Хрестоносці

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ
"Мальборк і хрестоносці"
(ЦИТАТИ)
(журн. “Критика”, 2001, № 11 (49), с.31 – 34).

Фото автора

“…Слід було навертати в істинну віру тутешніх дикунів, тобто спалювати їхні завошивлені поселення разом з немитими ідолами, а тоді цілими племенами заганяти їх по горла у порослі очеретом льодовикові озера і тримати годинами у воді на відстані наїжачених списів, щоб вони, курва, порозумнішали. Слід було гідно нести свій цивілізаційно-дезенфікаційний хрест, себто меч…” (с.32).

“…Ця типологічна, кодово-генетична, хромосомна спорідненість ментів з бандюками аж волала про себе. Найгірше, що вона поширювалася далеко за межі цієї контори – це була всенародна спорідненість, адже всюди були вони, ця велика українська родина, ця пародійно-травестійна mafia , родина-родина – від батька до сина, роде наш красний, роде наш прекрасний – низькорослі, лисі, у спортивних шмотках, усе місто повниться ними – вони висиджували в кафе, в автомобілях, купчилися коло базарів, вокзалів, бензозаправок, кіосків, бряжчали ключами, чухали задниці, лузали насіння, крали, срали і так далі, а от хрестоносці були високими й мали довге волосся, і довгасту форму черепів, і чисті руки, й дзвінкі серця, й оскільки вони йшли визволяти Гріб Господень, то тричі по дев'ять разів щогодини співали молитву до Марії, тож коли ми втрьох із дочкою врешті вирвалися з цього розграбованого міста, я готовий був крикнути ритуальне “Гайль!” – так наче іншого вияву для почуттів уже не існувало… Мій добрий приятель Гого живе в Нью-Йорку, але щоліта відвідує Україну. “Знаєш, - каже він, - якось я зрозумів, чому все так паскудно. Я зауважив, що у вас молоді хлопці й чоловіки люблять сидіти навпочіп (с.33)ки просто серед вулиці. Вони збираються по п'ятеро-четверо і сідають колом навпочіпки. При цьому мовчать, курять і спльовують. Це, безумовно, татарські гени. Це татари серед степу”. Взагалі – то це насправді звичка, що виробляється на зоні. При цьому руки розслаблено випростовуються вперед – ліктем до коліна, щоб оддихалі. Але я не став руйнувати Гогової історіософії. Хай думає про лучників Тамерлана. Усе одно ми їх побили, сказала б на це пані з Білорусії…” (С.33-34).

“…Усе місто було вони, а нас у ньому майже не лишалося. Вони звідусіль стежили за нами, місяцями й роками готуючи свої каральні акції… Замість облич мені повсюдно траплялися всілякі нестерпні бошівські фізії, збагачені в потворності суто голлівудськими деформаційними можливостями; йдучи містом, я цілком виразно відчував, як вони всі впізнають мене і те, з якою знущальною радістю на мене дивляться - от він, от він, бля, пензлює, а хату йому бомбанули!.. “ (с.34).

“…Тож відповідь на все це могла бути лише одна: терор. Уперше в житті переживаючи загострене пістолетне бажання, я тільки й думав, що про стрілянину. Я подумки вривався до барів і кафе і був безжальним. Я клав усе, що лисим звалось. Я входив у раж і в деяких випадках перебирав із жорстокістю, відстрілюючи їм дітородні органи, себто стерилізуючи наше майбутнє. Я так само перебирав і з реальністю, бо мої бездоганні пістолети, замовлені й куплені за найсвіжішими каталогами, виявлялося, не потребували перезаряджування: мені вдавалося мочити і по сто, й по двісті осіб за одним разом, фактично не відриваючи вказівного пальця від спускового гачка. Не менш нав'язливим було видіння чогось такого, що я міг би назвати захисною розстрільною системою. Цю штуку встановлювали десь у моєму помешканні (технічні деталі залишаю проектантам в'язниць і концтаборів майбутнього), і як тільки хтось чужий наближався до дверей, щоб укотре їх виламати, спрацьовували відповідні важелі, і двері починали стріляти самі з себе, кулеметною чергою прошиваючи їхні безглузді конвульсивні тіла. “Кілька таких випадків, - переконував я швидше себе самого, - лише кілька таких випадків – і з квартирними крадіжками буде покінчено всюди”. Словом, я знав як боротися зі злочинністю. Кара мусила бути нагальною, різкою, раптовою, вона мала впасти на їхні голови геть ірраціонально, містично, серед білого дня. Щось наче Небесний Хрестовий похід: якісь металеві коні з металевими ж таки двометровими арійськими вершниками у білих плащах із чорними хрестами, якась нелюдська музика, Ріхард Вагнер, марші старої Німеччини, чи, можливо, “Раммштайн” або “Лайбах”…” (с.34).

…Отже, щоб якось давати собі з усім цим раду, нам (або принаймні мені) залишається його, минуле, ідеалізувати. Я розумію, що роблю при цьому страшенну дурницю. Люди переважно не варті того, аби про них думати занадто добре…” (с.34).

На головну сторінку!