Ось бачиш – він тут, – звернувся Золтан до дружини.

Вона щось тихо сказала у слухавку й опустила її на важіль. Потім підійшла до чоловіка, поклала йому руки на голову та притисла до своїх грудей.

– Бідолашний. Як я переживала за тебе. Та всі переживали. І діти, і друзі – Мулик, Іздрик, Андрухович, Довган, Яремак, Толік з Ростиком... Шукали тебе там, аж доки зрозуміли, що ти чомусь лишився тут. Чому?

– Я н-не знаю, – видихнув Золтан. Він нічого не знав. Він не знав чи кохає цю жінку, котра притисла його голову до грудей, він не знав чому він лишився, він не знав де була вона ці два з половиною роки. Він знав і відчував лише одне – його обличчя впирається в жіночі груди, в ці перса, в ці еверести насолоди і він почав розщіпати гудзики на її блузці, і пальці не слухались його, і вона, шепочучи "звичайно, любий, звичайно", допомогла йому звільнити від одягу себе, а потім допомогла роздягнутися йому. І він боявся, що нічого не вийде, він чув, що так буває, коли довго не маєш сексу, але все вийшло, і все було добре, і він плакав, і кохав, кохав. І вони закінчили, коли якраз почав бити годинник, і дружина підійшла до столу, витягла з відерця шампанське, відкоркувала його, наповнила фужери, простягнула один Золтану й сказала: "З Новим роком, коханий!"

Потім вони вдягнулися та сіли до столу, аби покуштувати і зайця, і качку, і рибу, і раків, й запити це все вином, горілкою, пивом. Потім прибігли діти. Потім телефонували і Андрухович, і Яремак, і Мулик, і Толік, і Ростик, і ще безліч знайомих, аби привітати з Новим роком та дізнатися чи він, Золтан, живий, а якщо живий, то як себе почуває. Хіба міг хоча б хтось з них знати, як він себе почуває.

Потім діти й дружина тягнули Золтана на вулицю, аби повеселитися з усіма, але він не хотів туди, звідки лунали радісні верески цих усіх. Він не хотів бачити, як варвари завойовують та грабують його місто, його країну, його світ. Він почувався, мов скинутий монарх, що зачинився в палаці та з огидою слухає, як на вулицях міста галасує плебс. І лише вірний пес, що тулиться йому до ніг, може зрозуміти його, але нічим не може зарадити.

вересень - листопад 1998

***

© Володимир Мулик. Всі права застережені.

На головну сторінку!