Любомир КЛІЩ
Про автора

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
НА СТОРІНКАХ
КОЛОМИЙСЬКОГО ЖУРНАЛУ “ЖІНОЧА ДОЛЯ”
( 1925 – 1939 рр.):
До проблеми формування свідомої українки – носія української національної ідеї

Українство Галичини після поразки в національно-визвольній боротьбі 1918-1920 рр. ХХ ст.. опинилося в складі польської держави на правах другорядної національної меншини , яка була позбавлена навіть тих національно-культурних та політичних прав, які їм надавалися в колишній Австро-Угорській імперії. З іншого боку, галичани не сприймали політику Радянської України з її проектом “українізації” , найперше через тоталітаризм, анти релігійність та відверту практику русифікації.

Отже, не дивно, що свідоме українство взялося за оборону своїх національно-культурних та політичних прав, і з цією метою створювало організації та видавало часописи для поширення та пропаганди своїх ідей. Не стояло осторонь цього процесу українське жіноцтво Галичини. Його діяльність проявлялася у створенні громадських організацій, товариств, осередків, участі в просвітницькій, господарській, економічній, політичній сферах життя, спонукало до підпільно-націоналістичної активізації, та праці на культурно-освітянському, літературному, мистецькому ґрунті.

На Західній Україні відбувався процес формування й становлення організаційних та ідеологічних структур, поява спеціальних видань, як от: “Нова хата ” (1925-1939 рр., м. Львів, М.Громницька , Л.Бурачинська-Рудик); “Жіночий голос” (1931-1935 рр., додаток до “Громадського голосу”, 1935-1939 рр., орган “Жіночої громади”, м. Львів, редакційний комітет: Ф. Стасова , І.Муринова, Н.Микитчук); “Жінки” (1935-1938 рр., м. Львів,М.Рудницька); “Українка” (1938 р., м. Львів, М.Струтинська).

Із забороною у 1938 р. “Союзу українок” перестали видаватися “Жінка” і “Українка”. Замість них побачив світ (кілька номерів) часопис “Громадянка”(м. Львів, М.Рудницька).Але найпомітнішим галицьким часописом була “Жіноча доля”( 1925-1939 м. Коломия, О.Кисілевська) та його додаток для дівчат “Світ молоді” (1934-1939 рр., м. Коломия, О.Кисілевська, І.Вільде).Програмові засади часопису вдало сформулювала Г. Чикаленко у статті “Фемінізм і криза демократії” : “… Нація потребує найвищого напруження своїх сил, їй потрібні освічені, національно свідомі, організовані, дисципліновані жінки, свідомі національних обов"язків, підготовлені до розуміння національних традицій. Для українок жіночий рух є засобом до мети: нашою метою є і буде осягнення найвищих ідеалів” ( ЖД. – 1934. - № 12 – 13. – С. 15 ).

Уже на початку існування журнал “Жіноча доля” порушує проблему нації та митця, вказує на їхні взаємини та стосунки, роль письменників у становленні і вихованні ідейно-свідомого громадянина. На думку редакції, завдяки вмінню відмітити найсуттєвіше і відобразити у словах, ми пізнаємо себе й інших.

Подібна думка , дещо пізніше, простежується в Дарії Віконської : “На них (письменниках – Л. К.) лежить обов’язок спрямувати у відповідне русло “бездонне почуття” . Вони то підготовляють ґрунт і кидають слово-засів, що сходитиме в українських душах і принесе жнива” [ Віконська Д. Степ // ЖД. -1939 – Ч. 4 – С. 5]

Відмічаючи постать Тараса Григоровича Шевченка, як рятівничого всього українського народу, задається питанням: “Що було би тепер із нашого великого українського народу, чи не був би давно винародився, зіллявся з чужими сусідніми народами, якби не мали ми Тараса Шевченка, що ... огненними устами збудив до нового цілі покоління ? Сухий опис історії не зробив би цього ніколи” [ За що усі народи шанують своїх письменників, поетів// ЖД – 1925 – Ч. 2 –С. 4].

Звідси випливає розуміння ролі письменника, як такої, що силою свого таланту, здатен заявити перед світом не лише про себе, а й про свій народ.

Стаття спонукає до думки, що наше громадянство ще далеке від усвідомлення значущості в суспільстві літературних сил, адже жоден із наших визначних майстрів слова належно не оцінений і не пошанований, бо ж не вистачає в нас ще певного культурного рівня.

Схожість поглядів простежується й у висловлюваннях А. Слюзар: “Це, дійсно, є прикметою народів культурних – шанувати своїх провідників ще за їхнього життя. Наша недавня минувшина показувала якраз противне. Згадаймо тільки Шевченка, Франка й інших” [Слюзар А. З Монтреалю, Канада // 1928 – Ч. 8 – С. 8 ].

Теперішній час вона розуміє, як бажання українських громадян “стати в ряд з іншими культурними народами ... піддержати народнього Духа та заохотити тим більше молоде покоління до праці належною пошаною будь-якого культурного діяча ще за його життя” [Слюзар А. З Монтреалю, Канада // 1928 – Ч. 8 – С. 8 ].

Одним з основних завдань “Жіночої долі” було виховання своїх громадян у дусі любові до своєї землі і народу. Наглядним прикладом для цього служила творчість Тараса Шевченка, чиє ім’я не сходило зі сторінок протягом часу його існування.

Ось твори, які друкувалися в часописі : “У нашім раї на землі” ( 1926 – Ч. 3 – С. 4);“Юродивий” ( 1932 – Ч. 18 – С. 1) ;“Мені однаково чи буду ...” (Відбитки власноручного письма Т. Шевченка) (1938 – Ч. 5 – С. 2).

Якщо твори самого автора на сторінках “Жіночої долі” майже не друкувались, то вражають своєю кількістю літературно-критичні і публіцистичні розвідки про нього. Наявно на сторінках “Жіночої долі” чимало віршів-посвят Т. Шевченку.

Народження славного поета українського народу Тараса Шевченка співпало з часом, “...коли вороги орали найкрасшими синами укр. народа, до повізок їх запрягали. Знеславляли і збиткувалися над його доньками. Знущалися над старцями. ...А нарід мовчав! ” Згадки ці з’являлися хіба - що в жалісних піснях чи думах. Але з’явилося в тій миті над Україною сонце, і ним був великий і славний наш поет – Тарас Шевченко”, - такими думками пронизаний есе Северини Кабаровської “Тарас Шевченко – сонцем України” [ Кабаровська С. Тарас Шевченко – сонцем України // ЖД. - 1926 – Ч. 3 – С. 2].

На думку авторки, поет – “післанець Божого Провидіння” , “живий образок любови до свого народу, до України”. Він зумів розбудити український народ не могутністю сили чи зброї, загостренням політично-суспільного становища, навіть не силою вчення, а силою своєї великої любові до нього. Схильна до гіперболізації вона вважає, що навіть природні катаклізми – ніщо, в порівнянні з цією любов’ю, бо в ній акумульована невичерпна енергія сонця. Вона надихала його до нових звершень і перемог, висвічуючи святу мету життя: вивільнення власного народу з неволі.

Убачаючи мету поета символом віри і надії, устремлінням до перемоги, що протягом життя не зраджувала його, вона приходить до переконання, за яким, навіть смерть не змогла зупинити тріумфу пророчих Шевченкових слів.

Визнаючи скасування кріпацтва після смерті Т. Шевченка, як посмертну перемогу його думки і слова, висловлює власні сентименти майбутнього України. Воно (це майбутнє) ототожнюється із постаттю поета, його прозорливістю і творчим генієм, чия любов злучить серця усіх синів і доньок України – тоді - “Встане й Україна” ( 1926 – Ч. 3 – С. 3).

Підіймаючи той духовний пласт, що цікавив Ольгу Кобилянську,

І. Блажкевичева керується думкою, що сила одиниці в гурті, але й на відворот: сила гурту, сила народу лежить у свідомих, солідарних і охочих до праці одиницях. (1927 – Ч. 12 – С. 3).

Згадані сентенції стосуються і ролі літератури і митця в ній, в нашому випадку творчості Т. Шевченка, і акумулюють у собі ті завдання, які стоять перед жінкою-матір’ю. Адже ніхто не сказав майбутнім матерям про ту духовно-виховну місію, яка лежить на їх руках. А це : майбутнє народу, такий основний лейтмотив публіцистичної статті “Поетове слово”, автор якого захований за криптонімом “он” (1926 – Ч. 3 – С. 3-4).

Констатуючи, що за тематичним спрямуванням майже половина Шевченкового “Кобзаря” присвячена жіночій долі, стаття характеризує творчий індивідуалізм письменника, як такий, у якому українська жінка побачила справжнього і правдивого вболівальника за її страдницьку долю, незрівнянного високо поетичного співця.

Висвітлюються взаємини митця і жіночого загалу, який виражається в любові і пошані останніх, за відчуття і поетичне відтворення морально-психологічного аспекту жіночої долі: “... Поет зрозумів глибину їхньої недолі, а вони зрозуміли Поета” [он. Поетове слово // ЖД – 1926 – Ч. 3 – С. 3].

Далі, акцентуація статті зміщується на з’ясуванні суті його філософсько-психологічного феномена, як складової світоглядових особливостей творчості. Він першим серед українських поетів осягнув душу нашої української жінки, збагнув горе скривджених і зганьблених дівчат, заступився за матір, підніс жінку до непізнаних висот усепрощення, виступив проти кріпацтва, що , насамперед, лягало горем на беззахисну жінку.

Явно феміністичні нотатки вказують на присутність його світоглядних настанов у творчості інших (не названих) поетів: “А коли хто після нього торкнувся тих болячок народного життя, коли кого займала доля українського жіноцтва, коли й хто подумав про те, якби ... зрівняти його з мужчинами в родинному та громадському життю, так се він поступав за вказівками великого Поета, хоча частенько навіть несвідомо”. (1926 – Ч. 3 – С. 4).

Оцінка його творчої і життєвої позиції у натхненних словах і думках, що зачіпляли невирішені питання жіночого життя, несли в собі вартісність його розуміння, допомагали і навчали, знаходили відповіді на найболючіші з них: “Досі після Шевченка не знайшлось у нас поета, що так тісно сплів би свою особисту недолю з недолею рідного краю... пригорнув би до свого серця цілий народ... що терпів би дослівно за міліони! Не було і – здається – не зараз - буде ...”(1926 – Ч. 3 – С. 4).

Тодішнє суспільне становище, яке панувало на час написання статті, на думку автора (“он”) не зрозуміле і заплутане. З кожним днем український жіночий загал усе більше і більше відхиляється від Шевченкових заповітів, все менше починає розуміти поета.

“Жіноча доля” дорікає за ігнорування, (на наш погляд, чисто народницьких сентенцій), бо “Не вміємо любити свою славну бувальщину, не вміємо відсіяти в ній зерна від полови й засіяти його на народній ниві для майбутнього жнива” (1926 – Ч. 3 – С. 4).

Вона порушує питання національно-естетичної переорієнтації українського жіноцтва в руслі зближення із заповітами Кобзаря, висуває нові завдання, з яких випливає його вирішення, що тепер, як ніколи, потрібно втручання української жінки, яка здатна злитися душею і тілом із завітними Кобзаревими ідеями, пройнятися їх наслідуванням, навчити українських дітей його мудрих настанов, зробити все можливе для їх утілення в життя.

Тільки виконавши це перше завдання, ми зможемо звичайне формальне вшанування поетового свята перетворити на всенародне духовне свято творчої національної праці.

Аналогічні думки висловлює Іванна Блажкевичева в статті “З нагоди Шевченківських свят ”(1927 – Ч. 5 – С. 2).

Відповідаючи на підсвідоме запитання, яке витікає з логіки мислення “Що знайшли жінки в поетовому слові ?” , - удається до феміністичної іманентності – насамперед захисника і трибуна, що кликав до рівноправності.

В подальшому викладі, зміст статті перегукується з вище згаданим, тому вдаватися до її дослідження немає сенсу.

День народження і смерті Т. Шевченка – це всенародне свято для всіх українців, де б вони не жили, - стверджує А. Чайковський в оглядовій статті “На Тарасове свято” (1927 – Ч. 5 – С. 2 ).

Дещо подивляючи, висуває власну концепцію розуміння творчого генія Т. Шевченка, як переконання в його заповітних словах, що Україна воскресне, бо вже багато його провидінь сповнилося. Адже не всіх однаково слухають люди. Хіба-що великих світу цього, що завдяки силі можуть заставити народ до послуху. Але, щоб слухали кріпака, мужицького сина та ще з такою любов’ю впивалися кожним його звуком, кожним словом – це дивовижно.

На прикладі творів “Відьми”, “Катерини”, “Наймички” А. Чайковський спонукає до вже порушуваного питання : уболівання поета за долю жінки.

Про ці поеми він говорить, як, воістину, повчальні, бо всі вони сповідують християнську мораль: “Хто без гріха, хай кине на цю жінку каменем ” за це що прелюбодійство поповнила” (1927 – Ч. 5 – С. 2 ).

Далі думка автора в оцінці ставлення Т. Шевченка до знедоленої жінки збігається з висловлюванням на цю тему вже згадуваних нами авторів.

Якими далекими і чужими стали для нас поетові мрії про братню любов, національне єднання, його розуміння і трактування уроків славного минулого – такий лейтмотив статті “Шевченківське свято” ( 1928 – Ч. 5 – С. 4). Вихід із цієї ситуації вбачається в загальнонаціональному примиренні через проникнення і заглиблення в Шевченкову творчість .

На основі літературно-критичного аналізу таких відомих творів, як “Катерина”, поеми і повісті “Наймичка” висловлює власні спостереження М. Кобякова у розвідці “Мати в Шевченкових творах” (Кобякова М. Жінки в творчости Шевченка // ЖД - 1929 – Ч. 5 – С. 4-5).

Вона ділить тип Шевченкової матері на звичайну матір і матір-покритку. І хоча любов до матерів у нього одна, велика і неподільна, все ж у його творчості більш привалює мати-покритка.

Важко підшукати, - зауважує авторка,- темних фарб, щоб передати образ забутої і залишеної на самоті матері. “Трудно знайти у кого небудь стільки співчуття до її тяжкої долі, як це ми зустрічаємо у Шевченка” (1929 – Ч. 5 – С. 4 - 5).

Твори поета видавалися і за кордоном. Часопис уперше знайомить читацький загал з одним із видань, що вийшло у світ французькою мовою за авторством відомого українського історика Д. Дорошенка: “Chevtchenko Le poete national de P Ukraine, Prague 1931” (Шевченко національний поет України), з передмовою графа Vanne [До 70-х роковин з дня смерти Т. Шевченка ЖД. - 1932 – Ч. 9 – С. 3 ].

За Д. Дорошенком, - нагадує авторка, - “наче зливаються два великих почуття : Любови й Прощення (1932 – Ч. 9 – С. 3). “Кобзар”, воістину є книга любові до людей, своєї землі. В таких поемах як “Москалева криниця”, “Відьма” поет взамін польській образі змальовує людське прощення. У “Відьмі” скривджена жінка прощає помираючому панові :

Я прощаю

Я давно простила...

І свічечку дала в руки

І перехрестила (1932 – Ч. 9 – С. 3).

С. Русова, посилаючись на автора, з присутніх їй народницьких позицій, розставляє акценти на часі, що минув після Шевченкової смерті. Всі позитивні зрушення, які відбулися в цьому проміжку часу, поєднуються з іменем поета: “І ми вже достеменно знаємо, що ми українці, і що наша свідомість, наш менталітет і культура – своєрідні і неподібні на інші” (1932 – Ч. 9 – С. 3). Вона відзначає вплив його ідей на світогляд і діяльність І. Франка та М. Драгоманова, зауважуючи, що Дорошенко “дорікає їм ( І. Франку і М. Драгоманову – Л. К.) за відсутність природного уміння до об’єднання, яке було наявним і доступним Т. Шевченку, бо “такі генії, як Шевченко, виявляються в народів не часто, а світять їм довго, як світла зірка, що освітлює їм шлях, як зоря ранішня, що віщує майбутній день” (1932 – Ч. 9 – С. 3).

Якщо в Кобзарі відбивається душа нашого народу, яку може побачити кожен чужинець, то Т. Шевченко “є для українців символом, гаслом національного почуття і змагань до незалежності” (1932 – Ч. 9 – С. 3 ).

Його слава щодень набуває поширення, бо стверджується пророчою силою його заповітів “просякнутих широким гуманізмом, ідеєю демократизму й свободи” (1932 – Ч. 9 – С. 3).

Два заповіти вбачає Д. Дорошенко у творчості поета : “Єднання визволення і служіння Правди та “ Вставайте, кайдани порвіте” (1932 – Ч. 9 – С. 3).

Тільки їхнє втілення у життя дозволяє нам осягнути поетових ідеалів.

В оглядовій статті “На службу народнім ідеалам” (1934 – Ч. 5 – С. 3-4), порушується тема актуальності Шевченкових ідей, що не втрачають своїх цінностей у часово-просторовому вимірі: “Переживаються люди, погляди, ідеї ... провідники народу... великі люди так довго живуть, як довго живуть проповідувані ними ідеї. Але ... Шевченко не завмре... як не може завмерти ніколи в людині гін до волі” (1934 – Ч. 5 – С. 3).

“Жіноча доля” на своїх сторінках, вкотре розглядає творчість поета у вузько-народницькій площині, наділяючи його трансцендентними властивостями, підносячи до рівня всенародного Пророка. Тому що його поезії є виразником змагань “радостей і смутків усього українського народу” (1934 – Ч. 5 – С. 3).

Говорячи про святкування пам’яті Т. Шевченка, журнал водночас з позитивними відгуками на такі святкування , риторично запитує: “Чи не привикли ми вже до ідей Шевченка до того ступеня, що вони нам аж збуденіли? Чи наш пієтизм до великого Тараса не перейшов часом ... у шабльон? ” Водночас, не розкриває власного “сценарію” такого святкування. (1934 – Ч. 5 – С. 3).

Ще один, несподіваний аспект, що не вписується в контекст оглядової статті, який на нашу думку, можна сформулювати як оцінка субстанцій літературного твору: “зміст” і “форма”.

Наголошується, що якщо в нас і вчуваються голоси не так про зміст твору, як про його форму, то щоб нам залишилось від нашого поета, якби він користувався у своїй творчості тільки вибагливою формою, наприклад, описуючи життя тільки заможних вельмож ?

На користь такої аргументації, висловлюється припущення “що сила його творчості “у його почуваннях”, бо він “…не оперує штучними ефектами при допомозі безлічі красок, недомовок, чужих непорозумілих слів”, не шукає за “модерними сюжетами з французького бруку, бо ж на його думку:

“Нема на світі України,

Немає другого Дніпра !” (1934 – Ч. 5 – С. 3).

У статті робиться спроба в уявній площині простежити творчість поета (в нашому випадку поет, як загальна назва) в залежності від геополітичних обставин, при певних “тепличних умовах” і закордонному комфорті, після якої напрошується висновок, “що серед таких обставин і не можна не модерним бути...” В уточненні до наведеної тези віддзеркалюється причина такого занепокоєння. “ (Це тільки така заввага мимоходом на те, що серед нашого духового життя замітно останніми часами великий наклін до всього чужого. Кажеться: “Європеїзуємося !)” (1934 – Ч. 5 – С. 3).

“Жіноча доля” наголошує на уважнім і вдумливім підході до запозичень з чужого: чи це буде в літературі, мистецтві, чи музиці.

Звичайно, вона не задається метою “ширити назадництво серед нашого жіноцтва” і не проти того, щоб іти вперед “з духом часу” , але все повинно мати “суто національний зміст”, бо всі явища, події , факти, взяті не з українського життя “повинні відповідати духовим інтересам нашого народу”. Бо все ж наше різне, своє, близьке, як ніколи, потрібно зараз ” часи занепаду”. (1934 – Ч. 5 – С. 3).

“Тільки твори з таким змістом можуть мати вартість для українського народу і ... тільки автори таких творів можуть числити на зрозуміння і піддержу нашого громадянства”. Враховуючи, що в часи написання статті, силою в суспільстві є не тільки армія і зброя, але і слово, то ми повинні боротися за здійснення наших ідеалів, які заповідав наш Кобзар, - закликає журнал (1934 – Ч. 5 – С. 3).

У публіцистичній статті “Що винні ми Шевченковій пам'яті” / Матерям і організаторкам під увагу (1935 – Ч. 6 – С. 2) “Жіноча доля” порушує актуальне питання : ушанування пам’яті Тараса Шевченка. На відміну від інших публікацій, де це питання висвітлюється побіжно, дотично, в нашому випадку воно є “лейтмотивом” статті.

Дорікаючи, що святкування Шевченкових днів у нас зводиться до простої формальності, буденності, ми зводимо до буденності і його настанови і заповіти, одночасно спростивши все до необдуманого механічного вшанування урочистих атрибутів.

“Жіноча доля” подає своє, інше бачення цих святкових дійств.

Щодо порад матерям, то в нашому розумінні вони полягають в психологічному підтексті цієї проблеми, в умінні віднайти цікаві деталі із життя і творчості поета, вдало поєднати з часом та змістом і формою викладу: “Пригадайте собі свої “літа молодії” й дайте дітям Шевченка своїми устами ” (1935 – Ч. 6 – С. 2).

У статті вказуються і напрямки освітньо-пропагандистської праці в рамках Шевченкіани в селах і передмістях, яка зводиться до висвітлення шляху становлення від бідного хлопчика-сироти до геніального поета, “що став великим чоловіком ... , що горді аристократи ... графи придворні ... браталися з ним. А він ... не відрікся своєї нації, не замінив хохляцької мови “на панівну російську”... Приведіть їм такого Шевченка і порівняйте з усіма відступниками ... що забувають за свою національну гідність” (Що винні ми Шевченковій пам'яті : Матерям і організаторкам під увагу // ЖД – 1935 – Ч. 6 – С. 2).

“Шевченківські дні, вічно живе, вічно актуальне Шевченківське слово – повинно примусити нас поважно подумати над тим, як живемо, що робимо для переведення в життя пророчих слів нашого великого Генія”, -пише О. Кисілевська в передмові до статті “З нагоди Шевченківських днів” (1936 -Ч 5 – С. 2).

Вона спонукає читачок до думки над завданнями, які постають перед ними в ці нелегкі дні.

Авторка намагається дохідливо на прикладах активізації жіноцтва інших країн, показати тогочасний суспільний стан, як неспокійний, передвоєнний. Вона розбиває статтю (для кращого сприйняття і засвоєння читачами – Л. К.) на такі заголовки :

Ми й теперішнє завдання ;

А ми ? ;

Завдання еміграції;

Геть незгоди.

Аналізує кожен з них і підсумовує, що наше світле завтра – тільки в єднанні через змагання, яке осягається в праці, до якої закликав Т. Шевченко “Роботящим рукам... перелоги орать” ( 1936 – Ч. 5 – С. 2 ).

В статті “Кобзареві в поклоні” дається підсумок Шевченкової діяльності, як такий, що передбачив “ходи історії свого народу”, робиться спроба визначення його “Кобзаря”, як синтезу душі українського народу в його минулім, сучаснім і майбутнім [Кобзареві в поклоні // ЖД. - 1939 – Ч. 6 – С. 2 ].

“Хіба мале це досягнення, - продовжує “Жіноча доля”, - за сто років пройти шлях від “етнографічної маси” до народу в повному розумінні цього слова” (1939 – Ч. 6 – С. 2 ).

У вирі бурхливих подій, що привели до здобуття власної державності і втрати її, Т. Шевченко сприймається не лише як геній, що відтворив у “Кобзарю” славне минуле народу, але і як Пророк, що побачив як ніхто до нього його майбутнє. На підтвердження наводяться поетичні рядки :

З роду і крови

Зродиться її воля

Доперва тоді і слава не поляже

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі.

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

“Жіноча доля”, посилаючись на статтю за авторством Олександра Яблоновського, поміщеній у московській газеті “Возрождение”, що виходить у Парижі (№ 265 з дня 22 лютого 1926 року) повідомляє про майбутнє заснування інституту Тараса Шевченка, в якому давно “назріла необхідність”, як це є в Росії, де діють “Толстовський музей” і “Пушкінський дім” (1926 – Ч. 3 – С. 4). Завданням інституту є збирання, дослідження і популяризація життя і творчості поета на тлі його епохи і сучасного літературно-суспільного становища на Україні. Окрім наукових завдань інститут розв’язуватиме і громадянські – ознайомлення народу з історією української літератури. Для такої мети будуть організовуватися різноманітні популяризаторські та методичні заходи, включаючи пресу. Інститут ділитиметься на два відділи: літературно-науковий та мемуарних дослідів.

Повідомляються структурні підрозділи наукового закладу, специфіка його праці, вказується на архівну спроможність, що зосередить архіви Мордовця, І. Нечуя-Левицького, М. Вороного, М. Коцюбинського та дарунок майбутньому інститутові колекцій оригінальних Шевченкових і його друзів листів, від Наркомпроса УРСР Шумського .

В редакційному повідомленні подається інформація про російський часопис “Відродження Азії”, який виходить у Китаї (“У російському часописові [“Відродження Азії” // 1935 – Ч. 10 – С. 16 ].У ньому до дня Шевченкових роковин надрукована стаття артистки і пошановувачки “Жіночої долі” К. Слоньовської “Про великого поета й художника України”.

 

КЛІЩ Любомир - відповідальний секретар редакції газети “Альма Матер” Прикарпатського університету ім. В. Стефаника

На головну сторінку!