Володимир КАФАРСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ:

ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

“…Ми говоримо про національну ідею, - зазначав М. Бубер, - коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі” [1]. Національна ідея складається з чітко сформульованої мети, до якої прагне національна воля. Національна ідея є могутнім чинником життя, в ній органічно поєднані інтелект з народним інстинктом, національне світовідчуття з національною психікою, “душею нації”. Бо “ідея нації”, як говорив В. Соловйов, є не те, що вона думає про себе(як “уявлена спільнота”), але те, що Бог думає про неї у вічності. Національна ідея виростає з віри у свій народ. “…Істинний патріотизм вимагає, щоб ми вірили у свій народ, а істинна віра поєднана з безстрашністю: неможливо вірити в будь-що і боятись за предмет своєї віри” [2].

Національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, визначає напрямок мислення народу, його здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам. Проявляючись як своєрідний духовний склад народу, його менталітет, формуючись під впливом традицій, культури, соціальних структур, усього історичного середовища національного буття людини, і водночас впливаючи на них, національна ідея стає джерелом культурно-історичної динаміки нації, визначальним чинником її політичного життя. Національна ідея як найбільш проста і доступна форма суспільного об'єднання людей самоутверджує націю, забезпечуючи їй єдність, свободу та незалежність. Зростання соціальної ролі національної ідеї пояснюється секуляризацією сучасного життя, розширенням демократії, відродженням духовності і культури нації.

Національна ідея, за визначенням О. Забужко, є синтетичним поглядом на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий у соціальному часі й “соціалізованому” просторі континуум і , водночас, як суб'єкт всезагального історичного процесу [3]. Національну ідею не можна зрозуміти без урахування умов та особливостей життя народу впродовж усієї історії. Вік української національної ідеї це вік самої України. Так само , як, за І. Ільїним, вік російської ідеї є вік самої Росії [4]. П. Толочко вважає , що національна ідея – це не етнічна, а державно-політична категорія. Саме тому вона має бути близькою й зрозумілою не тільки етнічним українцям, але й “українським” росіянам, білорусам, угорцям, євреям, іншим народам, для яких Україна є батьківщиною [5]. М. Степико, навпаки, вважає , що “українська національна ідея” повинна виконувати не регулятивну (практично-діяльнісну), а онтологічну функцію у становленні саме української нації [6].Як не парадоксально, але обидва названі автори не заперечують, а доповнюють один одного у трактуванні поняття “українська національна ідея”, бо вона одночасно є і етнонаціональною, і державно-політичною категорією. Домінування тих чи інших чинників у формуванні національної ідеї визначається об'єктивними та суб'єктивними формами та рівнем націо- та державотворення. Конкретне бачення національної ідеї залежить від історичної ситуації та суб'єктивного бачення мети нації, засобів її досягнення. І. Мазепа , наприклад, вважав метою всіх змагань скинути з себе ненависне ярмо і зробити Україну вільною і ні від кого не залежною. Шевченківська національна ідея була пов'язана з реалізацією загальнолюдських демократичних цінностей у незалежній Україні.

По суті, нація, за Т. Шевченком, - це колективна, понадчасова (спільна для предків і нащадків) душа народу і тієї землі, на якій він живе. Тому поет признається в любові не людству , а нації:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю !

Цілком закономірно Т. Шевченко вважає найбільшою трагедією українців не економічне гноблення 'то вже наслідок), а те, що живуть “на нашій – не своїй землі”, те, що довкола “байстрюки Єкатерини сараною сіли”. “…У своєму маніфесті до Української Нації, у своєму “Посланію до мертвих і живих і ненароджених земляків моїх, в Україні й не Україні сущих”, голосить їй ту незрушиму правду, що тільки зо збірного зусилля усіх верств Українського народу, що лише з труду цілої Української Нації зродиться її Воля, “світ ясний, невечірній, новий”. Одинокою правдою є власна нація й її добро й та що людина може найти щастя тільки в до останнього відданій і всецілій службі своїй нації. І на всьому світі нема веселого дому тому, хто відцурався свого народу” [7].

Т. Шевченко відродив історичну пам'ять українців. І. Франко поширив поняття української нації на прадавні землі, накреслив візію держави. М. Грушевський віднайшов загублену нитку нашого національного родоводу, його “соціально-моральних вартостей”.

Генератором національної ідеї виступає національна інтелігенція. Політичний зміст і спрямування їй визначає еліта. “…Українська національна ідея, - зазначалося у програмі “Української демократично-хліборобської партії”, написаній В. Липинським і виданій у жовтні 1917 р. в Лубнах, - тільки тоді в силі оживити українську етнографічну масу, коли вона буде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення і на місто рабської служби чужим державним організаціям ставить значення до створення власної держави” [8].

Так, М. Драгоманов підкреслював, що “… національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські…, питання політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки грунтом і формою варіацій” [9]. Проте для долі нації дуже істотно, з якою політичною доктриною пов'язується реалізація національного ідеалу. Історія свідчить, що при певних умовах абсолютизація й специфічне тлумачення національної ідеї, наприклад, нацизмом, прагнення до її реалізації мають своїм наслідком національну катастрофу. І зовсім інше маємо, коли національна ідея, адекватно її природі, тлумачиться в контексті загальнолюдських цінностей – в органічній єдності з ідеалами гуманізму та демократії. Тоді вона стає душею відродження суб'єктності нації.

1. Бубер М. Народ и его земля: Избранные произведения. – Иерусалим, 1979. – С.259.
2. Соловьев В.С. Соч. в 2-х тт. – М., 1989. – Т.1. – С.286.
3. Забужко О.С. Філософія національної ідеї: Етнонаціональний розвиток України. – К., 1993. – С.289.
4. Ильин И. Путь к очевидности. – М., 1998. – С.60.
5. Толочко П. Имеет ли Украина национальную идею ?// Киевские ведомости. – 1995. – 18 окт.
6. Степико М. Буття етносу: Витоки, сучасність, перспективи. – К., 1992. – С.199.
7. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею. – Детройт – Нью-Йорк-Торонто, 1993. – С.44.
8. Цит.за: Римаренко Ю.І. Національний розвій України. – К., 1995. – С.42.
9. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу: Вибране. – К., 1991. – С.483.

На головну сторінку!