Богдан Кіндратюк

УТОРОПСЬКІ ДЗВОНИ

Живе серед нашого народу прадавня християнська традиція – славити Христове Воскресіння музикою всіх церковних дзвонів. Так само 58 років тому в гуцульському селі Уторопах після двадцяти місячної перерви, знову задзвонили на дзвіниці п’ять щойно віднайдених дзвонів. І полилося поміж Карпатських гір радісне: “Христос воскрес!”

Історія церковних дзвонів цього гірського села, в якій відбивається трагедія та тріумф музики дзвонів Галичини, цікава й повчальна. Наприклад, Володимир Грабовецький в історії села Уторопи – відомого, може ще з княжих часів, місця варіння солі – пише, що “перша достовірна письмова згадка про українську гуцульську церкву в с. Уторопи датується 1628 роком”. Тут же відомий історик наводить дані з унікального опису єпархіальної візитації 1753–1754 рр., коли візитатор із Митрополичої львівської консисторії св. Юра побував у селі й зафіксував, що “біля церкви на стовпах висіли три дзвони, один із них великий, який оцінювався в 500 злотих”.

Може, один із них і нині на тамтешній дерев’яній дзвіниці храму св. Михайла Української Автокефальної Православної Церкви? Цей дзвін найбільший (висота разом із короною – 59 см, нижній діаметр – 67 см). Він і справді вилитий дуже давно, про що свідчить не тільки нерівне розташування літер напису під короною (у перекладі з латинської мови: “Тебе, Бога, восхваляємо, Тебе, пане, хвалимо”), а й брак декількох знаків у кінцевому слові. Усе це не було характерним для пізніших часів; про давність дзвона може свідчити й відсутність інших написів, рельєфів тощо. У Каталозі дзвонів Тадеуша Шидловського (Т. Szydłowski. Dzwony starodawne z przed r. 1600 na obszarze b. Galicji, Kraków 1922, s. 37–95) óсі ідіофони з подібними написами датуються кінцем ХVI ст., однак, встановлення точної дати його відливки та того, як він потрапив до місцевої парафії, потребує дослідження.

Музика дзвонів до Першої світової війни мала неабияке поширення на теренах наших земель. Проте відразу після її початку ситуація різко змінилася. За одним із рішень австрійського уряду кожен край змушений був віддати на військові потреби дві третини загальної ваги своїх дзвонів, а пізніше – у 1917 р. – розпочалася повторна, ще строгіша реквізиція (звільнялися від неї тільки дзвони, відлиті до 1600 року). Таке ставлення до церковних дзвонів мало місце під час окупації російськими військами в роки згаданої війни інших областей України. Приміром, на основі архівних джерел дослідники нині встановили, що в 1914–1915 рр. тільки в Збаразькому повіті (тепер територія Тернопільської області) було реквізовано 233 церковні й костельні дзвони.

Тому під час Першої світової війни уторопські церковні дзвони, як розповідають старожили села, були сховано. Їх закопали. На жаль, ті, хто знав місце сховку, повмирали. Пізніше шукали в різних місцях, але знайшли тільки один великий дзвін.

У 30-х роках ХХ ст., як можна здогадуватися, до цього найбільшого давнього дзвона громада села докупила ще чотири. Перші три – висота з короною та нижній діаметр відповідно 33 і 33,5 см (1925 р. відливки), 33 і 35 см, 36 і 37 см (1928 р.). Хоч на середньому із цих трьох дзвонів точна дата виготовлення не зазначена, але за зовнішніми ознаками можна припустити, що відливали його приблизно в ті ж роки. На крисі четвертого дзвона (41 і 45 см, 1928 р.) під рельєфом-прикрасою вибито рівними буквами: “Начальник громади Ілько Лучко”. Відлиті ці чотири дзвони старанно й чисто.

Одної із серпневих неділь 1943 р. священик у церкві повідомив, що прийшов наказ від німецької влади здати дзвони на військові потреби. Уже в ніч на понеділок бійці групи самооборони села (пізніше загін УПА), примусивши вартових лягти обличчям до землі, зняли дзвони. Їх спочатку везли на возі, який потім розібрали, і далі майже кілометр, щоб замести сліди, несли на плечах. Чотири менших закопали в урочищі Великий Насарат, у лісі біля хати Насті Солинської (приблизно за 5 км від центру села), а найбільший – у стодолі П. Кашевка на присілку Підділ; менші дзвони випадково знайшли мадярські вояки, котрі копали позиції для своїх зенітних гармат. Як нині гадають, мадяри або вже не змогли вивезти дзвони, або не хотіли, оскільки серед них могло бути багато українців – вихідців із Закарпаття. Після того, як лінія фронту пройшла, до Великодня 1945 р. дзвони знову були на своєму звичному місці.

Цікаво, що приводять уторопські дзвонарі до звучання найбільший дзвін так, як і в Святоюрській церкві м. Львова, – за допомогою шнура, прив’язаного до нижнього кінця била, яким б’ють у корпус. Фахівці стверджують, що таке дзвоніння дає можливість краще його диференціювати, вибудовувати гарні музичні поєднання (на противагу простому розхитуванню дзвонів, коли його плащ одним місцем б’є в язик).

Є ще в уторопчан і шостий дзвін – невеликий. Він підвішений так, що його не видно, – під високим куполом храму. Використовують його тоді, коли заходить священик до церкви, під час Богослужіння. Били в нього й тоді, коли більші дзвони в Другу світову війну були закопані. Як розповідають – колись цей дзвін був біля старої школи, а з побудовою в 1929 р. нової церкви його встановили тут.

Наближається Великдень і знову дзвони одним ансамблем розноситимуть радісну звістку поміж людей нашого краю: “Хрис воскрес!” Поважне місце серед них належатиме й уторопським.

На головну сторінку!