Іван Макаровський

Українська національна ідея в спадщині Осипа Маковея

Осип Маковей (1867-1925), відомий свого часу широкому загалу як письменник, в радянський час був дещо призабутий. Особливо залишалась в тіні його постать патріота-державника з чітко вираженим національним світоглядом. Основу останнього складала національна ідея, що була не в ладах з російським варіантом класової комуністичної ідеології. Аналіз творчої спадщини Осипа Маковея засвідчує активність письменника в розробці політичного аспекту національної ідеї, яку він часто розглядав як синонім народної ідеї. Ця ідея покликана відігравати роль охоронця національного та соціального буття народу. Переводячи національну ідею в площину політики, О.Маковей писав: ”Політика вимагає так само як і вся народна робота науки і виховання до неї. Отсе нехай тепер буде нашою задачею, бо лиш тоди розвій народної ідеї буде поступати постійно і не будуть вертатися давні похибки”[2]. До речі, цю задачу українці не виконали, тож не дивно, що повертаються з своїми історичними помилками та національними інтересами “на круги своя”. В умовах проголошення української незалежної держави вони продовжують плодити титулованих професорів-технократів, котрі бажають реформу освіти спрямувати на шкоду українській національній ідеї та політичній думці. Вони сурмлять в похід проти історії України, політології, філософії та інших наук про суспільство, державу, націю і світову цивілізацію, прагнуть вигнати ці науки з вищих навчальних закладів, як “шкідливі” для студентів, хоча добре тямлять, що народ без національної свідомості, історичної пам’яті та політичної культури приречений на вимирання [11].

Таким чином помітне неоднозначне сприйняття представниками різних ідейно-політичних орієнтацій в українському суспільстві ролі національної ідеї та освіти в сучасному українському державотворенні. Все це актуалізує кращі здобутки української політичної культури, в тому числі політико-філософського мислення О. Маковея.

Національна ідея була лейтмотивом життя і творчості письменника. Де б не проживав і не бував він, чи то в Львові, Чернівцях, Заліщиках, Одесі, Києві, чи в Бережанах, його не покидали думки про національну ідею, прагнення жити і працювати для неї. Типовою в цьому відношенні є поїздка О.Маковея в 1897 році до Києва. Під впливом своїх вражень від побаченого, він написав і видав збірку своїх поезій “Подорож до Києва”(1897р.). Це своєрідний гімн української ідеї. Збірка пронизана національним духом, ідеями гуманізму, патріотизму, визволення та державності. Стояв О.Маковей коло Маріїнського палацу і мріяв: ”нехай би тут лиш не чужинець сидів. А наш президент України...” (чи не подиву гідне провіщення?..) [7,34].

Кульмінаційна вершина збірки ”Подорож до Києва” – алегорія “Воскресення”. Дослідник Володимир Погребенник досить вдало і правильно передає її зміст. Використовуючи елементи містерії урочисто подано тужливу візію: присмерком, під передзвін усіх київських церков Дніпром плине чорне судно з кедровою домовиною, в якій “Україна лежить”. Це – її останній шлях до могили на дні Чорного моря... Берегами ступають зажурені сини її, тяжко зітхають старезні діди, проводять неньку “козацькії тіні”. Але от з Києва на пристань вийшов гурт українських дітей. Поклавши з “васильків вінок”, вони заплакали і вирішили офірувати для воскресіння покійної свою кров і життя. І вже перша краплина з-під дитячого серця оживила Матір. Вона сама “піднялася в своїй домовині, як сонце зійшла між людей.” Чудо, вчинене дітьми, зворушило похоронну процесію. Всіх здивували похоронні дзвони, всі вклонилися Матері-Україні до землі. І пішов по рядах гамір: “дзвоніть у всі дзвони не на похорони, а на воскресіння її!” На зміну жалобі урочо залунали знаменні слова: ”Нова Україна повстала сьогодня, Іде покоління нове. Нехай же лунає скрізь слава народня, Нехай Україна живе!” В унісон із ними звучать побажання героя твору “Прощання” Україні над Дніпром: ”Нехай тобі цвітом стелеться дорога; Хай доля пишаєсь, як мак в огороді, І щастя настане у твоїм народі!”[9,44-48; 10,33-34].

В дусі національної ідеї О.Маковей в Бережанах в 1908 році бесідував з учнями гімназії про стан та розвиток української літератури, про своє редагування разом з Іваном Франком та Михайлом Грушевським “Літературно-Наукового Вісника”. Він образно порівнював редакцію вісника з фабрикою, де сировину очищується і переробляється, поки вона не стане придатною для загального вжитку”, з вдячністю згадував як вчився у Івана Франка “цього складного процесу”, розповідав про загальні вимоги стилістики та необхідність вироблення власного індивідуального літературного стилю, зв’язок його із змістом твору. Застерігаючи учнів від бездумного копіювання стилю різних іноземних письменників в погоні за чимось новим та оригінальним, О. Маковей вказував їм на небезпеку втрати національної самобутності твору, послаблення його ідейно-образного звучання, яка підстерігатиме їх на цьому шляху. Він говорив: ”Нам здається, що те, що ми пишемо за їх зразками, щось незвичайно нове та оригінальне. А коли облупити зверху ту запозичену лушпайку – побачимо, що всередині майже немає зерна. В усякому разі це зерно крадене з чужого поля. От, і від Франка я вчився як треба відрізняти шкаралупу від того, що вона закриває...” [12,138-139].

Висвітлював письменник бережанським гімназистам також проблеми літературної критики. Один з них, відомий згодом письменник, літературознавець, вчений, громадсько-політичний діяч Михайло Рудницький, згадував: “І тут Маковей почав довгий виклад на теми, які і сьогодні хвилюють молодих авторів. І не одне кинуте ним зауваження глибоко запало нам у душу і стало спонукою до дискусій, які тяглися в нашому гуртку, під час перерв між заняттями і на наших прогулянках протягом довгих місяців” [12,139].

Справа в тому, що в бережанській гімназії багато талановитої молоді цікавилось більше творами Горького та Андрєєва, Ібсена та Гамсуна, Гауптмана та Шніцлера... ніж літературними здобутками західноукраїнських письменників, в творах яких буцімто була відсутня складна психологія і нова форма. В звязку з цим О. Маковей акцентував увагу гімназистів на те, що великі “таланти інших країн не повинні затемнювати значення рідних.” Такий підхід письменника не втратив свого методологічного значення, оскільки і сьогодні повторюється рецидив минулих радянських часів, коли життя і творчість багатьох українських національних письменників, в тому числі і О. Маковей, під приводом їх невідповідності міркам, що прикладались до письменників планетарного значення, часто вилучались з об’єктів дисертаційних досліджень.

Хоча М. Рудницький в своїх спогадах про О. Маковея уникав, з відомих причин, терміну “національна ідея”, по суті мав її на увазі, коли підкреслював, що письменник надавав великого значення зображенню соціального середовища, в якому вона зберігалась і розвивалась, тобто так званої “ходачкової шляхти” з її психологією. Характерними є і такі зауваження О. Маковея з приводу спору про те, чи існує в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. справжній психологічний роман: якщо ви під поняттям “психологічний роман” розумієте тільки такі романи, де виступає одиниця, майже зовсім відірвана від середовища, то не знаю, чи треба дуже жаліти, що в нас таких романів не буде. Мені самому часто хочеться описати свої особисті враження на таку чи іншу тему, зробити за прикладом Мюссе “Сповідь дитини свого віку”. І коли я пригадаю собі, що пише і що хоче писати Чайковський, я втрачаю охоту до психології, завішеної в повітрі. Чайковського цікавлять соціальні процеси в галицькому житті, хоча він і не старається викладати їх. Він цікавиться історією, і коли він захоче написати низку історичних романів, хай би за зразком Сєнкєвича, то ці романи матимуть величезне значення, бо приневолять наших читачів задуматись над нашим минулим і нашим сучасним...” [12,141].

Саме так із рефлексій над своєю національною ідентичністю, своїм минулим, сучасним і майбутнім ферментується, як правило, національна ідея. Вона займала чільне місце в творчості О. Маковея, пронизувала його міркування про націю, її потреби, відносини, ідеали. Письменник виходив з того, що нація – це “люди, що складають один тип, ”витворений природним і спільним культурно-історичним розвитком, а не якимись спекулятивними політичними чи ідеологічними комбінаціями. Такому типові властиві: спільна територія, мова, національна самосвідомість, риси психологічного складу, що проявляються в національному характері. Підкреслимо, що О.Маковей виникнення нації не прив’язував ні до капіталізму, ні до держави, а сприймав її як певну данність, яка має свої права. При цьому акцент становився на право самовизначення та вільного розвитку кожної зокрема етнічної спільноти: ”Кожна етнографічна одиниця, -- писав О.Маковей, -- вимагає права на існування власної культури, а також державно-законадавчого забезпечення всіх прав та потреб, перш за все жити і розвиватися по своїй волі” [6]. Отже тут ідеться про волю етноса до самозбереження і вільного саморозвитку, виражену в його культурі та піднесену державно-законодавчою структурою в ранг закону. Хіба це, при всіх неточностях, не відображає суть національної ідеї будь-якої нації, а тим більше прагнучої волі? Такі думки О.Маковей висловлював часто. Особливе значення вони мали напередодні першої світової війни та революційних потрясінь в Росії. Подібне мислення залишалось актуальним також і в умовах тогочасного політичного життя Австро-Угорщини, яке характеризувалось посиленням реакції та соціал-демократичною пропагандою “державної ідеї”, іншими словами “національно-культурної автономії” в рамках австрійської держави.

Політичний ідеал О.Маковея не культурно-національна автономія, а міцна демократична держава “...Стоїмо на тому принципі, -- писав він про діалектику культури і державності, -- що немає тепер нігде культурного життя, вилученого з державного зв”язку. Кожний народ має потребу в сильній і добре впорядкованій державі, але й кожна держава має потребу в просвіченому і прихильному до себе народі“. В політико-філософському мисленні письменника категорії “культура“ і “державність” часто виступають парними.

Національна ідея не існувала для О.Маковея у відриві від соціально-економічних інтересів народних мас. Звідси стають зрозумілі його виступи проти спроб москвофілів та народовців підмінити проблему соціального визволення питаннями розвитку національної культури: ”Ми вже знаємо, --писав він, -- що ми русини /українці. -- І.М./, і національної програми нам мало”[2]. Отож письменник закликає українську патріотичну інтелігенцію не обмежуватись в пошуках оптимальних шляхів розвитку України українською старовиною, а вдаватись до аналізу сучасних реальних обставин. При цьому потрібно уникати ідеалізації народних мас, бо в минулому вони “дійсно руйнували суспільно-політичний лад, який розходився з народними ідеалами справедливості і добра, але на його місце народні маси ніколи не вміли збудувати такий устрій, який їм відповідав би” [4]. А тому письменник невтомно просвічував народ, спрямовував його енергію на забезпечення національного буття України. Відкидаючи ворожі інсинуації проти себе, він з обуренням писав: ”...Волен я писати про потреби життя України-Руси, як вольни писати москвофіли про потребу її смерті”. На основі аналізу ідеології і діяльності москвофільської політичної течії на західноукраїнських землях О.Маковей зробив правильний висновок про те, що вона ворожа як українському, так і російському народові, а її ідеалом є настоящий російський деспотизм і централізм” [1,447] .

Ідея самостійної української державності, згідно переконань О.Маковея, не суперечить національним інтересам інших народів. Навпаки, вона предбачає реалізацію цих інтересів. В цьому зв’язку його висловлювання на користь дружніх відносин і співробітництва не тільки з російським, але й з німецьким, єврейським, польським, руминським та іншими народами не втрачають своєї актуальності.

На кінець зазначимо, що О.Маковей на перше місце ставив зміст, а не форму української державності. В 1917 році на самих початках державотворення, як і пізніше, його дуже непокоїло, і не безпідставно, те, що “в українців ще далеко до того, щоб розуміти порядок і дисципліну”, що в Центральній Раді “багато нерозуму, пустого балакання”, замість рішучих дій – хибний принцип “соціалізації” землі. Незрівнянно слабкішим, національно не укоріненим виявилось міністерство, яке утворив гетьман П.Скоропадський. Воно “є московсько-польсько-єврейське, а поміч німецька. Підпори в самій суспільності немає” [8]. Слушними виявилися і критичні зауваження письменника щодо політики червоних українських провідників. “Не лише дідичі, -- писав 6 травня 1918 року Осип Маковей, -- але й хлопи не хотіли віддавати того, що називається їх власністю. /.../ Мужик не признає державної власності. [8, 6.V.1918р.] Нема у нас розуміння для постепенного, (еволюційного. -- І.М.) розвитку, тілько думають, що після соціалістичних засад можна відразу світ перевернути. І се мститься. А результат: замість волі –диктатура. Се ще з кілька літ потягнеться, заким наладиться життя!”[8, 6.V.1918р.] О.Маковей неодноразово повторював, що “загальна хиба провідників-українців се їх доктринерство і ревунство”.

Ще майже четверть століття до трагічних уроків української національно-демократичної революції 1917-1920-х років Осип Маковей раз по раз наголошував на потребі формування і виховання української політичної еліти – тієї “верстви нашої суспільності, в руки якої зложені дальший розвій і долю народу “, яка має “велику задачу і роботу перед собою; вона відповідає перед історією за всяку свою недбалість; вона приготовляє будучність всім своїм наслідникам; вона нарешті і сама собі улекшує життя, дбаючи про красщі обставини в краю”. [7]

Така еліта рекрутується з української інтелігенції, насамперед учительства. Вона надає теоретичного виразу українській національній ідеї і бореться за її реалізацію. Для О.Маковея було ясно, що без монолітно-згуртованої еліти не може бути консолідованої нації. Консолідація займає одне з чільних місць в політичному мисленні та діяльності письменника. Цікавими в цьому плані є його сатиричні штрихи до групового політичного портрету українських депутатів (послів) австрійського парламенту. Погляньмо: посли Барвінський і Каратницький вірили в можливість одностайності українців у парламентській боротьбі, а посли Тинячкевич, Охримович, Вахнянин вносили розбрат і безлад в середовище українських парламентаріїв, то Мандичевський, Окуневський, Винницький вели себе як “парламентарні дикуни”, не кажучи вже про Яросевича і Тробельського, що “самі себе поборювали”[5].

Яка дивовижна схожість з сучасними українськими депутатами Верховної Ради України.

Отже, О.Маковей займав гідне місце в українському національно-демократичному таборі. Письменник близький нам тим, що збагачував українську культуру, невтомно працював над розвитком національної самосвідомості українського народу, шукав для нього кращої долі-волі, добробуту і рівності серед інших народів, дружби і співробітництва з ними.

Література

  1. Маковей, О. Фейлетон [Зівяле листя] // Зоря. – 1894. -- №20.
  2. Маковей, О. Домашні справи. [Передова стаття]. – Буковина. – 1896. – 15(27) листопада.
  3. Маковей, Осип. Записки читателя // Буковина. -- 1897. -- 4(16) січня.
  4. Маковей, О. Любить чи не любить. (Громи на др. І.Франка). – Буковина. – 1897. – 3(15), 4(16) травня.
  5. Маковей, О. Фальшиве пророцтво // Буковина. – 1897. – 9(21) березня.
  6. Маковей, О. Res Ruthenical // Буковина. – 1897. – 16 жовтня.
  7. Маковей, О. 60 років політики // Буковина . – 1909, 31 березня.
  8. Маковей, Осип. – Ользі Маковей. – 1918. – Листи // ЛНБ НАН України, відділ рукоп. ф.66.
  9. Маковей, Осип. Подорож до Києва [Поезії]. – К.: Видавництво “Бібліотека українця”, 1998. – 50с. /Перевидання з нагоди століття першої публікації.
  10. Погребенник, Володимир. Провісник самостійності й злуки (образ України в ліриці Осипа Маковея) // Слово і час. – 1997. -- №8. – с.30-36.
  11. Ревун, Михайло. Чи потрібен майбутньому інженеру курс політології? // Урядовий кур’єр. – 2001.
  12. Рудницький, М. Осип Маковей // Письменники зблизька. (Спогади). – Львів.: Кн.-журн. видавництво, 1958. – с.137-156.

На головну сторінку!