Book

Світлана БРЕСЛАВСЬКА

ТАЄМНИЧА КНИГА В ІСТОРІЇ ТА ЛІТЕРАТУРІ

1. Етимологія образу.

Безупинне прагнення осягнути Істину буття є генетично закоріненим у свідомості людства. Саме Істина завжди була кінцевою метою специфічної взаємодії суб'єкта і об'єкта, якою є Пізнання. Якщо вважати, що людина - частина природи, то, як така, вона здатна адекватно, з необхідною в кожному окремому випадку повнотою, пізнавати природне і суспільне буття. Оскільки будь-яка пізнавальна активність у кінцевому підсумку спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб людини [1] , то певною мірою вона є посильною і доступною людині.

Як стверджують філософи-агностики, світ занадто складний для людського розуміння, безкінечний у своїх властивостях, тому пізнати його до кінця неможливо. Навіть найкращі особистості - пророки, генії, філософи (можемо об'єднати їх умовною назвою - "вибрані") - не були здатні повністю пізнати Істину, тому, що жоден людський мозок не може прирівнятись до Вищого розуму. Підтвердженням цього може бути друга Сура ( Айят Престолу) "Корану", де чітко зазначено: " Він ( Господь, Всевишній, Аллах ) відає все, що буде після них, а вони не осягнуть розумом нічого з Його знань, крім того, що Він сам зволить дати їм розуміти <…> Він всевишній, всемогутній". [8] Думка про можливість "прирівнятись" до Бога породжує "гординю", плодом якої буде (є) відступництво від встановлених Господом канонів ( ! ).

Почнімо з "Біблії": перші люди не мали потреби в практичній діяльності. Їм дозволено було вести безтурботний спосіб життя, проте заборонено самостійно мислити, пізнавати та розрізняти добро і зло. Людина повинна була сліпо підкорятись Творцеві, не задумуючись над сутністю буття, а значить, не аналізуючи її , визнаючи верховенство одного Бога ( перша Заповідь Божа : "Я є Господь Бог твій. Не знай інших Богів, крім мене"). Саме щоб похитнути "авторитет" Деміурга, змій зваблює людину до пізнання, бо й сам переслідує мету стати рівним (або "вищим ") Йому. Отже, якщо в едемі росло "дерево пізнання добра і зла", то поняття добра і зла було відоме до нього. В "Таємній книзі"("Йоанове євангеліє") єретичного руху богомілів ( Х ст. н.е.) викладена чітка дуалістична система зороастризму ( також пізніших єретичних течій - маніхеїв, катарів, альбігойців) - визнання двох субстанційних начал буття: "нема одного бога, є два, котрі сперечаються за владу над світом. Це бог добра і бог зла. Безсмертний дух людський спрямований до бога добра, але смертна людська оболонка тягнеться до темного бога" [2]. Пізнання. Його результатом і джерелом є КНИГА. Вона мудріша за час і час підкоряється їй. Тільки КНИГУ можна образно назвати "деревом пізнання добра і зла"… "Відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються і станете ви, немов Боги, знаючі добро і зло" - каже змій до жінки [ Книга Буття. 3.3] З'ївши плід із забороненого дерева (щоб пізнати Істину) люди, так би мовити, відкрили ЗАБОРОНЕНУ КНИГУ.

Як джерело мудрості, книга здатна бути богонатхненним вченням, допомагати, полегшувати спокуту первородного гріха. І в той же час є книги, що спонукають прагнення "стати немов боги", породжують "гординю". Користуючись дуалістичною термінологією зороастризму, можна стверджувати, що при існуванні Святих книг, "написаних" богом добра, існують книги "написані" богом зла. І ті й ті здатні наблизити людину до Найвищої мудрості. Саме - наблизити, адже Істина буття насправді ніколи й нікому з філософів чи пророків не була відома і навіть не була напіввідкрита, бо вчення і слова людські часткові, а Істина - всеосяжна [5].

Згідно з уявленнями побожних мусульман, які базуються на тексті їхньої священної книги, на небі існує першотекст, "первопис", щось на зразок автографа, "Омм аль-Кітаб" ("Матір Книги"), що через посередництво "вірного духа" був частинами переданий Пророку (мається на увазі Мохаммед, але в "Корані" визнано, що Ісус був Пророком до Мохаммеда) [8]. Оскільки основні світові релігії (юдаїзм, християнство, іслам) мають спільні джерела і багато схожого, то нема підстав для сумніву, що сказане в "Корані", частково стосується також й інших двох віросповідань. "Первопис" не був доступний жодній людині, але генетичне прагнення людини до пізнання породило віру в дійсну матеріальну Книгу, яка здатна задовільнити це прагнення - розкрити людині Істину. І не важливо, Бог добра чи зла створив її (Книгу). На цій основі виник образ забороненої книги, котру людині не вільно (не можна) читати.

Ще до Лаодікейського собору ( 364 рік н.е. ) були відомі "одречені", тобто хибні, твори, занесені до "індексів"(списків) заборонених церквою книжок, що дістали постійну назву - апокрифи ( з грецького - "прихований", "таємничий"). За змістом вони майже не відрізняються від "святого письма", навпаки, доповнювали й уточнювали його відповідно ідеології та поглядам тих, хто їх створював (писав) чи використовував. На зорі християнства апокрифи призначалися для людей обраних, посвячених в таємниці релігії; згодом їх використовували різні опозиційні єретичні угрупування, які вели запеклу внутрішньо-церковну боротьбу, що спричинило до перегляду таких творів ортодоксальною церквою. Зокрема, при канонізації Старого заповіту з нього були вилучено кілька десятків книг апокрифічного змісту; при канонізації Нового заповіту (364 р. н.е) до апокрифів віднесли близько трьох десятків євангелій, кілька "одкровень", послань, діянь та інших церковних творів [6].

Найпопулярнішими серед апокрифів були есхатологічні, - про рай і пекло, про кінець світу і "страшний суд". Основою для них послужили апокаліпсичні одкровення, які в свою чергу походять з часів до нашої ери. Зразком первісної есхатології, який поклав початок найдавнішим містичним та окультним книгам, є "Книга мертвих" - давньоєгипетський збірник епохи Нового царства ( 15 ст. до н.е.) в котрий втілено прагнення смертного знайти безсмертя. Двісті розділів "Книги мертвих" вміщують формули, молитви, заклинання проти перепон, котрі померлий може зустріти, прямуючи на суд Озіріса, на поля вічного блаженства. Давньоєгипетські уявлення про "страшне пекло" в трансформованому вигляді увійшли в пізні релігійні культи ( в т.ч. у християнство) [9].

Якщо врахувати, що система ворожіння на картах Таро виникла в Давньому Єгипті (створена жрецями-відступниками), вірогідно, що між нею і "Книгою мертвих" існує послідовний зв'язок. Поясненням цьому може служити страх смертних перед судом Озіріса, який спонукав до пошуків методів передбачати майбутнє, впливати на нього, затримувати смертний час. Жаль за покійними породжував бажання ще хоч раз зустрітися з ними, дізнатися куди потрапили душі після смерті. Давньоєгипетське походження Книги Таро доведене назвами 22 арканів та їх символіка: храм Ізіди (3), колісниця Озіріса (7), Сфінкс (10), Тіфон (15), Імператор. "Пам'ятай, син Землі, що влада над світом належить владі над світлом, - говорить ХХІ аркан Книги Таро, - і що влада є трон, наданий священній волі Бога. Щастя для мага - їсти плід науки про добро і зло ( в Біблії - "плід з дерева пізнання добра і зла" ! ), але Бог дозволяє зірвати цей плід людині, котра достатньо володіє собою, щоб приблизитись до нього без жадоби [10. 156].

В аркані ХVI покаранням гордості є виснаження розуму для того, хто хоче проникнути в таємниці Бога.

Приблизно в VI столітті в Сирії чи Палестині серед прибічників юдаїзму з'являється трактат "Сефер Йецира" ("Книга творення"), що поклав початок каббалістиці. В ній сказано, що Єгова , Бог Ізраїля і Всемогутній Бог, створив світ за допомогою основних чисел від одного до десяти і двадцяти двох літер єврейського алфавіту (22 аркани Таро ?!), що числа - суть знаряддя або елементи Творення, але букви грають ту ж роль. Це свідчить про новий культ письма. Кожній букві відповідає певне явище Всесвіту [11.221]. Каббалістична містика дістала подальший розвиток в анонімній книзі "Зогар"( "Сяйво") - XIII ст. [9. 189].

Так у Середньовічній Європі одна за одною почали з'являтись "Чорні книги" ( книги бога зла) - твори містиків: збірники відомостей про прикмети, поширених серед чародіїв і "відьом", керівництва для чаклування, ворожіння, викликання нечистих, сонники , знахарські лікувальні книги( рос."лечебники"), закляття. Найбільш відомі з них "Ключ Соломона", "Великий Гримуар", "Шоста книга Мойсея", "Сьома книга Мойсея" [9. 487-488]. Як і апокрифи, ці книги були зараховані церквою до розряду проклятих, гріховних, заборонених для віруючої людини (але ж заборонений плід - найсолодший !). Містичний образ таких книг приковував увагу багатьох, приваблював своєю таємничістю. Страх перед невідомістю (що буде, коли відкриєш заборонену книгу?) і нестерпне бажання "скуштувати забороненого плода" - суміш, яка підживлювала людську уяву, породжувала химерні фантазії, виливалася в найнесподіваніші літературні образи й сюжети. Адже, згідно Мелларме, світ (все, що в ньому) існує заради Книги і "щоб увійти в книгу".

2. Символізм Книги та Бібліотеки в творах світової літератури

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга. Вона не тільки джерело пізнання, чи об'єкт культурологічного аналізу. Сама книга, ставши персонажем, об'єктом літературного твору, викликає в цьому аспекті неабияку цікавість. Найбільше приковують до себе увагу книги містичні, загадкові, які не вкладаються в рамки матеріалістичного світобачення. Пояснення цьому треба шукати в прошарках людської свідомості: все, що породжує страх смерті, має незвичайну привабливість.

Розповіді про таємничі книги зустрічаються в літературних творах різних епох і різних жанрів. Деякі з них мають алегоричний характер.

Про Заповітну Книгу, яка ніби то була дана людям самим Рамою, згадує російський письменник ХІХ ст. В.Одоєвський. У ній з появою нового брата з'являється нова сторінка. Величиною цієї Книги вимірювалось щастя людини. "Лише для тих, хто приносив Заповітну Книгу, Вішну золотими ключами відкривав небесні ворота" .<…> Після того, як злий дух Чівен, позаздривши щастю смертних, закрутив Землю в зворотному напрямку, Заповітна Книга стала Книгою бід. "У наш час, Книги Заповітні змішались з Книгами бід, так що тяжко знайти між ними різницю" [4. 6-7]. Заповітна Книга, як бачимо, - це символ щастя, суть якого в братських почуттях між людьми.

Можливо, ця легенда дійсно взята з фольклору чи давніх буддистських переказів. В будь-якому випадку стає зрозуміло, що книга завжди відігравала важливу роль в житті суспільства і людини зокрема.

Але, повернімось до сучасної інтелектуально-ексцентричної літератури.

Найчастіше факт існування незвичайних книг - літературна вигадка, плід уяви письменника. Таку таємничу книгу знаходимо в аргентинського літературного генія, все життя якого було присвячене книгам ,- Хорхе Луїса Борхеса. "Книгу піску" неможливо двічі відкрити на одній і тій сторінці. Ти читаєш в ній про дуже важливі речі, але не можеш ще раз прочитати, щоб запам'ятати, чи переконатись в прочитаному. Кожна сторінка містичної книги з'являється один раз і зникає назавжди. Слова в книзі течуть, як пісок крізь пальці. Тобі стає моторошно, але не від фантастичності, а від розуміння поцейбічної, усвідомленої метафори. Ще одна книга, яку автор назвав "Проклятою" (новела Гілберта Кійта Честертона ) навіює жах. Кожен, хто її відкриває, гине, або зникає при загадкових обставинах. Розв'язка спростовує факт "злочинності" книги, але в це важко повірити. Така фабульна своєрідність новели.

Етимологія образу "книги-вбивці" сягає в XV-XVI cт. Саме тоді таємничі речі зустрічались найчастіше. Як символи тогочасної дійсності, вони перейшли в повісті й романи на історичну тематику. Восьмий розділ роману "Королева Марго" О.Дюма відкриває читачеві сцену ворожіння на магічній "Книзі долі", з якої Катерина Медічі дізнається про швидку смерть свого сина Карла ІХ , короля Франції з династії Валуа. Його вбиває звичайна книга про полювання. "Я занадто пожадливо її читав , <…> в цьому була моя слабість…"- каже вмираючий король, вкриваючись кривавим потом. Пристрасть до книг стала для нього вбивчою. Квапливо гортаючи подаровану братом книгу, король щоразу змочував пальці слиною, щоб роз'єднати злиплі сторінки. Він і не підозрював, що злизує великі дози миш'яку. Книга вбила могутнього короля Франції [7. 566-567]. Знищення особистих ворогів за допомогою отруєних предметів було для королівських дворів середньовічної Європи звичайним явищем. На сторінках Книги Історії збереглися імена відомих "отруйників" ( Борджіа, Медічі та ін.) Отруєні предмети одягу, косметики, побутового вжитку вбивали своїх власників. Для тих, хто прагнув Пізнання, пасткою ставала Книга. І хоч би скільки різних (а серед них і заборонених) книг було в Бібліотеці, одна-єдина Книга змушує багатьох розплатитись власним життям за один тільки доторк до її суті. Це сумна дефініція роману Умберто Еко "Ім'я троянди" - надзвичайно популярного твору, який вирізняється не стільки історико-філософсько-детективним сюжетом, скільки незвичайною символікою, котру пересічний читач навіть не зауважить.

Все починається з Бібліотеки.

"Всесвітня історія - це Святе Письмо" - визначив Карлейль. "Бібліотекою називають Всесвіт" - стверджує Хорхе Луїс Борхес !

Між есеїстикою Борхеса і романом Умберто Еко існують і паралелі, і складно-переплетені зв'язки. В метафоричному есе "Вавілонська бібліотека" Борхеса Бібліотека-Всесвіт - безмежна, складається з великого, можливо безкінечного числа шестигранних галерей, з широкими вентиляційними колодязями, <…> обладнана витонченими полицями, загадковими томами. Вона сформована "за загальною теорією бібліотеки", в основі якої двадцять п'ять знаків письма (22 букви алфавіту / каббалістична цифра 22 тут не випадкова ! /, кома, крапка і відстань між буквами ).

Бібліотека існує ab aeterno (вічно), бо у вічності світу не може засумніватись жоден тверезий розум. У Бібліотеці нема двох однакових книг. Кожна з них унікальна, незамінна. Та оскільки Бібліотека безмежна, то будь-яка шкода, завдана їй людиною, буде жалюгідно мала… Крім того, Борхес припускає існування Людини Книги: " На деякій полиці в деякому шестиграннику стоїть книга, що вміщує суть і короткий зміст всіх інших: деякий бібліотекар прочитав її і став схожий до Бога" [11.84]. Реальне і фантастичне відображаються один в одному, як в дзеркалах, або непомітно перетікають один в одного, як ходи в лабіринті: " Всі чекали розкриття двох головних таємниць людства - походження Бібліотеки (Всесвіту) і часу" - тільки Людина Книги має відповідь на ці питання. Люди хаотично нишпорять по "Вавілонській бібліотеці" (епітет всесвітнього зібрання народів, книг чи взагалі "вселенського зібрання") в пошуках Книги, Людини Книги, чи, можливо, просто в пошуках Істини. Інтелектуальна, субстрактна метафоричність Борхеса ставить в один ряд три поняття - Біблія -книга - бібліотека. Навіть Бога він абстрагує до сферичної Книги. Скритий центр "Вавілонської бібліотеки" в цьому. Борхесівська семіотична точка зору спонукає читача розглядати Всесвіт як єдину Книгу, котру потрібно прочитати й розшифрувати. Всесвіт і культура рівнозначні, невичерпні, безкінечні !

Бібліотека Еко (роман "Ім'я троянди") існує в конкретному місці і в конкретному часі - бенедиктинському аббатстві (Європа XIV ст.) в 1327 році. Дошукуючись Істини, що міститься в стародавньому знанні, головний герой з притаманною йому пристрастю досліджує монастирську бібліотеку, мимоволі розкриваючи злочини, що відбуваються тут. Бібліотека унікальна. В ній більше книг, ніж у будь-якій бібліотеці християнства. Без досконалої мапи в ній неможливо зорієнтуватись - внутрішнє розміщення бібліотеки повторює розміщення сторін світу; книги стоять в залежності від того, з яких країн привезені, чи де народились їх автори. Як і в Бібліотеці Борхеса, тут не існує двох ідентичних книг. Крім вигаданих рукописів братів-бенедиктинців, Еко перераховує твори, які дійсно існують чи існували: "тлумачення Апокаліпсису, рукописні екземпляри книг Апостола (очевидно - апокрифи), книги Вергілія, "Канон" Авіценни , Коран, книги Флора, Фронтона, Апулея, книги латинських класиків і давніх язичників, історії різних країн і народів, докладні тлумачення різних наук і мов - книги рідкісні і неповторні в своєму роді. Їх не треба розуміти буквально, бо "книги пишуться не для того, щоб у них вірили, а для того, щоб їх обдумували. Маючи перед собою книгу, кожен повинен прагнути зрозуміти не те, що вона повідомляє, а те, що вона хоче повідомити [12. 327].

В потаємній кімнаті міститься стародавня книга, яка "хоче повідомити" Істинне знання (можливо, "про походження Всесвіту і часу"?). Про це знають деякі і багато хто про це здогадується. Та існує велична постать, яка обмежує доступ до бібліотеки, дозволяє чи забороняє. Бібліотекар. Саме так - з великої літери. Він "оберігає томи не тільки від людей, але й від природних сил, присвячуючи життя боротьбі з Забуттям, цим вічним ворогом Істини" [12. 39]. Тільки Бібліотекарю доступний вхід в потаємну кімнату, тільки він бездоганно орієнтується у потаємних проходах і восьмигранниках (форма кімнат книгосховища). Хто він - найстаріший в монастирі "муж славний роками і вченістю ? <…> білий, як сніг, весь білий - не тільки волосся, а й шкіра, і зіниці"[12. 81] ? Сліпий, згорблений віком, але голос його зберігає владність, а слова його схожі на пророцтво. Якщо розглядати роман Еко через призму метафори, розумієш, що Хорхе з Бургоса - це сам Хорхе Луїс Борхес - легендарна особистість сучасного літературного світу, директор Національної бібліотеки в Буенос-Айресі . Він осліп в 50 років, і ще довго жив у своєму інтелектуальному світі, творячи неординарну прозу. Його постать послужила прототипом не випадково. Борхес стояв біля витоків сучасної семіотичної теорії, прихильником і фахівцем якої є Умберто Еко. Хорхе з Бургоса - це той самий Борхесівський Бібліотекар ( Людина Книги ), що прочитав "книгу, яка містить суть і короткий зміст всіх інших <…> і став схожий до Бога". Ніхто не сміє зламати заборону сліпого з даром яснобачення. Під його пильною охороною Книга. Кожен, хто намагається її здобути гине або від рук убивці, або від отрути, якою просякнуті сторінки (знову "отруйна книга"). Ніхто - на думку Хорхе - не повинен прочитати грецьку копію, написану на бавовняному папері. Її захист був ретельно продуманий: в одній палітурці з нею переплетений арабський рукопис і єгипетський твір ІІІ ст. н.е., книга зберігалась в кімнаті, зайти в яку не міг ніхто; врешті, сторінки книги пильний охоронець склеїв отрутою. Що ж це за книга ? Виявляється - це друга частина "Поетики" Арістотеля, яка вважається втраченою, чи зовсім не написаною. Чому книга Арістотеля ? "Бо це книга Філософа. - відповідає Бібліотекар. - Кожна праця цієї людини зруйнувала одну з галузей знання, нагромаджених християнством за кілька сторіч" [12. 496]. Арістотель, почавши з Платонізму, створив власну кардинально несхожу теорію Всесвіту, теорію Пізнання, нове трактування сутності буття (енергія, активність, діяння), форми й матерії. Він стояв на позиціях довіри до природних здібностей розуму і вважав його найвищою здатністю душі.

Крізь ракурс метафізики Арістотель сформував чіткі монотеїстичні погляди, концепцію Бога, як абсолютно духовної істоти. Бог - за Арістотелем - це не що інше, як доконечне, досконале, абсолютне буття, яке, будучи нерухомим, урухомлює світ; Бог увів світ у рух і в цьому сенсі Він є його першою причиною, а також його остаточною ціллю [13. 136-137]. Всесвіт становить суцільний ланцюг причин, які логічно пов'язані з подіями, він вічний і, в той же час, просторово обмежений. Чи не цими Арістотелевими поняттями характеризує "Бібліотеку-Всесвіт" Борхес ?!

Як висновок, - "Поетика" Арістотеля в романі Еко не випадкова. Якщо існує перший розділ "Трагедія", то повинен бути й другий розділ, присвячений комедії ! Автор домислює зміст неіснуючої насправді книги: комедії відводиться важлива роль - викликати сміх - зброю проти страху. І сміх, і книга Арістотеля набувають метафоричного характеру. "Ця книга (потрапивши в руки смертних) могла посіяти в світі думку, що звільнення від страху перед дияволом - наука. З неї могла вилетіти "люциферіанська" іскра - нове, руйнівне прагнення знищити смерть шляхом звільнення від страху". Комедія принижує величне і вивищує низьке. Як наслідок логічної послідовності подій, - в світі запанує єретичний хаос, безбожність ,"народ Божий перетвориться на асамблею потвор <…>, безбожники потраплять в монастир , пузаті страховиська з великими головами будуть хранителями бібліотек !" Сміх - це перемога плоті над духом. Сліпий Бібліотекар хоче врятувати Бібліотеку-Всесвіт, де все повинно підкорятися Законам Божим .

Зрозумівши, що смертні посміли посягнути на його святиню, Бібліотекар знищує "прокляту Богом" Книгу і підпалює Бібліотеку . Через свою замкнутість, таємничість, недоступність, бібліотека була приречена з самого початку створення. Руйнується мікрокосмос бенедиктинського монастиря.

Горить Бібліотека. У вогні гине її вірний сторож. Виявляється, що він - Антихрист, народжений із того ж-таки благочестя, з тої ж Любові до Господа, тільки надмірної, з Любові до Істини; Єретик, народжений зі Святого; пророк, готовий віддати життя за істину. Але, разом зі своїм життям, віддає життя інших. У палаючій Бібліотеці згорає нездорова, патологічна пристрасть до Істинного Знання.

Так згоріла бібліотека Птолемеїв у Александрії, навіки зникла переховувана в підземеллі протягом кількох століть бібліотека Арістотеля… В полум'ї знищених бібліотек загинули величезні досягнення людського розуму, джерела Пізнання, бо завжди знаходилась людина, яка вважала себе правомірною вирішувати за всіх, в ім'я Вищої Мети.

Знаковий символізм історичних фактів, досліджений Умберто Еко-семіологом, набуває в його романі особливої яскравості. Він веде читача в інтелектуальні лабіринти, за межі реального, в позасвітні глибини, які досліджував Великий Бібліотекар - Борхес.

Два генії - Борхес і Еко - дві вагомі сторінки таємничої Книги, написаної ( як і все геніальне ) кров'ю і сльозами. І не важливо про що сказано в КНИЗІ, важливо те, що вона хоче сказати.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Філософія / За ред. Г.А. Зайченка. - К.: Вища школа, 1995. - 455 с.
2. Парнов Е.И. Трон Люцифера. - М.: Политиздат, 1985. -303 с.
3. Біблія, або Книги Святого Письма старого та нового заповітів. United Bible Societied, Ukrainian Bible, 1990 - 2000 M - V053.
4. Листая вечные страницы (Писатели мира о книге, чтении, библиофильстве) .- М.: Книга, 1983. - 272 с.
5. Сирцова О . Апокрифічна апокаліптика. Філософська екзегеза і текстологія. - К.:2000 - 326 с.
6. Грицай М., Микитась К.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. - К.: Вища школа, 1989.-
7. Дюма О. Королева Марго: Роман. - Архангельск: Сев.-Зап. Изд-во,1988. - с.
8. КОРАН. // Всесвіт 6, 1990. - с. 90.
9. Атеистический словарь / Под общей редакцией М.П. Новикова .-2-е изд., испр. и доп . - М.: Политиздат, 1986. - 512 с.
10. Предсказательное Таро или Ключ всякого рода карточных гаданий.
11. Борхес.Х.-Л. Проза разных лет: Сборник / пер.с исп.; Составл.и предисловие И.Тертерян ;- М.: Радуга, 1989. - 320 с.
12. Эко У.Имя розы.: Роман .- Мн.: РИФ "Сказ", 1993. - 528 с.
13. Татаркевич В. Історія філософії: У 2-х т. Львів, 1997, - Т.1. - 535 с.

На головну сторінку!