Марія ФЕДУНЬ

Національні ідеї української етнопедагогіки в мемуарних працях кінця XIX- початку XX століття

Глибинна народна мудрість проростає своїм пагінням у численні надбання українців. Не оминає вона і мемуаристики. Насамперед, можливо тому, що цей жанр літератури, як й інші, окрім пізнавального несе величезне естетичне й виховне значення. Елементи навчальності, якими здебільшого просякнуті спогадові твори, спонукають їх авторів описувати своє життя від дитинства й до старості. І, хочуть того чи ні мемуаристи, ми мимоволі знайомимося з їх родинним вихованням, яке своїм корінням сягає етнопедагогіки. Якщо ж говорити про спогадову літературу кінця XIX - початку XX ст., то в ній особливо гостро прохоплюється національний струмінь. Спостерігається досить цікаве явище, коли поляки, доля яких зв'язана з "тихими водами й ясними зорями" України зізнаються, наприклад як Галина Журба [див.1], про те, що предки їх сміялись і плакали по-українськи, що їх дідусі й бабусі співали українських пісень, у важкі хвилини свого життя зверталися до українських прислів'їв та приказок. А що вже говорити про наших істинно рідних авторів!

Священик О. Пристай в одній із частин першого тому своїх мемуарів "З Трускавця у світ хмародерів. Спомини з минулого й сучасного", коли намагався окреслити освіту і мораль у Трускавці, а тому писав про три "язви" тодішнього життя: корчму, панщину і темноту, ніби мимохідь звертався до слів батька, викликаних припрошуваннями корчмаря: "Пек му та осина! Йому коби подати

2

один палець, а він вхопить тя впоперек!" * [ 3; с. 47] . Автор прекрасно розумів те, що навіть "налоговий пияк, що пив до безтями, але не рухав чужої річи; бо він хоч був пияк, мав "свою честь" [3;с. 47], теж бере початок від чистої народної моралі. Тому і констатував, що за його пам'яті не було в селі жодного підпалу, вбивства, не було й випадку, коли "скозачилася дівка".

Змальовуючи сільський побут, мемуарист не обминав приповідок, до яких часто звертався працьовитий батько і в яких - сутність українського селянина: "Час на часі не стоїть! ануж хляпне дощем" [ 3; с. 50], "Спанням долі собі не набудеш" [3; с. 50], "хто роботу відкладає, такий лиху долю має” [ 3; с. 50-51 ] та ін.

Глибоко запали в душу автора й мамині поради, а ще глибше її доброта й справедливість. Уже на схилі років автор згадував, що матінка, як і батько, рідко коли кляла кого. Коли вранці не могла добудитися челяді, то мала звичку ось так лаяти: "Та рушся вже раз, бодай не рушився!" [ 3; с. 124]. Загалом, автор робив висновок: "А “кляли” мої родичі звичайно так: бодай тя хліб обсів! бодай тя лихо минуло! бодай тя лихо не знало!" [ 3; с. 124].

Пригадуючи, що батько лише раз покарав його тілесно, мемуарист не заперечував того, що він був "знаменитим" виховником. Будучи скупим на тілесні кари, батько, разом з тим, дуже часто "вказував на живі приклади, себто на ріжні привички інших, добрих і поганих дітей, а врешті давав від себе моральні науки" [3; с. 125]. У тих науках майбутній священик чув не один раз на адресу дітей, які принесли ганьбу громаді: "От огида, ліпше аби така дитина не родилася!" або "З пустої стодоли вилітають пусті воробці"


* Цитати з мемуарів о.О. Пристая, праці А.Шептицького подаємо відповідно до норм сучасного правопису, однак із збереженням стилю оригіналу.

3

[ 3; с. 125]. Часто батько підкреслював великий вплив родичів на майбутній характер їхніх дітей: "Яке їхало, таке здибало", "Яке дерево, такий клен, який тато, такий син", "Яка мама, така ляля" [ 3; с. 125] . Коли ж наказував синові вчитися, то не забував прибавляти слова "хлопської" філософії: "Пам'ятай, що як постелиш собі, так і виспишся" [3; с. 125]. Саме останні слова стали для автора спогадів "наймудрішою наукою" [3; с. 125]. Письменник пригадував, що дав цю науку йому батько тоді, коли залишав його в школі у Дрогобичі, а пізніше пригадували її професори в народній школі, гімназії, в університеті, на богословії. Той елемент народної педагогіки одразу запав глибоко в душу малої дитини, згодом відшліфувався, щоб зрештою стати самородком, який послав йому подальший життєвий шлях. Автор надзвичайно високо оцінив його: "Цю науку я сам повторяв згодом, коли вже був священиком, бо нею я кермувався і вона була для мене ядерна та переконуюча" [3; с. 126].

Приваблює читачів спогадів О.Пристая і особлива манера опису маминого напуття. Хоча писав свої мемуари письменник на схилі літ, однак передав й материні слова, здається, слово в слово: "Дорогою [до школи. - М.Ф.] навчала ще мене мама, що маю робити. Мушу рано й у вечір молитися, слухати своїх господарів і професорів, уважати, що би не подер на собі "панського убрання", бо воно дороге, а грошей нема звідки взяти. Сад не зародив, як тамтого року, отже нема багато на продаж [...]. Тільки нехай бережусь і не дай Боже, щоби я украв що-небудь. Чужого не смію рушити, хоч би воно саме просилося: "візьми мене!" Від такої ганьби нехай Господь хоронить нас. На їжу мушу також уважати, щоби не марнувалася праця [...]. Господарка є, дохрапалися чогось, Богу дякувати, але як не приробиш, то швидко минеться готове. Бо й криниця має дно" [ 3; с. 136-137]. Читаючи ці рядки, мимоволі ловиш

4

себе на думці, що криниця народної мудрості — бездонна. Особливо тоді, коли нею наповнені душі батька-матері.

Коли письменник одного разу в Дрогобичі зустрів Краля, свого колишнього товариша по стації, котрий, будучи багатшим від Пристая, сміявся над його убогістю в перші роки навчання, а згодом сам занедбав науку і перетворився на жебрака, то мимоволі пригадалися вкотре батькові слова. Зустріч з нещасливим товаришем дала для автора “лекцію” на все життя. Про це він занотував так: "Легкодушність Краля зробилася для мене пересторогою, що наказувала мені вчитися не лише до матури або диплому чи до конкурсу, а вчитися аж до самого гробу, без відпочинку, вчитися і щадити час, здоровля і гроші та зберігати свою честь. Вертаючись додому, я майже жалував, що мій батько не є стрийком Краля, бо він напевне сказав би йому по-хлопськи: "Як постелиш собі, так і виспишся" [3; с. 144].

На фоні життєдайної етнопедагогіки, якою живили автора батьки, особливо різко протиставляється система навчання та виховання в тодішніх школах. Це особливо підсилює й епізод, в якому автор зафіксував слова Ф.Робертсона: "Зрани кору молоденької соковитої деревини, або повикручуй і зігни її, то зранене і повикривлюване дерево розповідатиме цілими віками про твою злобу..." І на тлі цього вислову особливо гостро проступає думка письменника-мемуариста про те, що деякі тодішні виховники із системи галицьких шкіл "радше мали б ловити псів, ніж робити гієн з невинної шкільної молоді..." [3; с. 145].

Звичайно, серед тодішніх вчителів були й добрі виховники. Це, власне, спонукало згодом автора написати: "Ми мали розумних учителів і нам настали щасливі часи" [3; с. 150].

Особливою тугою, ніжною любов'ю сповнені в автора ті рядки, в

5

яких він описує рідні трускавецькі поля, друзів-пастушків. Він проводить досить цікаву паралель, зіставляючи незгідливість панів-політиків при творенні Української держави і дружбу та вміння керуватися законами загалу серед товариства пастухів. Останні можуть допомогти уникнути, на його думку, "національного нещастя".

“Неповинна душа” сільського хлопчини-пастушка, сформована за законами народної педагогіки, увібрала в себе мудрість свого народу, яка дозволила їй викласти на папері свої думки, спрямовані на плекання паростків здорового духа, розсудливості, чуйності та милосердя. Власне, до такої ж гармонії прагне українська етнопедагогіка, з якої черпали в минулому наші письменники.

Національний струмінь народної педагогіки так і б’є ключем з мемуарних праць кінця XIX – початку XX ст. Особливо яскраво представлені в цьому ракурсі на загальному тлі спогадової літератури також твори Галини Журби, О. Назарука, Б. Лепкого та ін. В їх струмені надзвичайно відчутний кордоцентризм, який в цілому притаманний українській нації. І, не без перебільшення можемо сказати, Б. Лепкий надзвичайно оригінально тут “відсвічує” своїми гранями мемуариста – лірика. Це відчуваємо і в його згадках про родинні місця, святкування релігійних свят, роки навчання. Та особливо ніжними стають його тони, коли веде мову про своїх батьків, їх доброзичливе ставлення до простого люду. Тому й наводить віншування, котре чув від слуги: “Дай Боже і єгомостеві, і їмості з роси та з води, щоб лихо їм хату минало, а щастя на лаві сідало, від Воскресіння до Воскресіння, на цілий рік, поки їм пан Біг назначив вік” [ 2; с. 697] . Сповнені співчуття і його слова про безталанну долю вдів і сиріт по священиках: “Попові дзвонять, попадю з села гонять” [ 2; с. 673] . Поза увагою письменника не

6

залишається і повчання отця шамбеляна. Якщо хто-небудь запізнювався на службу Божу, то він: “Зараз пригадав такому наші національні гріхи: “забув”, “не знав”, “спізнився” і “помилився”. Тільки чотири, але як ми покутуємо за них!” [ 2; с. 687] .

Хоча зростав Б. Лепкий у священичій родині, однак не цурався простого люду. У своєму спогаді “Різдво в Берліні” письменник зауважував те, що найбільше імпонувало йому під час святкування в німецькій родині: до столу сідали господарі разом зі слугами. Тому в своїх мемуарах “Казка мойого життя. Бережани” не забуває поіменно згадати тих, хто виховував його разом з батьками, тітками, дядьками, дідусем. А були це слуги Кирило і Василь, Федь – фірман та ін. Вони – то і повчали автора: “Разовий хліб здоровий. Він навіть зуби чистить, і тому-то нас, хлопів, зуби менше болять, ніж вас” [ 2; с. 690] ; “Часник також річ добра. Прикро пахне, то правда, але хороба того паху не любить і втікає. Та ще й голоду ніщо так скоро не заспокоїть, як часник” [ 2; с. 690] . Він їв той часник і хвалив його, хоча “в носі крутило і в очах свічки горіли”. Надовго запам’ятав письменник ці повчання, так як і слова Кирила: “Це не дорога, а лихий зна що. Бодай би кращими не їздили!” [ 2; с. 690] . Або як повчання Василя про разовий хліб: “... то свій, а не з чужого поля і не з чужої печі”[ 2; с. 690] .

Відчуваємо, як воєдино в душі мемуариста переплилися не лише поучування простих селян, але й наука отця катехита, який спочатку починав простенькими оповіданнями про пожежі від папіросок і т.д., а закінчував у старших класах складнішими історіями. Найчастіше розповідав про чоловіка, який зійшов на пана. Коли той вчився, стидався своєї мами у простому кожусі, знайшов панночку, що сміялася з нашої мови. Коли одружився з нею, то відрікся своїх батьків, віри, народу, не приїжджав до рідного села.

7

Таке оповідання отець катехит закінчував строго: “Виродок, а не чоловік! На такого навіть плюнути не варто!” [ 2; с. 668] .

Б. Лепкий вміло використовував у канві своїх спогадів прислів’я: “Куди громада, туди й баба” [ 2;с. 756] , приказки: “Постеліть йому, бо він з ніг летить!” [ 2; с. 693] . Як і в О. Пристая, у Б. Лепкого їх чимало.

Школа, так само як і дитинство, батьки, не залишалася поза увагою більшості мемуаристів. Цікаво, що на межі XIX-XX століть письменники у зображенні шкільного побуту зупинялися на питаннях національної різниці у вихованні. Але часто-густо були одностайними у тому, що добрий педагог ніколи не потерпить принижування іншої нації. Як це писав Б.Лепкий про директора Бережанської гімназії Куровського: “Хочу підчеркнути одну рису його характеру, а саме його однакове відношення до всіх учеників, без огляду на віру, національність і на класову приналежність” [ 2; с. 644] . Цікаво, що й самі мемуаристи писали про те, що ніякої національної ворожнечі між учнями навчальних закладів, а вчилися тут українці, поляки, євреї, не було. Зокрема, з цього приводу читаємо в О. Пристая: “...співжиття між Українцями, Поляками і жидами, мучениками стрийської гімназії, не було ні занадто приязне ні вороже”[ 2; с. 198] .

І о.О. Пристай, який називає своїх “добрих професорів”: А. Туронського, Д. Пушкаря, Дубравського, К. Горбаля, О. Федусевича, І. Вахнянина, А. Квятковського, і Б. Лепкий, котрий у розділах мемуарів “Казка мойого життя. Бережани” (“Нормальна школа”, “Гімназія”, “Гімназія у 80-их роках минулого століття”, “Гімназія за директора Куровського”) із захопленням згадує свої роки навчання, педагогів, які мали добрі “висліди” із своєї науки, не обминає і того, що української мови на той час не вчили, змальовують роки

8

навчання як “семибарвну веселку”. Ми розуміємо, що чимало черпали тодішні учителі з народної педагогіки. Хоча урядовою мовою в дирекції була польська, але директор Бережанської гімназії щоразу переходив на українську, коли бачив, що якийсь батько-селянин погано говорить по-польськи. Не залишалася поза увагою мемуаристів і політична позиція. “Між самими українцями партійної ворожнечі не було, та все ж таки деякі політичні різниці вже зарисовувались” [ 2; с. 651] , - згадував Б.Лепкий.

Не будемо заперечувати, що для виховання молоді чимале значення має народна пісня, казка, драма. О. Пристай у своїх мемуарах “З Трускавця у світ мародерів...” згадував, як у селі молодь збиралася у котрійсь хаті шаткувати капусту. Відбувалися цілі вечорниці: “Цілий вечір аж гуділо там, де відбувалася ця приємна робота. Дівчата і хлопці дотинали собі взаємно в піснях” [ 3; с. 26] . Автор з приємністю згадував веселі невинні жарти на вечірніх “капустяних сходинах”. І порівнював українську молодь, чемну, соромливу, яка шанувала старших, з американською робітничою молоддю, в якій він не бачив “такої веселости, щирости, а водночас чемности”, а навпаки зустрічав “більше живости, смілости і зухвалости”. Однак без упередження до поступової молоді письменник все-таки надавав перевагу молоді своєї нації.

Ми вже згадували про те, як протиставляв о.О.Пристай незгідливість українських політиків та закони дружби і порядку, поваги до свого ватажка серед трускавецьких пастушків. Зараз хочемо детальніше зупинитися на цьому “царстві щастя і радощів”, як називав сам письменник побут пастушого життя. Думаємо, що складався він століттями, вбираючи в себе розважливість і мудрість народу. О. Пристай зізнався у своїй сповіді перед читачем: “...в цілій

9

копі прожитих літ я не мав ніколи так багато приємних хвилин, як за пастуших часів” [ 3; с. 82] .

Саме пастуший побут давав можливість для приязні і товаришування дітей багатих газдів і бідняків. Тому так приємно згадував автор свою дружбу з Федем, сином бідного зарібника. Письменник вважав, що з пастушого середовища вийшло багато видатних священиків, єпископів, поетів (називав Т.Шевченка), філософів і т.д. Пастухи об’єднувалися у громади, які автор порівнював з республіками, князівствами, царствами чи навіть монархіями, та ніколи між ними не було анархії. А всі ці гурти чи “автономні громади” мали над собою спільного “зверхника”, якого шанували і виконували його накази. І цей “пан польовий ” дивився, чи громади пастухів додержуються “полевих приписів”: не заганяють худоби у чужу царину. Як бачимо, тут чітко звучить вимога народу не зазіхатися на чуже.

Пастушки забавлялися танцями, іграми. Це було “скакання через широкий рів”, “скакання чи перескакування шнура, натягненого між двома патиками”, “хованка”, “лапанка”, “гойдання на дереві” (пастушки вибирали березу зі спущеною довгою, звисаючою до землі гілкою, яку спритно скручували при самім пні дерева, щоб висохла на скрипку). До принад пастушого життя відносив автор і збирання суниць, грибів, обривання черешень. Згадував танці на толоці, співи осінніми днями. Письменник зауважував, що пастушки заздалегідь дбали про те, щоб “не опанував їх сум, до якого має нахил сливе кожний Українець” [ 3;с. 93] . Тому палили багаття і бавилися.

Пастухи були дітьми своїх батьків. Вони зауважували: “Наш український селянин, де він не був би, та що не робив би, покидаючи свою працю перед святом чи неділею, вважав за свій

10

перший і святий обов’язок перехреститися побожно три рази, зітхнути глибоко, щиро і хоч потиху промовити побожно слова: “Господу Богу Слава!” [ 3; с. 93] . В такого чоловіка свято є правдивим святом. У пастухів теж були свята. Це був день св. Юрія та Зелені Свята. У кожному пастушому гурті був свій провідник, який розподіляв роботу по приготуванні до Зелених Свят. Хлопці рвали квіти, дівчата плели вінки. Третім великим для пастухів святом був день Петра і Павла.

Пастушки “все і завжди” робили за чергою. Якщо хтось відмовився б, “такого передовсім покарали, а згодом виганяли його з громади” [ 3; с. 101] . Повернення назад відбувалося з великою “парадою”: “На голову закидали йому мішок, перевернули його на землю долілиць і всипавши кілька “відливаних”, приймали назад до своєї чесної “кумпанії...” [ 3; с. 101] . Згодом автор мемуарів робить висновок, оснований на народній моралі: “...без пошани своєї власної влади і її авторитету та без любови вітчини понад себе самого і понад свою партійно-політичну ідеологію, не буде власної Держави!” [ 3; с. 101-102] . Таким чином, письменник кидає місток між життям у громаді та державі.

Наша народна мораль заснована на елементах християнської моралі. Для простого люду бути безбожником, потрапити до пекла – було і є найбільшою карою. О.Пристай, переповідаючи, як канонік свого часу, настрахавши батьків, що коли не віддадуть сина вчитися, то попадуть до пекла, таки переконав їх. Тому мемуарист робив висновок: “Зрештою без релігії людина взагалі перестає бути людиною і перемінюється у худобину, яка є люта і дуже небезпечна, бо ця худобина має людський розум і хитрощі” [ 3; с. 118] .

11

Як бачимо, українська етнопедагогіка надзвичайно широко і майстерно представлена у мемуарних працях Галичини кінця XIX – початку XX століття. В ній чітко відбиваються погляди народу на мораль, державу, релігію. Вона передає весь колорит духу нації, духовні потреби народу. Національні ідеї української етнопедагогіки допомагають творцям мемуарів у розкритті образів членів своєї родини, вчителів, друзів.

Уважне прочитання мемуаристики, що віддалена від нас на ціле століття, не тільки вималює нам тодішній побут, але й буде навчальною для сучасників. Погодьмося, є що взяти нам із спогадових праць письменника – мемуариста О. Назарука, котрий надзвичайно багато уваги приділяв ідеям національного виховання молоді: формуванню твердості характеру, виробленню релігійного світогляду, поваги до жінки, боротьбі проти недобровільної асиміляції українського народу, жертовності. Часто звертаючись до народних приповідок, пісень, легенд, письменник прагнув виховати в молоді чисте почуття кохання, повагу до батька – матері. Він був одностайним з поглядами свого сучасника митрополита А. Шептицького, котрий, не дивлячись на те, що в його жилах текла польська кров, віддав своє життя на олтар служіння нашому народові і стверджував у своїх науках молодим: “Ви мусите з’ясувати собі, що легковаження гадки й досвіду старших є відкиненням авторитету віку і досвіду, і що упадок авторитету є завсіди небезпечний. Хто відкидає авторитет старших, легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний інший авторитет у народі[ 4; с.2] .

Отже, спогадові твори Галичини кінця XIX – поч. XX століття надзвичайно широко охоплюють національні ідеї нашої етнопедагогіки.

12

Література

  1. Журба Галина. Далекий світ. Розповідь автобіографічна. – Буанос-Айрес: Перемога, 1995. – 380 с.
  2. Лепкий Б. Казка мого життя. Бережани/Лепкий Богдан. Твори: В 2-ох томах.-Т.1.-С.549-772.
  3. Пристай О.о. З Трускавця у світ хмародерів. Спомини з минулого й сучасного.-Том 1.-Львів-Нью-Йорк, 1933 – 251 с.
  4. Шептицький А. Слово до молоді // Нова Зоря.-1932.-№38.-С. 1-2.

Марія Федунь. В статті “Національні ідеї української етнопедагогіки в мемуарних працях кінця XIX- початку XX століття” йдеться про елементи етнопедагогіки, які використовує мемуарист о.О. Пристай у своїх спогадах та письменник Б. Лепкий у своїх мемуарах. Авторка доводить, що письменники надзвичайно широко використовували у своїх працях елементи етнопедагогіки.

M. Fedun. “National ideas of Ukrainian etnopedagogics in memuaristic works of the end of 19-the beginning of 20 century” is devoted to the elements of etnopedagogics. They are used in memories of father Prystai, writer B. Lepky.

The author of the article proves that writers used elements of etnopedagogics in their creativity.

 

На головну сторінку!