Павло МОВЧАН

ЗОЛОТИЙ ГРИФОН

Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста,
і пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, —
натекло холодів, аж повітря прокисло,
лиш під віями в тебе осіла блакить.
Хоч повіки примкнеш, але зір не спроможен
відтворити в тобі той малюнок лункий,
де у золоті трав воїн коней триножить,
і грифон золотий золотіє віки…
Кинь у степ гребінець — ліс зведеться миттєво,
в кожнім стовбурі обрій густиме, мов дзвін,
та немає безмежжя і волі коневі —
дерева оточили його з трьох сторін.
Відступати назад, озиратись навколо —
раптом тріщину в часі минулім уздриш
і розтиснеш її — золоті, захололі
мерехтять коньовершники, й ти мерехтиш…
Чи в смертельнім металі відлиті навіки,
чи не зможем ніколи свій голос явить,
мерехтить ув очах, лиш розплющу повіки,
в роті твердне повітря і звук горенить…
І той степ, що в тобі, не розгорне ніколи
ні безмежжя свого, ані певних ознак —
лише розпач і гнів пам’ятає мій голос
та меча руків’я пам’ятає кулак…

***

© Павло Мовчан. Всі права застережені.