Нове покоління Мирослава ГУБАРЧУК

Українська національна ідея та проблеми державотворення

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено в Конституції (Основному законі) України. Складовими елементами цього процесу є: утвердження принципів демократії та парламентаризму, політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод громадян, поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, формування системи самоврядування. Однак реальний процес розбудови Української державності проходить у складних політичних, економічних та соціальних умовах. Для зупинки та поступового виходу з кризового стану, як необхідної передумови побудови сильної держави, потрібно визначити шляхи того, як найкраще це зробити. А саме в основі становлення та ефективного розвитку державотворчого процесу незалежної України має бути національна ідея, національна самосвідовість, затверджена на державному рівні; вона має дійти до кожного українця, кожного громадянина Української держави.

Українську національну ідею, при всьому розмаїтті її дефініцій, в широкому розумінні цього слова трактують як всеосяжну теорію і практику національного життя, яка протягом усієї історії українського народу визначала зміст його політичної свідомості та природній менталітет. Складовими змісту національної ідеї є: національна окремішність, національна самосвідомість, національна мова, національна культура, національна ментальність, воля до здійснення національної мети, національна держава. Саме від розуміння того, що ми вкладаємо в поняття української національної ідеї і залежить подальше майбутнє та розвиток української держави.

Найважливішими з пріоритетних інтересів України, від усвідомлення, трактування та вирішення яких залежить стан та успіх сучасного державотворення, є: формування національної самосвідомості на всіх рівнях; проблема єдності (єдності народу, політичного проводу, народу і політичного проводу); проблема наявності та ефективного функціонування національно свідомих лідерів (національної еліти).

Формування національної самосвідомості є досить важливою політичною домінантою. Трагізм нашого посткомуністичного буття полягає в тому, що до цього часу зберігається тенденція пересварити українців на всіх рівнях: етнічному, мовному, соціальному, побутовому, релігійному. Тому українці повинні усвідомити себе не натовпом, що змушений жити на певній географічній території, а народом, спільнотою громадян. Для цього потрібно самим змінитись, визначити основні свої недоліки. Необхідно позбутися комплексу меншовартості та неповноцінності, який є надзвичайно виразний та поширений в сучасному українському суспільстві; відчути себе справжніми господарями на своїй рідній землі.

Хвороба відчуття національної неповноцінності у політичному сенсі особливо небезпечна - небезпечна тим, що поступово значна частина загалу і політичного проводу нації звикає не тільки до свого упослідженого становища, але й до думки про те, що без чужої допомоги і проводу він не здатен ні жити, ні боротися. А це породжує ілюзорні надії, то на всезрівнюючий соціалізм, то на допомогу колишніх "братів-демократів". На жаль, ворожі до ідеї української свободи політичні сили, продовжують розігрувати цей комплекс меншовартості як карту в своїй політичній грі. Що робимо ми для його подолання на державному і політичному рівнях? Продовжуємо пригнічувати розвиток української мови (державним службовцям дуже складним та непотрібним процесом вважається її вивчення), культури, політичних прав та свобод українців... В умовах паперового голоду гине українська періодика, зростає роль радіо і телебачення. Чи українські програми складають хоч мінімальну конкуренцію російським? Чи й у цьому зіставленні українське сприймається як менш вартісне? Скільки ще триватиме такий "демократичний процес" розбудови української держави?

Ще однією хворобою нації, як наслідок комплексу меншовартості, є політична апатія.

З проголошенням незалежної української держави народ полегшено зітхнув і махнув рукою на участь у політичному житті: політика ніколи не несла йому добра. Люди втомилися від суспільної боротьби, втратили інтерес до політики взагалі та політичної практики "демократичного" проводу, тому що звузився діапазон політичної проблематики з національно-визвольної до амбітно-кон'юктурної та приватно-власницької.

Наступною проблемою сучасного державотворення є проблема єдності. Слід відзначити три її складові: єдність українського народу, єдність політичного

проводу, єдність проводу і народу.

Нема потреби говорити і доводити, що в "єдності сила народу" і що досягали ми бажаного лише в ті моменти, коли демонстрували єдність у відстоюванні мети. На жаль, у нас дуже багато сказано про потребу єднання і явно замало робиться для її осягнення. Єдність народу можлива тільки при наявності ідеологічного грунту національної ідеї, довкола яких люди могли б і хотіли б згуртуватися, щоб втілити її в життя. Консолідувати український народ повинна національно свідома еліта. Саме вона зобов'язана допомогти народові реалізувати його сьогоденні прагнення і підняти його до усвідомлення необхідності національної ідеї.

Об'єднати націю - означає здолати існуючу стратифікацію суспільства. Кожна соціальна група має свої інтереси, які часто не збігаються з інтересами інших стратумів. Знайти рівнодіючу цих інтересів, вивести з них загально-народний інтерес й оформити його привабливу ідею, в реалізації якої були б зацікавлені всі або більшість членів суспільства, - завдання політиків, які претендують на роль національних лідерів.

Отже, саме національні лідери, національно свідома еліта мають бути тією державотворчою силою, спроможного згуртувати всіх громадян України навколо національної ідеї.

Досить актуальним для сучасного українського політичного процесу є питання, пов'язані з професійністю, національною визначеністю політичних лідерів та політичною етикою. А саме: "Де зникає свідомість лідера, коли він отримує високу державну посаду? Чому дехто з лідерів зберіг високий авторитет, а іншим доводиться постійно згадувати про свої минулі заслуги?" Відповідь на ці питання слід шукати, виходячи кожного разу з конкретної ситуації, бо наслідок може бути однаковий, та його причини - різні. Парадокс у тому, що зміцнення позицій політичних лідерів, які з'явилися і з'являються в ході політичної боротьби за владу, зовсім не означає, що в такий спосіб відбувається зміцнення демократичного табору. На тлі суперечливих політичних процесів одні приватизували Україну, а інші - любов до неї.

Людей гнітить збайдужіння політиків до їх багатьох проблем. Характерно, що саме зараз у тій чи іншій формі на адресу демократів з боку громади звучить вимогливе: "Владу - чесним людям". Мова мусить йти не тільки про обрання і призначення на керівні посади чесних людей, а передусім про вироблення такого механізму контролю громади за діяльністю представників влади, при якому нечесний не зміг би довго діяти, тому що різні мотиви керують людьми, які рвуться до влади: ідея, амбіції, вигода, честолюбство. Крім того, урядовець мусить мати належне, достойне забезпечення. Зекономити тут - означає штовхати людей у тенета корупції. Іншими словами: урядовцем має бути людина з якостями, що відповідають вимогам посади, урядництво має контролюватися так, щоб урядовцеві було вигідно бути чесним. Досить важливим є й те, що лідер повинен бути не просто вузловим структурним елементом політичної партії, а насамперед - носієм ідеології своєї політичної організації, в якій відображена її сутність. А тому небезпечною є для справи ідейна чи моральна, інтелектуальна ущербність лідера, бо її наслідком обов'язково буде політична ущербність та організаційно-функціональна нежиттєздатність витвореного й керованого ним середовища.

Досягти єдності народу в справі національного державотворення неможливо без єдності політичного проводу. Це обов'язково мусить бути єдність організаційна та єдність у вирішенні пріоритетних державних питань. Що стосується організаційної сторони, то існують різні форми структурування політичних сил: монопартійна система, блок партій.

Однопартійність виправдана в екстремальних ситуаціях, особливо в час збройної боротьби. За нормальних умов вона може обернутися страшним злом.

Шкідливість багатопартійності в тому, що жодна з партій не діють належним чином як організатори політичної боротьби народу за узгоджені інтереси, через що й не користуються ні особливою увагою, ні підтримкою широких кіл громадськості. Багатопартійна політична система сучасної України є досить неефективною та шкідливою, насамперед тому, що виступає чинником, який сприяє роз'єднаності українського народу у всіх сферах політичного, економічного, духовного життя країни.

Потрібно неодноразово наголошувати на життєвій необхідності вироблення українськими інтелектуальними силами на сучасній науковій основі національної ідеї та перспектив її розвитку, яка б відповідала інтересам народу і могла б послужити базою для творення ідеології, програм, концепцій громадських та політичних об'єднань.

Таку філософію національного буття мають усі розвинуті країни, вона служить основою патріотизму їх громадян, забезпечує нормальне політичне життя, визначає їх діяльність як суб'єктів міжнародної політики. Вивчити їх досвід і скористатися ним треба обов'язково, але запозичувати і механічно переносити на наш грунт - абсурд.

На сучасному етапі державотворення України всі надії на кращу перспективу політичного життя пов'язані із зміною розстановки політичних сил в країні - а саме з парламентськими виборами 2002 року. Надії на те, що до влади прийде саме національно свідома еліта, найважливішим завданням якої була б консолідація українського суспільства навколо дежавотворчої ідеї. Ця еліта повинна творити дієздатну більшість у цьому суспільстві.

Можливо, вперше за минулі роки ця більшість окреслилася на виборах президента у 1999році. Нехай ця більшість помітна поки що лише у парламенті, нехай вона виникла скоріше ситуативно, під тиском політичних обставин. Та все ж вона є, і намагається поступово перетворити українське законотворення з трагікомедії у відносно осмислений процес. Сьогодні перемогу на виборах матимуть блоки із сильними лідерами, а не окремі партії. Формування кількох потужних політичних партій, які відображали б інтереси більшості населення країни, дасть змогу уникати в майбутньому суспільних потрясінь, забезпечувати мирний перерозподіл влади між різними суспільними силами.

Уряд В. Ющенка багато людей вважають урядом національних надій. Але, що може гурт сучасно і чесно мислячих людей без підтримки і розуміння його дій з боку цілого народу? Тим більше цю ситуацію, цю надію треба окреслити базовими ідеями, осмислити і підтримати у всьому, що може бути корисним (навіть рятівним) для українського народу. Насамперед,треба переламати кризу морально-духовну, вивести Україну з глибокої економічної депресії.

Вступаючи в 3 тисячоліття ми повинні усвідомити, що Україні потрібен націоналізм дії, націоналізм економічного поступу, націоналізм самоутвердження серед світових народів. Україна зможе вийти з політичної, економічної, духовної кризи тільки тоді , коли на державному рівні буде вироблена та затверджена національна ідеологія, яка повинна стати не просто політичною концепцією у звичайному розумінні цього поняття, але і тією масовою філософією громадян, яка б формувала їх державно-політичну свідомість та національний менталітет.

Мирослава ГУБАРЧУК - заступник головного редактора журналу "Золотий грифон", асистент кафедри політології Національного технологічного університету нафти і газу. Аспірант кафедри політології Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника.

На головну сторінку!