Володимир КАЧКАН
Про автора

НЕВИЧЕРПНИЙ АТОМ

( Українська національна ідея у світогляді Мирослава Ірчана)

Бабюк Андрій Дмитрович (псевдоніми та криптоніми: Андрій з Пядик Пядицький; Ірчан Мирослав; Сон Явірчук; Незаможник Івась; Пядицький Андр.; Весняна Наталя; Виселенець Гриць; Вороненко К.; Жванський Я.; Зубрей З.; Зезик; Івасик-Читачик; Козмуляк Іван; Каламар Юрко; Лелик Гр.; Мірко І.; Чужбинский А.С.; Экс-Доминиканець; А.Б.; З.М.; І.Н.; М.І.; У.С.С.; Ірч. М.; Абба; Мір. та ін. – понад 40 псевдонімів та криптонімів) – дивовижна постать в українській культурі й літературі. Ця нестандартність має “два крила”, до розгадки суті яких наше літературознавство ще й не зібралося. Як-не-як, не так давно з Мирославом Ірчаном академічні інституції носилися, як з пролетарським письменником міцних “червоних” традицій. Цей “ідеологічний фундаменталізм” досить тривко укладений у двотомник вибраних творів Ірчана (К., 1958) та навіть наближене до нас видання (1) Коли бодай перебігом осягнути зміст підібраних новел, оповідань, уривків з повістей, спогадів, публіцистики, драм, особливо ж передмови Леоніда Новиченка “В сумі тому міць і завзяття…” (Мирослав Ірчан – письменник і борець)”, то одразу ж збагнемо отой “соцреалістичний вітер”, яким штучно продуті не лишень сторінки біографії і всієї творчості літератора, а й так легко прочитану сьогодні ідеологічну фальш, нечесне підтасування фактів, аби з них зробити “літературознавчі” висновки, ніби-то в контексті соціальних умов та політичного клімату. Досвідчений історик літератури, неперевершений тичиногімнописець Л.Новиченко в тональності “кращих традицій” свого часу одразу ж подає нам готового письменника яко радянського та ще й видатного бійця революційної української літератури за рубежем. Не більше і не менше: Ірчан – відданий “боротьбі за революційне перетворення життя, за торжество комуністичних ідей” (2) . Ну, а коли читати передмову, так би мовити, вглиб, то думка натикається на ось таке словесне патиччя, як: юність Ірчана була одимлена “казенним цісарським “патріотизмом”, “романтикою” українського націоналізму”; що довкіл чигали “верховоди українських буржуазно-націоналістичних партій та організацій”; що січове стрілецтво - це один “з ганебних зрадницьких актів галицької націоналістичної буржуазії” і т.п. Ось з цих “передумов” дослідник виводить первні життєпису і початків творчості Ірчана. Ну, а резюмування причин знищення письменника сталінською системою нагадує хіба що насміх над трагічною долею. Вдумаймося в оці фальшиві рядки: “В усій постаті Мирослава Ірчана особливо приваблює глибока чесність перед революцією, перед комунізмом”; “в 1933 році внаслідок ворожого наклепу М.Ірчан був заарештований і осуджений. Не стало його в 1937 році”.

В умовах незалежності України то тут, то там стали виринати голоси про непізнаного Ірчана, про незнані грані його діяльності та про роздвоєність і трагізм цієї особистості (матеріали до життєпису літератора див.: (3)) .

І справді для нас сьогодні важливими є кожне слово, фраза, зрощені на новій документальній основі, на архівних знахідках. Отож і штрихуємо те, що привідкриває завісу і дає ключ новій генерації дослідників.

…………………………………………………………………………………………

Народився майбутній літератор, журналіст, публіцист, редактор, видавець, суспільно-політичний діяч 14 липня 1897 р. (в окремих джерелах – 1896 р.) у селі Пядики на Коломийщині теперішньої Івано-Франківської області. Навчався у сільській школі, гімназії, університеті. Сімнадцятирічного хлопця вихор світової війни виніс на простогони історії: він – січовий стрілець, член радикальної партії; вкінці 1918 р.- на Наддніпрянщині; він – в УГА, а згодом – в ЧУГА; Ірчан примикає 1920 р. до більшовиків, редагує газету “Більшовик”; протягом 1921-1922 рр. працює лектором у військових частинах і військовій школі, співпрацює з “Галицьким комуністом”; 1922 р.- виїжджає до Праги, навчається в університеті, а весною наступного року виїжджає до Канади, де редагує журнали “Світ молоді”, “Робітниця”, тісно співпрацює з періодичними виданнями “Українські робітничі вісті”, “Зоря”, “Червоний шлях”, “Західна Україна”; 1924 р. у Вінніпезі створює філію “Гарту” (М.Ірчан, М.Попович, І.Кулик, М.Шатульський, Д.Рароговський); з травня 1929 р. – знову в Україні: у січні 1930 р. обирається головою Спілки революційних західно-українських письменників – “Західна Україна”, редактором однойменного місячного журналу (виходив з лютого 1930 р.).

У нашому розпорядженні архівні знахідки, що є унікальними історичними фактами як до життєпису Ірчана, так і до аналізу його творчості. Ось першоваріант вірша “На чужині”:

Такий тут білий світ, що очі сліпнуть,

а довкруги в життю грязюка без кінця,

і аж в країні виміраючих індіян

святим зітханням питаєш сам себе:

    • А де ж країна моя?

На преріях Канади вовки виють,

а в серці біль, як лис в лабетах,-

і страшно робиться в цій чужині,

коли подумаєш в тяжкій годині,

що доведеться тут умерти.

Чую стогони з-за далекого моря,

чую відгуки матінки-горя,

і рвуся в цих снігах, паду в болоті,

ніби на мені без ліку пут.

І я ненавиджу себе та проклинаю,

Бо в розпачі день в день питаю:

    • Чого ж я тут?!

Такий тут білий світ, що очі сліпнуть,

а довкруги в життю грязюка лиш одна.

І знаю: прийде день

і край мій вийде з підземелля,

і матінка моя в той грізний час

напише щиро: “Ти зрадив нас,

бо був не тут, а там!”

Канада, грудень 1925 р. (4)

Як кажуть, коментування тут зайве.

Значна кількість незнаного випливає з самохарактеристик Ірчана, які то як фрагменти статей, то як листи-сповіді надсилалися близьким і знайомим в Україну, особливо ж до Галичини з Канади. Ось просторий фрагмент з листа до Марії Фуртак-Деркач, датованого 8 березня 1929р., майже перед поверненням з Канади:

“Дорога товаришко!

Сьогодні одержав Вашого листа і дуже щиро дякую за память. Згадую, мимиволі, наші давні пражські часи. Згадую дуже приємно. Вправді це не було так дуже давно, всего шість років тому назад, а всеж, як багато я пережив, навчився і побачив за той час!.. Між іншим із симпатичним Грицаєм я зовсім втратив звязок і якщо Ви знаєте, де він находиться, буду дуже вдячний Вам за вістку.

Моя дружина, як Вам певно відомо з того, що я передплатив для неї “Нову Хату”, від трьох місяців в Празі в батька і сестер. В Канаді була з 1925 року, але суворий канадський клімат мав дуже поганий вплив на її здоровля і лікарі сказали за всяку ціну змінити клімат. Зміняти в Америці неможливо, бо необхідно мати багато грошей і вихід був один: повертати в Европу. Виїхала вона з дочкою до Праги, а я мусів лишитися ще тут пару місяців, бо, з одного боку, не було в нас грошей на подорож всім, а з другого, не було кого лишити на моїм місці в редакції. Без них двоїх мені страшенно прикро, але мушу видержати. З Канади виїду десь найдалі наприкінці місяця травня. Якщо пустять мене до Праги, то заїду до них, а як ні, то поїду просто на Україну і вони приїдуть за мною. Маю на думці працювати на Україні в українському кіні, хоч певно сказати не можу, чи так буде. Але до кіна в мене велика охота і цю справу я цілий час перебування на американському суходолі студіюю. Чимало корисного навчився вже.

Дня 21 січня 1929 проминуло моїй дочці рівно три роки. Зветься вона Майя. Хоч є пословиця, що “кожний циган свої діти хвалить”, але все таки про єдину дочку мою, що багато звеселила мені життя, можу сказати, що вона, як на свій вік, дуже розумна дівчинка. Балакає гарно по-українськи і не зле по-англійськи, але тепер вже починає призабувати англійську мову, а за це розмовляє по-чеськи хоч, як пише дружина, "з чужим акцентом“. Дуже любить театр і кіно і поводиться на виставах краще, як деякі дорослі. Вміє теж “критикувати”…

Правда, радість з неї мушу завдячити своїй дружині, що дуже примірно виховує дитину від перших днів її життя. І тепер з Майєю можна скрізь піти та не мати клопоту, вона слухняна, любить працю, шанує книжку. В неї є вже своя бібліотека, зложена з дрібненьких діточих книжечок, виданих прекрасно (й ілюстрованих) Держвидавом на Україні, є вона й передплатницею журналу “Жовтеня”, що виходить в Харкові. Все це в неї у великому порядку та пошані. А з обличчя, по моїй думці, вдалася більше в маму. До речі, моя дружина, прекрасно володіє українською мовою і інакше не розмовляє з Майєю. За це по-чеськи балакають з дитиною сестри дружини і батько, а тим самим Майя вчиться зразу без великого труду двох мов. Це, думаю, не зле. Ваша ж, донечка, як вперше довідуюся з Вашого листа, старша на рік за Майю. Як же Ви даєте собі раду, коли працюєте в редакції? Обом Вам, хоч пізно, а тисну руки за Лесю. Знаю, яка це свята радість для батьків. Часами стає дивно, яке то було життя, як не було отого “дрібненького”…

Як я тут живу? Не можу сказати, що добре. Шість років в Канаді – це неначе шість років на засланні в Сибірі. Перше всего природа надзвичайно скупа на свою красу, до того дуже змінчива і сувора. Загально, Канада – це пустиня, країна мало заселена (всего на великанський простір не повних 10 мільйонів населення!). Духового життя майже ніякого, а американський світ препаршивий з своїм нахабством, фальшивістю, захланністю, погонею за доларом. Що держить мене, так це праця серед робітництва, яке тут прекрасно зорганізоване. На жаль, за весь час мого перебування в Канаді я не мав змоги віддатися літературній праці так, як бажав. Завше перетяжений іншою роботою і це, між іншим, є однією з причин, що я покидаю Канаду. Маю позачинані гарні речі, але викінчити їх не в силі тут. Закінчу напевне в Европі. Працювати ж доводиться дуже тяжко, бо по 16-18 годин на добу цілими роками, без одного дня відпочинку в році. А заробляється середню платню, що стає на скромне прожиття. І ось тепер, коли мені доводиться виїжджати, я просто не маю грошей на подорож. Доведеться зичити. Правда, на Україні мені видавництва винні дещо грошей, та тільки ніяк одержати їх, бо звідти за кордон заборонено висилати гроші. Одержу, як вже приїду туди. Вивезу з Канади багато цінного матеріялу, який використаю в своїх дальших творах. Між іншим, маю вже половину повісти, що висвітлює торговлю живим товаром з Европи до південної Америки. Для цього призбірав масу матеріялу, найбільше ж таки з Арґентини. Буде це оригінальна, хоч одночасно жахлива повість. Закінчу вже аж в Празі, де думаю дати собі відпочинок пару місяців, якщо мене пустять до ЧСР.

Чи маєте Ви мої інші твори? Я радо вишлю Вам те, що ще маю, бо багато книжок вичерпані. Можу післати Вам найновішу збірку “Проти смерти”, “Карпатська ніч”, драму “Родина щіткарів”, хоч деякі з них продавалися у Львові і я не знаю, чи нема у Вас вже. Як ні, прошу написати, вишлю негайно. Зараз Держвидав друкує мою найновішу драму з американського життя “Радій” (розумійте: “радіум”).Деякі мої твори перекладені досі на російську, польську, єврейську, німецьку, чеську і тепер на анґлійську мови. Теж дві драмі вийшли в болгарському перекладі в Америці…” (5)

Інший архівний документ дає відповідь на питання, як постав псевдонім: Мирослав Ірчан. У літературознавстві є кілька версій, але найбільш ймовірною є ця, оперта на пояснення Ростислава Заклинського, яке він зафіксував 1 лютого 1966 р. Мирослав – від імені Січинського, колишнього студента Львівського університету, що стріляв у представника найвищої австрійської влади в Галичині – графа Потоцького. Щодо другої половини псевдоніму – Ірчан, то Р.Заклинський пояснює, що походить від імені дівчини Ірини, дочки покутського священика. “А.Бабюк,- пише Заклинський,- дуже любив її. На початку 20-х рр. ХХ ст. писав до неї листа з радянської України. Знаю, що це точно, бо я допомагав йому скласти той лист”. Далі як постскриптум додано автором про те, що він добре знався з А.Бабюком, листувалися, а не раз і радилися про майбутні твори. “Коли він задумав написати лист до Ірки,- читаємо далі,- то радився зі мною, як то зробити, щоби її батько і вона не потерпіли від польської влади за те, що дістануть лист з радянської України. Він (Ірчан) надумав написати той лист польською мовою, переслати його нелегально через кордон, а дальше або післати його поштою (польською), або доручити Ірці особисто в руки, якщо та людина, яка перевозитиме лист через кордон, матиме змогу побувати на Покутті.

Я знав польську мову багато краще, ніж А.Бабюк. Отож він говорив мені зміст листа по-українськи, а я писав його по-польськи…”(6)

І ще один унікальний за змістом лист, що належить дочці Мирослава Ірчана – Майї Андріївні Ільїній, відправлений з Росії (м.Тольятті, вул.Ювілейна, 13, пом.268) на руки колишнього директора Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею Олександри Синиці. Фрагменти цього листа у власному перекладі з російської мови подаю тут, оскільки у ньому – досі невідомі біографічні факти. Вона зокрема сповіщає, що 30.09.1996 р. поховала свого чоловіка, з яким прожила сорок вісім років. Тепер сама – немічна, ходить з паличкою, не може приїхати до Коломиї. Пише про синів: старший в Астрахані, сестра її в Москві. Про батька памятає мало, бо бачила його востаннє у семирічному віці:

“Завжди він був зайнятий,- пише,- вдома вечорами було багато друзів, ночами писав довго (наша квартира у Харкові була у приміщенні колишньої духовної семінарії на вулиці Вільної Академії, це була величезна кімната, з котрої розділилися спальня, кабінет та світлиця. Був у батька новий як на той час ламповий радіоприймач, який часто ми слухали…

Батько гарно малював, у мене збереглися його рисунки.

Памятаю чітко ніч арешту. Приїхало кілька осіб, і всі присутні при обшуку, навіть мені не дозволили спати. Усі книги переглядали (а у нас стіна з полицями книг!) і скидали на підлогу накупу. Батька повезли, а через якийсь-то час я була на останньому побаченні, від його неголених щік у мене горіло обличчя.

Мати моя Зденка Младієвська була чешкою, надто спокійною, витриманою, інтелігенткою, від своїх рідних відірвана, бо вони жили в Чехії. Померла надто рано – в 46 літ…

Ось і поїхала мати зі мною до двоюрідного брата батька Винничука Михайла Петровича, що проживав у Омську. Він не побоявся нас прихистити. Ось і щастя, що поїхали ми в січні 1934, бо влітку за вказівкою Сталіна каралися і сімї “ворогів народу”: жінки – у табори, діти до повноліття – у дитбудинки. Мабуть відїзд до Сибіру порятував нас від подальших репресій” (7)

Далі з листа почерпнемо відомості про те, що дочка Ірчана 1979р. листувалася з професором Шабліовським, що знався з батьком у Харкові в 1932-1933рр., а також перебували разом у таборах в Карелії 1936-1937рр. Того ж 1979р. вона зустрічалася з Денисом Адамовичем Мойсюком, що знався з Ірчаном протягом перебування 1921-1929рр. у Канаді.

Дочка також підтверджує, що чимало відомостей про батька почерпнула від своїх братів Омеляна, Модеста та сестри Ольги.

Неабияке значення у знятті “білих плям” у творчій біографії Мирослава Ірчана має неопублікована публіцистика та щоденникового типу мемуаристика періоду Січового стрілецтва та часу творення УГА.

Коли перечитати документальні речі, як: “У Львові (уривок)” з циклу “Львів” (1918), “Два тижні серед УСС (із листів з дороги)”, нарис “Хуртовина” (12.02.1919, під Львовом), “За ворожим фронтом (уривок з дневника УСС)” (21.07.1919, у полі), “Воля або смерть!” (16.11.1919), “Спіть, хлопці, спіть… (замість посмертної згадки Українським Січовим Стрільцям, що полягли в минувшому році)” (20.12.1919), промову на вечорі памяті розстріляних повстанців Степана Мельничука, Петра Шеремети та Івана Цепка, виголошену 12 грудня 1922р. у Празі (див: (8)), то перед нами ніби розвидняється той далекий, задимлений порохом світової бійні день, те окривавлене молоденькою кровю хлопців попелище піль і доріг, якими пробивалися на схід сліди майбутнього українського війська, тих дещо несміливих, нерідко і хибних, але чесних у духовному пориві кроків до тієї державності, яка ось уже понад десять літ мріє над обрієм волі, вилеліяної столітніми прагненнями наших предків.

Під пером Ірчана оживає дивовижної образності й змістової мускулатури слово, яке ніби обрамлює точні описи місцевості, побуту, характеристики військовиків різних рангів. Тут напрочуд органічно зливаються історичні факти, документальні свідчення, метафоризована мова автора. Ірчан як безпосередній учасник чи очевидець багатьох подій найперше є пунктуальним у зображенні описуваного: ось до хвилин передає він перебіг дій сотні Романа Купчинського, що брала камениці у Львові 8 листопала 1918р. (“…Мигом уставилися стрільці біля вікон, на стриху, в пивниці та проти брами. Ждали ворога. Якийсь час було спокійно. Нараз стрільці зі стриху донесли, що Городецькою вулицею підсуваються ляхи. З пивниці впало кілька вистрілів. На вулиці хтось крикнув, зойкнув і знову тихо… Та вперті ляхи не дали довго ждати на себе і почали підсуватися знову. Наші мовчали, тільки двох хитрих гуцуликів в пивниці своїми цільними вистрілами ломили ноги панкам-ляшкам…”); описує психологічний і моральний стан стрільців Кумошика, Кіха, Будза, отамана Букшованого, підполковника Бізанця, сотників Носковського й Білинкевича.

В залежності від теми Ірчан добирає і тональність розповіді, й відповідний словесний матеріал, як, приклад, в посмертній згадці січовикам “Спіть, хлопці, спіть…” (“…Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви…

Друзі! Тепер Ви вже спочиваєте, а ми йдемо дальше. Перед нами дорога далека-далека, ще й у тумані криється. Та ми йдемо!..”).

З документально-історичної мемуаристики Ірчана неабияку вартість має спогадовий матеріал “Махно і махнівці: Вражіння очевидця)(9) .; першопублікація в серії органу Галицької армії “Стрілець”: (10) .

Автор дотримується точності в описі баченого, відчутого, а відтак і пережитого. Якщо порівняти два тексти – рукописний і опублікований, то уточнимо: в оригіналі вкінці є позначка: “Писано на фронті 24 вересня 1919р.”, а починається спогад словами: “Ніч 13 вересня 1919 року. Місяць своїм сяйвом облив степ…”(11) . Отже, часовий відтинок, що потрапив автору в поле обсервації, одинадцять днів.

Перші рядки – це опис усусусів, що рухаються на Умань: “Попереду кіннота зі своїм славним ком[андиром] Льоньом (Левом Лепким.- В.К.). За нею піхота з сотником Носковським, а за ними тяжкі пушки та довгі обози”(12)

Далі рядок за рядком нашаровуються факти до характеристики армії Махна. Кожною сторінкою побаченого-розказаного Ірчан знімає усталені в уяві багатьох, ніби махновці – “люди страшні, безпощадні”.

Важливо, що Ірчан, аби пізнати, так би мовити, зсередини, заявив про своє зацікавлення як літератора. І ось 20 вересня, в суботу, прибув до нього повстанець і забрав його. По дорозі той оповів, що махновці і не думають воювати з усусусами, бо бються тільки з денікінцями – кадетами”.

Перед письменником-літописцем пролягла на двадцять пять верств дорога до місця розташування штабу армії Нестора Махна, яку подолали кіньми за дві години. І що ж побачив зацікавлений письменник-репортер? “На нас ніхто не звернув уваги. Аж мій товариш своїм дужим голосом представив мене: “Цей хлопець цікавиться історією! Приїхав до нас поглянути на наше життя”. По цій рекомендації я поклонився. Всі відповіли на мій поклін. А я йшов до кожного і подавав руку. Її стискали кремезні, чорні руки повстанців, часом без кількох пальців, часом волохаті. Щось дивно овіяло мене. Видалося мені, що я забрив у якесь підземелля і попав в зачарований край. Переді мною сиділи грізні постаті в чорних, сивих та червоних шапках, з розкуйовченим волоссям, темними обличчями, розхрістаним одінням…

- Щоб добре пізнати нас, - почав хтось з кута здоровим голосом, - то треба, щоб ви, товаришу, пожили між нами довший час…

- О так! Це щось чудового, чудового!, - прощебетав жіночий голос біля стола.

- Я хотів би тільки пізнати вашу організацію та записати вашу історію (відповів я здається дрожачим голосом). Від початку війни занимаюся цим.

- Річ гарна, - почав оден з них ломаною українською мовою.- Запишіть точно це, що бачите, щоб історія не говорила про нас як про бандитів. Ми боремося за Україну, а не за нікого иншого. – А ви, Галичане, воювали з ляхами? – спитав високий, здоровий солдат, з довгими ясними вусами.

Я коротко переказав нашу війну в Галичині.

- Нічого злого, - відповів той самий. – Як поженемо з України кадетів, то підемо й на поляків. Я сам поляк, з царства польського… (Читач може собі представити моє здивування).

Почалася балачка. Про сучасне воєнне положення, про політичне становище України, про Галичину, про галицьку армію. Особливо гарно висказувалися махнівці про усусусів, яких знали ще з тамтого року з Олександрівська та Єлисавету.

На жаль, самого “батька Махна” не було. Виїхав на фронт. Мій товариш подорожі повів мене в другу кімнату і почав розказувати історію махнівщини…” (13)

Через розповідь махновця розкривається історія самого Махна як особистості, заснування ним партії анархістів, творення спеціального військового зєднання.

Важливо й те, що військо Махна сповідувало в той час національну ідею, найвищою метою якої є самостійність держави.

Цей історико-документальний спогад Ірчана, очевидно, читав і готував до друку Осип Назарук. Підставою до цього є примітка, яку тут наводжу повністю: “Отся інтересна записка (спогади Ірчана. – В.К.) може послужити за зразок, як описувати українські повстання. Була б вона ще цінніща, якби описано табор укр[аїнських] повстанців, їх штаб, поодинокі типи, більше розмов зі старшинами й звичайними повстанцями.

На підставі оповідань старшин УСС доповнюю описи автора: Махно властиво не має піхоти, бо вона їздить на двоколових візках – як за часів староєгипетської й асирійської держави. На кождім візку сидить двох повстанців і одна або дві жінки, які в часі наступу счиняють великий крик, чим наводять паніку на ворога. Та “піхота” пересувається з місця на місце неймовірно скоро. Крім цеї піхоти й кінноти має Махно також артилерію. Оповідають, що має також два верблюди, які викликають загальне заінтересування й роблять йому рекляму між народом. Тактика Махна зовсім ориґінальна. В часі наступу “штаб” розв’язується й кожний “штабовець” іде зі своїм відділом в бій. Остає тільки оден старшина, який має завдання орієнтуватися в перебігу битви. Просвітний відділ в групі Махна працює гарно. Махно змобілізував до нього кількадесять учительок. Він має для потреб свого війська власний скарб. Теріторії не має, бо переноситься з місця на місце разом з усім своїм добром, обозом і раненими.

З мого дневника, том V., під датою 28 вересня 1919. Др.О.Н.” (14)

До цього від редакції “Стрільця” додано ще одну студійку на захист брошури Ірчана, оскільки Вадим Стократ в “Робітничій газеті” (1919.- Ч.513), органі української соціал-демократичної партії, накинувся як на публікацію Ірчана, так і на все, що писалося досі про Махна та його армію (15).

Таким чином, Мирослав Ірчан подав історикам важливий матеріал, який не тільки як суто публіцистичний жанр має перспективу, а й як правдивий документ історії повинен допомогти значній частині читачів зняти усталений хибний стереотип, що склався щодо Махна та його війська.

Дотримуючись основного правила при творенні документальної прози – подати обєктивно факти і дати, Мирослав Ірчан зазначав у післяслові до першої частини “Трагедії першого травня” (К., 1928), що у його спогадах – ані слова видуманого, а “все, що написано, було”. Адресуючи читачеві книгу, автор писав: “Беріть її, бо вона не моя, а ваша. Я не про себе писав, а про рідних братів ваших” (16)

Мирослав Ірчан окрім суто художнього обдаровання володів ще й хистом критика-літературознавця. З-під його пера прийшла до читачів значна кількість портретів, нарисів, есеїв, сильвет, рецензій. Кілька разів звертався він і до творчості Григорія Косинки.

Переді мною спроба огляду “Григорій Косинка”, у якому акцентовано увагу на два “крила” успіху новел “наддніпрянського Стефаника” – на соціальний зміст та майстерність. Перечитавши твори “На буряни”, “В хаті Штурми”, “Сходка”, “Темна ніч”, “На золотих богів”, “Троєкутний бій”, “Місячний сміх” та ін., 30 серпня 1922 р. Мирослав Ірчан писав у Празі про високу амплітуду метафоричності, образної експресії. На думку критика, Григорій Косинка гіпнотизує читача своїми рядками. “Його твори – це вірна відбитка життя, схоплена так зручно на папір, що по неволі дає авторові перше місце в молодій українській літературі як прозаїкови. Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою, чуттям і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка духа письменника. Цікаво замітити, що Косинка про найбільш грізні сцени пише спокійно, ніколи не підносить голосу і ніколи не показується з своїм “я”. Цілком як творець-маляр чи скульптор.

Григорій Косинка, - це безперечно дуже великий здобуток і гордість нової України” (17)

Особливо захоплюється критик описами природи, наводить окремі оригінальні уривки, як цей, з ліричної новели “Місячний сміх”: “…Ліс посміхнувся… Моргнув до мене зеленими бровами, закурив люльку – погасла, і – почав у сонця огонь вершками кресать - не достає; поцілує золотий крайок – не запалюється: розсердився, аж посинів до степу.

- Не викресав… Зашумів і – ліг на спині Лисої гори спать…

… З гори зліз вечір… засвітив одну зорю – темно, кашлянув тінями, подумав і з пересердя на тоненькі золоті лінії сонця кинув ще одну зорю над Лаврою – засвітилась, і веселий, як майнув тоді по небу зорі сіять… Золота луска…” (18).

Незаперечний документалізм, неперевершену емоційно-публіцистичну силу слова береже досі неопубліковане листування Мирослава Ірчана. Із листів, писаних Ірчаном Осипу Назаруку, спочатку зверну увагу на відправлений 15 серпня 1915р., у якому автор повідомляє про вихід третього номера “Самохотника” і пише, що “число четверте в друку…” (19)

Відправляючи із станиці 17 жовтня того ж року листа Назаруку, Мирослав Ірчан повідомляє, що після реорганізації у “Пресовій Кватирі” залишилося пять членів: Венгжин, Кузьмович, Огоновський, Горянський, Старчук. Про свою подальшу долю пише коротко: “… Мабуть поїду з полевою сотнею. Нині я закінчив своє урядовання “моцним запечатанням” хроніки… Досить жалко приходиться покидати П[ресову] К[ватиру], та годі. Я тримаюся того, що наші віденці-пани виписали на відзнаках: “Не ридать, а добувать!..” … Віднині я став опять, як колись, “настоящим стрільцем-борцем” (20) ( внизу листа, у правій пагінації дописано два рядки з народної пісні: “У полі могила з вітром говорила: повій, вітре буйнесенький, щоб я не тужила”; тут же у лівій пагінації олівцем нарисовано березу, побіля могила з хрестом).

Лист, надісланий з Праги 17 січня 1923 р., де Ірчан працював в “Українському Громадському Комітеті” як “технічна сила”,- це, по суті, огляд книги О.Назарука “Рік на Великій Україні” та роздуми автора над власною творчістю.

Так, закидаючи Назарукові про деякі неточності, упущення у його книзі, в цілому критичне око Ірчана бачить високий зміст видання. “Даю голову,- стверджує,- що українська література чи історія ніколи б не знала про ці дві надзвичайно важні події (подорож О.Назарука до німців у Київ та до французів в Одесу у складі дипломатичної місії.- В.К.), якби не Ви. Наші люди такі страшенно ліниві до подібної праці” (21).

Далі Мирослав Ірчан констатує, що його щоденникові записи і інші документи (“цінна праця трьох років”)пропали 1922 р. при пересилці дипломатичної пошти з Москви до Праги. “Не сумніваюсь ані на мить, що матеріали загинули, - стверджує автор.- Річ ясна, що дехто з особистої ворожнечі зробив цей “революційний” вчинок…

В революційному хаосі вистарчало крикнути:

- Товариші! Кров буржуазії буде оливою на колеса всесвітньої революції!.. – і готовий патеат. Але про це колись точніше довідаєтесь з моїх творів. Саме тепер пишу більшу повість “Великий гнів”. Власне праця іде страшенно поволі, бо моїм бажанням дати вірну картину революції на Україні (почасти і в Росії) від 1917-1920 рр. До цього потребую велику кількість матеріялів. Збирати важко, багато грошей потрібно. Багато допомагають мені в цьому товариші з України і Росії. Від них час від часу одержую потрібні до моєї праці матеріяли. Решту стараюся самий – головно через російські емігрантські організації.

Повість моя повинна бути більша і обніматиме всі періоди революції на Україні. Як автор стою здалека, тільки як глядач. Досить добре знаю з власного досвіду часи Центр[альної] Ради, Гетьманату, а вже добре більшовицькі перійоди. Ех! Що за прекрасний матеріял! Які різні і які цікаві психольогічні менти! Пізнати масу, товпу!..

Я не знаю, чи вистарчить мені сил написати повість так, як думаю. Але постараюсь. Писатиму роками. Нехай я більше нічого не дам, але нехай ця повість буде справжнім твором. Я цілий зараз живу тільки нею. В деяких подіях мені потрібно було б черпати матеріял з Вашої книжки “Рік на Великій Україні”. Чи дозволите мені користуватися нею? Розуміється, за поданням джерела і тільки 2-3 характерні події – і то не в точному відписі. Мені залежить на тому, щоб часом по видрукуванню книжки люди не посуджували мене в плягіаторстві…

Працюю в Укр[аїнському] Гром[адському] Комітеті як технічна сила. Тяжко жити, злидні допікають. Але за це, як тільки можу, то читаю багато. За час мойого перебування в Зах[ідній] Європі дуже багато скористав. Користуюсь академ[ічною] чеською бібліотекою і російською Лаврова (перевезена з Парижа). До політики не мішаюсь, до ніякої партії не належу. Від часу інформую докладно довшими статтями чеську пресу (всіх напрямів і партій) про українські справи, головно – східногалицьку боротьбу. Дотепер помістив 25 статів. Звичайно, люди не знають, що це роблю я (мені легко, бо дружина перекладає). Роблю це безкорисно, не одержую ані копійки, але задоволений, що містять. Стою на становищі, що кожний револ[юційний] рух в Галичині, без огляду, чи він витвором правих чи лівих, треба популяризувати за кордоном, а по-друге, він виробляє свою традицію, практику і гартує маси. Про мої статі широко писала і пише укр[аїнська] преса, називаючи їх знаменитими (прим[іром] статя “А Європа мовчить!..” і др.). В цьому помагає мені Укр[аїнський] Гром[адський] Комітет, що подає пошту до редакції і дає машинку, папір. Я досить добре поінформований про найінтимніші галицькі справи і в дечому мене болить. Та вірю, що помилки поправляться…(22)

Наприкінці Мирослав Ірчан повідомляє, що його книжка “Фільми Революції” друкується; запитує О.Назарука, чи той готує спогади про свою подорож до США та Канади; передає вітання професору Боберському.

У відділі рукописів (фонд Заклинських) збереглося кілька листів Мирослава Ірчана до Ростислава Романовича Заклинського, датованих 14 жовтня 1916 р.; 9 серпня, 31 серпня, 10 жовтня 1917 р.; 6 лютого 1918 р. Цей “січовострілецький” період, зрозуміло, диктував відповідні теми для листовної розмови, тональність і стилістику. Тому не дивно, що Ірчан просить надіслати до січового коша часописів та книжок; замовляє статті до календаря для жовнірів; розкриває особливості редагування й видання напівгумористичного журналу "УСуСу“. Сам Р.Заклинський, упорядковуючи сімейний архів, робив ретельні пояснення і примітки до кожного з надісланих йому та братам листів. Щодо листів Мирослава Ірчана, то 7 лютого 1966 р. Заклинський зробив таку примітку: “Листи Бабюка Андрія… відзначаються теплим, незлобивим гумором. Падишашком називає мене автор листа (таку форму звертання вживає Ірчан в кількох листах: від 09.08., 31.08.1917р.- В.К.), мабуть, тому, що я тоді був немов невибраним головою дуже веселої життєрадісної компанії товаришів: Опока Микола, Харак Гіляр, Бабюк Андрій, А.Балицький, мій брат Корнило і час від часу ще дехто. Ми часто влаштовували екскурсії, не пропускали ні одної нової опери у двірській опері, в людовій опері; відвідували концерти гастролюючих танцюристів, музеї тощо”(23)

З-поміж листів до Володимира Гнатюка варто зупинитися саме на писаному з Коша УСС 17 березня 1917р. Так, дякуючи Гнатюкові за надіслану брошуру-методичний посібник у справі записування фольклорно-етнографічних матеріалів, Ірчан бідкається, що, на жаль, не може відповідно віддатися дослідницькій роботі, оскільки жовнірська служба така, що “людина-жовнір то властиво предмет. Ним кидають, розкидають, орудують після вподоби…”(24).

Щодо погляду Ірчана на фольклор та етнографію, то згаданий лист якраз і розкриває чимало принципових засад автора. “Етнографію (в той час ця назва вживалася на означення як етнографії, так і фольклору.- В.К.) чомусь уже змалечку дуже любю,- зізнається Ірчан.- Та що правда, не було кому мені дати вказівок, як і що робити, бо в нас людина, що розуміє вагу тої науки й віддається їй совісно, то велика рідкість. Бодай мені так воно видається, хоч щоправда не бував так багато між людьми. Війна відірвала ще мене від шкільної лавки…

Та може, коли б не війна, я усе був би ще напівсвідомим, прямо анальфабетом тої науки і записував би усе тільки тому, “щоби мати зшиток народніх пісень і чванитися ним перед товаришами, що не мали охоти “бавитися подібним”.

На війні аж (може тому, що я з кождим роком розвивався) пізнав я правдиву красу словесности. Я свідомо відчув той тяжкий біль в тужній пісні угорського “Руснака”, відчув усі терпіння в оповіданнях (розповідях.- В.К.) або пісні переляканого бойка в Карпатах, побачив душу гуцулика-стрільця в словах його “співанок”… І я поборював усякі невигоди, не уважав на нічо, що кругом мене діялося. Я записував часто серед тріскучого морозу або в похилій буді зі смерекових галузь в темнім зворі. Також, як я опинився в селі, записував я між селянами.

І так, сьогодня маю уже ось такі записки:

Угорська Україна: 1) народні оповідання;

2) народні пісні (воєнних у них не стрічав я);

3) (в грудні 1916р. зап.) Зміна калєндаря й наслідки та вражіння зміни (три оповідання).

Галицька Україна: 1) оповідання народу (переважно фантастичні з часу війни);

2) народні воєнні пісні;

3) щедрівки і святочні желання колядників з Рогатинщини.

Стрілецтво (підкр. автора.- В.К.): 1) усі пісні:

а) відомих авторів-інтелігентів, загально прийнятих стрілецькими співаками;

б) стрільців-селян, невідомих авторів.

в) пісні в полі;

г) пісні новобранців;

2) оповідання стрільців-селян.

Отже, усе я переписую тепер з малих карток до грубого зшитка (на жаль, цей зошит не вдалося нам виявити в архіві В.Гнатюка ЛНБ, не зафіксовано це джерело і в персональних фондах В.Гнатюка та Мирослава Ірчана в ЦДІАЛ.- В.К.). Дуже був би я вдоволений та втішний, коли би міг я В[исоко] пов[ажаному] Добродієви дати усі ті записки, одначе ніяк не маю часу переписати їх. Незадовго сподіюся загостити до Львова, привезу й записки, і може, декого ми могли би знайти, що піддавбися переписати, як належить усе? Бо тут у нас неможливо.

Рівночасно прохаю ласкаво приняти від мене світлину і доказ вдячности й пошани” (25)

Справляючись про долю надісланої статті, Ірчан у листі від 22 квітня 1917 р. з Січового коша пропонує псевдонім: Сон Явірчук (26).

Надсилаючи 17 травня 1917р. з Відня листа адвокату Володимиру Старосольському, Мирослав Ірчан між іншими порушує і цю справу, а саме, просить поручитися в отамана Тарновського за свого брата Івана, щоби йому як стрільцеві 32 сотні надали вчасно відпустку для “здавання іспиту у Вишколі”(27) .

24 червня 1924 р., надсилаючи з Вінніпега (Канада) Іванові Калиновичу листа, Мирослав Ірчан підтверджує, що на ім’я адресата відправив ряд власних книжок, які знадобляться Калиновичу при підготовці бібліографії української мемуаристики 1914-1923рр. Натякає, щоб його книги, особливо ж такі, як “Трагедія першого травня”, не “рецензувати з політичного боку, а чисто з мистецького”, пише, що при потребі може надіслати друковані рецензії з періодичних видань.

Автор листа різко негативно висловлюється проти некомпетентних авторів, що часом публікують “гидкі й брехливі статті, як “Про укр[аїнську] книжку в півн[ічній] Америці”, авторами яких є псевдопатріоти (28) .

Листувався Миросла Ірчан з Іваном Крушельницьким. Листи за 1927-1931рр.- то широка панорама зацікавлень, творчих сповідей і прогнозів. Ось, наприклад, з листа від 8 грудня 1927р. (м.Стрий, вул.Івашкевича, 39) довідуємося, що І.Крушельницький мріє “іти новими дорогами” – прагне дістатися до театру “Березіль” Леся Курбаса. “Я крім того поет, - пише, - маляр і проче, і проче. Маю жінку пяністку з укінченою віденською академією, яка теж могла б взяти на себе певну ролю праці. Знаю мову чеську й німецьку перфект (досконало.- В.К.), можу і цим заробляти…” (29) .

20 грудня 1931 р. І Крушельницький надсилає зі Львова Ірчану листа, у якому подає досить обширну бібліографію власних творів (поетичні книги: вірші, поеми, драматичні поеми, поетичні переклади; книги спогадів, історико-мистецькі нариси, монографії – більше 20 назв; подає більше 30 назв статей, розвідок, студій, есеїв, нарисів, оглядів та рецензій у ЛНВ (Львів), “Голосі праці” (Вінніпег, Канада), “Вікнах”, “Нових Шляхах” (обидва - Львів) та ін.)(30) .

З листа Мирослава Ірчана до І.Крушельницького від 23 грудня 1931р. довідуємося, що фахове жюрі висловилося за присудження Крушельницькому першої премії за пєсу “На скелях”(31) .

 

Ось і ще одна “біла пляма” в історії нашої літератури та культури. Чи стерта ця пляма, чи, може, потрібен ще час?.. Скільки ще на тілі історії нації тих плям і ран, скільки ж ще літ чи століть треба на те, аби той істинно історичний час усе вирівняв?.. Ех, якби ми свою історію писали, а не нам її подавали готовою?..

Примітки.

1. Мирослав Ірчан. Твори: В 2-х т. / Передм. Л.М.Новиченка; упоряд., прим. М.М.Острика.- К.: Дніпро, 1987.- Т.1.- 342с.; Т.2.- 479с.

2. Мирослав Ірчан. Твори: В 2-х т. / Передм. Л.М.Новиченка; упоряд., прим. М.М.Острика.- К.: Дніпро, 1987.- Т.1.- С.5.

3. Машотас В.В. Мирослав Ірчан: Бібліографічний покажчик.- К., 1961; Історія української літерат ури: У 8-и т.- К.: Наук. думка, 1970.- Т.6.- С.374-375; Крижанівський С. А дні горять // Вітчизна.- 1987.- № 7; Мукомела О. Мирослав Ірчан // Знання і праця.- 1990.- № 4; Довгалюк П.М., Ткачук М.П. Ірчан Мирослав // УЛЕ: В 5-и т.- К., 1990.- Т.2.- С.335; Історія української літератури ХХ ст. Книга перша (1910-1930-ті роки) / За ред. В.Г.Дончика.- К.: Либідь, 1993.- С.561-567; ЕУ.- Львів, 1994.- Т.3.- С.885; Мукомела О. Ірчан Мирослав // УЖІ.- Львів, 1994.- Вип.І.- С.80-83; Петрів В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література. Мірчук І. Історія української культури.- Мюнхен; Львів, 1994.- С.216-222).

4. ЦДІАЛ.- Оп.1.- Ф.309.- Спр. 1377.- Арк.3.

5. ЦДІАЛ.- Оп.1.- Ф.309.- Спр. 1377.- Арк. 4-4зв..

6. ЛНБ.- Відд.рук.- Ф.ОН.- Од.зб.785.- Арк.1-2 зв.

7. Власний архів.- Ф.М.І. (Мирослава Ірчана).- Од.зб.І-а.- Арк. 1-3зв.

8. ЦДІАЛ.- Ф.309.- Оп.1.- Спр. 1381.- Арк. 25-31, 15-20, 31-32, 21-24, 29, 30; Спр. 1101.- Арк.1-2; Ф.327 (“Нова Хата”).- Оп.1.- Спр.45.- Арк.1-3.

9. ЦДІАЛ.- Ф.361 (А.Крушельницького).- Оп.1.- Спр.163.- Арк. 46-62зв.

10. Ірчан М., УСС. Махно і махнівці: Вражіння очевидця.- Камінець, 1919.- 32с.

11. ЦДІАЛ.- Ф.361 (А.Крушельницького).- Оп.1.- Спр.163.- Арк.62зв., 46.

12. Ірчан М., УСС. Махно і махнівці: Вражіння очевидця.- Камінець, 1919.- С.3.

13. Ірчан М., УСС. Махно і махнівці: Вражіння очевидця.- Камінець, 1919 – С.7-9.

14. Ірчан М., УСС. Махно і махнівці: Вражіння очевидця.- Камінець, 1919 – С.25-26.

15. Ірчан М., УСС: Махно і махнівці: Вражіння очевидця. – Камінець, 1919. – С. 27 – 29.

16. Ірчан М., Трагедії першого травня . - К., 1928, С.274.

17. ЛНБ.- Відд.рук.- Ф. ОН.- Од.зб.885.- Арк.8-9.

18. ЛНБ.- Відд.рук.- Ф. ОН.- Од.зб.885- Арк.9.

19. ЦДІАЛ.- Ф.359 (О.Назарука).- Оп.1.- Спр.218.- Арк.1.

20. ЦДІАЛ.- Ф.359 (О.Назарука).- Оп.1.- Спр.218.- Арк.2.

21. ЦДІАЛ.- Ф.359 (О.Назарука).- Оп.1.- Спр.218.- Арк. 3 зв.

22. ЦДІАЛ.- Ф.359 (О.Назарука).- Оп.1.- Спр.218- Арк.4-4зв.

23. ЛНБ.- Відд.рук.- Ф.48 (Заклинських).- Од.зб.145.- Папка 23.- Арк.1-а).

24. ЛНБ.- Відд.рук.- Ф.34 (В.Гнатюка): Од.зб.21.- Арк. 1-2).

25. Там само.- Арк. 2зв.-4).

26. ЛНБ.- відд.рук.- Ф.29 (М.Возняка).- Од.зб. 212.- Арк.1).

27. (ЦДІАЛ.- Ф.360 (В.Старосольського).- Оп.1.- Спр.478.- Арк.10).

28. ЛНБ.- Відд. рук.- Ф.57 (І.Калиновича).- Од. зб.177.- Папка 19.- Арк.1).

29. ЦДІАЛ.- Ф.361 (А.Крушельницького).- Оп.1.- Спр.234.- Арк.30-31).

30. Там само.- Арк.26-27.

31. Там само.- Арк.12.

 

 

Володимир КАЧКАН , доктор філологічних наук, професор, дійсний член АН Вищої школи України, завідувач кафедрою українознавства Івано-Франківської державної медичної академії.

76000 м. Івано-Франківськ Головпошта а/с 111

тел.: сл. 8-034 (22) 2 – 52 – 31

дом. 8-034 (2) 55 – 23 - 09

На головну сторінку!