Розстріляли мене на світанні.
Та не все врахували, як слід:
Ще побачити встиг я востаннє
Сонця багровоокого схід.

Бризнула кров моя вперемішку
Із промінням на мури сирі.
На вождеву сталінську усмішку
В машкарі провідної зорі.

Навіть суддям було дітись ніде.
Невідомий напав на них страх.
І мене закопали без сліду,
Щоб ніхто й не натрапив на прах.

Тепер в цілому Всесвіті де я ?
І чия в тім заслуга й вина,
Що летить понад мертві ідеї
Мого імені вічна луна ?

По мені ж круки справили тризну,
На верховній вмостились гіллі,
Щоб не чути, як плаче Вітчизна
І за мною у білій імлі…

Не дає дерево світське плоду.
Гинуть мудрих письмен сліди.
Лиш насичення і насолоду
Люди боготворять завжди.

І не знають самі, що роблять.
І метаються без пуття.
Війни , злочини і хвороби -
Від неправильного життя.

Біди сходять слідами вчинків,
Що віддалені від добра.
І гнітить людей безпричинне,
І душа при житті вмира.

Певно, кар гірших вже й не буде.
Тільки прикро і гірко, бо
Розучились літати люди
І тому їх покинув Бог.

Руйнували Січ. І дзвони мовкли.
І луна лягала навсебіч…
Покотилась баня із церковки
Головою мертвою із пліч.

Гупали майданом пікінери.
З галасом трощили курені.
Мов останні виривали нерви
З краю, що зубожів у борні.

Та дивилась вольность без покори
В очі інквізиторам новим.
Навіть, коли вогнище, як море,
Вкрило її з гулом штормовим.

В полум'ї розвалювались вежі
Під глухе ридання Калниша.
І зникав у степовім безмежжі
Клекіт – плач козацького коша.

Лиш Дніпро ще бився об пороги.
Не самотній в розпачі своїм.
Бо квилила чаєчка – небога
Гірко на розпутті світовім.