Олег ГУЦУЛЯК,
Наталія ЛИТВИН – ГУЦУЛЯК

СВІТОГЛЯД МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА В ОЦІНЦІ КОСТЯНТИНА ЧЕХОВИЧА
(Ідеологічний аспект)

Постать видатного українського вченого, політичного діяча Михайла Драгоманова (1841 – 1895 рр.) привертає увагу кожного, хто так чи інакше досліджує українську національну ідею . Будучи сином свого часу – другої половини ХІХ ст. - він не міг не звертатися до набутків тогочасної світової науки (позитивізм) та ідеї суспільно-культурного лінеарного прогресу та гегелівської діалектики, що займала дійсно помітне місце у найбільш популярних тоді соціально-політичних доктринах та суспільно-філософських концепціях (К. Маркса, Ф. Енгельса, Ф. Лассаля, Л. Фейєрбаха, О. Конта, М. Чернишевського, Г. Спенсера та ін.).

Сучасні дослідники спадщини М. Драгоманова виділяють п'ять основних впливів на його світогляд: 1) класичний лібералізм, 2) лібералізм, еволюціоналізм та конституціоналізм Д. Мілля; 3) ліберальна європейська історіографія Ф. Гізо та М. Маколея; 4) ідея захисту індивідуальності від посягань держави та ідея демократизації адміністративної системи шляхом упровадження органів місцевого самоврядування, сформульовані соціалістом Ж. Прудоном; 5) принцип національного самовизначення, сформульований Й. Блюмчі. Ці п'ять підвалин заклали , на думку дослідників, політичну програму М. Драгоманова.

Спробу дати аналіз поглядів М. Драгоманова здійснив один із його найвизначніших учнів, який згодом переріс свого вчителя Іван Франко у статті “Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова” (1906 р.). Професор Костянтин Чехович (1896 – після 1956, Польща; доктор Богословської академії у Львові та редактор філологічного журналу “Слово”) настійно вказував на такі слова І. Франка щодо М. Драгоманова: якби вся наша інтелігенція прийняла думки Драгоманова за свої, “… то над нами, як нацією була б висипана могила”. Біда Драгоманова, думку Франка, в тому, що у суспільно-політичній сфері він пропонує “наївні міркування мужика”, який не спроможний піднятися своїм рівнем свідомості до розуміння вищої суспільної організації (тобто нації) понад свою громаду, понад свій повіт та одинокою підвалиною суспільного зв'язку бачить користь і приємність для себе самого (Літературно-Науковий Вісник, 1905, с. 238 – 239).

Як не парадоксально, власне держава Української Центральної Ради виявилася плодом засіяних Драгомановим ідей українського соціалізму. Це на при кінці свого життя зрозумів Михайло Грушевський та визнав безсилля їх “ у період майбутнього державотворення”. З цих же причин, боячись, що здійснення у майбутній самостійній Україні ідеалів Драгоманова зможе призвести до трагічних наслідків, як от громадянська війна в Іспанії 1936 – 1938 рр., К. Чехович у часописі “Український Бескид” (1938 р., Перемишль) опублікував працю “Шкідливі думки Михайла Драгоманова”, яку в 1965 р., в умовах загрози з боку радянофільства серед частини діаспорних кіл та появи націонал-комуністичних ідей серед дисидентського руху в УРСР, передрукував лондонський журнал “Визвольний шлях”.

Звернення до праці К. Чеховича , багаторічного в'язня сталінського ГУЛАГу, знаменне не тільки тим, що вона торкається проблеми спадщини М. Драгоманова як такої, але й фактом здобуття самостійності України шляхом саме “наївних міркувань мужика”, що у відокремленій від Москви Україні, із якої не “викачуватимуть” добро, буде добробут. Носій архетипу “мужика” ототожнив “повіт” з УРСР – і тому проголосував за незалежність.

Але , знову ж таки, шукаючи власної вигоди й користі (архетип “артха”), “мужик” (мовою сучасних штампів – “малорос”, “носій ковбасної ідеології”) може змінити своє ставлення до факту незалежності України та внаслідок трагічних та кривавих протистоянь спричинити загибель як державності, так і нації.

Основою “шкідливих ідей” Драгоманова Чехович вважав ідею поступу (еволюції), що визнавалася за найвищий здобуток західноєвропейського позитивізму та сцієнтизму. Метою історичного поступу, на думку Драгоманова, є здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму, а найвищим ідеалом, якого має досягти людство, є : 1) у сфері суспільно-політичній – анархія, “безначальство”, тобто бездержавний федералізм осіб і колективів, об'єднаних засадою суто господарських інтересів; 2) у сфері суспільно-економічній – комунізм; 3) у сфері релігійній – атеїзм. Останнє вбачалося як перехід від церковної та централізованої релігії до безцерковної та децентралізованої, щоб, зрештою, прийти до безрелігійності. Руйнуючи авторитет церкви, вважав Драгоманов, неодмінно прийдемо і до децентралізації у суспільно-політичній сфері. Він ворог будь-якої централізації, а отже, ворог централізації в одну самостійну державу. Її він пропонує розділити на чотири окремі кантони згідно з розумінням географічно-економічного районування. Українське питання Драгоманов закликав пов'язувати тільки з російським “поступовим” рухом та не відриваючись від Росії ані в політиці, ані в науці, ані в літературі: “…Тільки буйна фантазія … може здумати таку річ, як відокремлення від Росії всього обшару нашого народу” (“За сто літ”).

Історична місія українського народу для Драгоманова, зазначає К. Чехович, полягає в тому, що, на його думку, український мужик носить у своїй природі найчистішу форму соціалізму з елементами децентралізації та анархізму. Аналізуючи усну народну творчість, Драгоманов доводив, що соціальна ненависть і ненависть до держави – без жодного бажання до творення власної національної держави – це і є основний зміст світогляду українців. Тому такий світогляд, на думку Драгоманова, повинна визнати за свій вся українська інтелігенція.

Перебуваючи певний час під впливом ідеалів Драгоманова, Іван Франко пропагував їх у своїй творчості, зокрема – в історичній повісті “Захар Беркут”. Устами Захара подано пропаганду ідеалу анархічної “вільної спілки громад”, дається негативна оцінка державності Русі, оплюгавлює княжий двір, боярство тощо.

Тому, резюмує К. Чехович, кожному українському інтелігентові слід вести боротьбу з думками Драгоманова, і що ця боротьба є не боротьбою з небіжчиком, а боротьбою за обличчя цілої України.

Застереження професора К. Чеховича надзвичайно актуальні і в наш час, в епоху самостійної України, коли існує потяг певних прошарків суспільства до Москви, до відновлення імперії, з одного боку, та до Заходу, до “всесвітньої столиці”, із другого. Тобто потяг до ігнорування власної сутності.

На головну сторінку!