bizantium man

Сергій БОРИС

ВІЗАНТІЄЦЬ

Я єсьм закляклий у молитві екзегет:
Чоло під каптур заховалося від свічки,
Бо тане за вікном в пітьмі капличка,
Так наче рветься з дня пружних танет,
Мозаїкою на пергаменті - центон,
Цупкі сторінки вицвілих трактатів
Ножами простір ріжуть у кімнаті
І шамкають зі мною в унісон.
Я візантійських стовпників єсьм спрага,
Строфа із кондака, вуста Золотоуста,
Я - крик єретика, що в горлі гусне,
Коли торкається вогонь немитих п'ят...
І все ж я той, хто вірить в "під" і "над",
Я єсьм, хто єсьм, - і це Краса, і Благо!

 

МІСЦЕВИЙ ХРАМ

Прозорий для молитви білий мур -
типовий, врешті, атрибут любові
Господньої - проріс ціною крові
на грунті, непридатнім для культур

сільськогосподарських. Немов зимові
у ньому дні: худий церковний щур
гризе їх поки в дяка перекур
і щось, незафіксоване у мові.

За муром навіть ти цілком іконний,
і не обличчя - лик, доволі сонний,
проте підсвічений зсередини, немов

музейний експонат. Ти увійшов,
так ніби вийшов назавжди - між лав
хтось у веретті чорному блукав.

 

ПЕРЕМОГА БЕЗ МЕТАФОР

... І так приємно знову розгорнути,
Пірнувши весь у цигарковий дим,
Якийсь роман, давно напівзабутий,
І не читати, мріяти над ним!..
Є. ПЛУЖНИК

Прийти, побачити, перемогти
у тому, що чигає в стінах дому,
в якому першу титлу, першу кому
ти ставив у свідоцтві самоти.

Сказати так: "Тобі свій хрест нести
одному вгору по шляху хиткому.
Нікому - ані доброму, ні злому -
не дозволяй собі допомогти".

... А потім просто всістись на дивані
у чому є. Сторінку у романі
закладену пробігти похапцем.

Втягнувши смачно тютюновий дим,
подумати: "Життя, кінець кінцем , -
плохий роман, та тільки менше з тим..."

 

***

Тебе я любив, як міг, і хоча
наше життя означали не так слова,
як вигуки, ти торкалась плеча
кігтями, крилами і щокою.
І тоді я хотів, щоб ти стала рікою,
на асфальтах щоб шелестіла трава.
Я б торкався поверхні рукою тремкою:
хвиля, плесо, пряма, крива.
Але, зрештою, ти залишалась птахом,
і ази геометрії були тобі чужі.
Води не було. Рінь виявлялась шляхом.
Я долаю його в передчутті межі.

 

***

Між нами відстань і, можливо, ще
якісь абстрактні, вигадані з'яви
буття, в якому межі для уяви
встановлено вікном, листом, борщем,
газетними новинами, плащем,
котом і прозою Акутагави.

Умови для духовного прозріння
дотриано, як слід. Рятує кіт
. Триває січня знуджений гамбіт.
і прогресуючись spleen і облисіння, і проступає музика осіння
крізь спогади, як мід або як міт.

Той Вік був Золотим і не лише
у сенсі барв чи цін на горілчані
напої: наполегливі прочани,
ми мали ціль, бо вітер із кишень
нас не студив. А де тепер той день
і тої ночі молоде звучання?

На поле зору випали сніги.
Замерзлі пси на них лишають знаки.
Я пропоную всім піти до с...ки,
кого нема зі мною. Від ваги
подібних дум схибнулися б боги,
та я не бог, за що йому і дяка.

Пардон за темперамент, я б волів
твоє на дотик відчувати тіло,
натомість маю лист з таким невмілим
вживанням знаків оклику і слів
загальновживаних - хоч би й хотів,
навмисно не утнеш - і це добило.

Тому я одягаю плащ і йду
місити сніг і здобувати спокій
душевний міркуванням про високе
покликання, відчуження, біду
екологічну, кризу в Катманду...
Останній засіб - рахувати кроки.

Купую пресу, повертаю до
фортеці духу споживати каву,
плоди скорботних дум, Акутагаву,
наповнюватись міццю бусідо,
вправлятись у чеканні на Годо
і на мою володарку лукаву.

 

***

Ми ще не зірвали усіх плодів
у саду насолод, ще вервечка днів
нескінчена і листя в саду зелене.
І змій молодий, і життя - як спів.
Прийди, пригорнись до мене!

Помовчимо , бо немає слів,
бо є лише слово в країні снів -
єдине, первинне, останнє.
Я б тут назавжди оселився й осів,
та в серці твоїм - вагання.

Я згоден піти за тобою в світи
і жити, щоб вмерти , лише світи
зорею завжди для мене ...
Господь нас простить, ти мене прости -
за нами палають в майбутнє мости,
кривавлячи листя зелене.

 

***

Розкладаємо ватру, ніби -
останній рятунок. Ми,
погубивши крила і німби,
витанцьовуємо з пітьми.

Осідлавши дими кольорові,
закутані у хоругви,
рвемося на запах крові:
наголо - гóлови.

По безодні в очах, по прірві.
Тільки вітру скажений свист.
Хто тебе з того виру вирве,
з того виску - увись?

 

ВОЛХВИ

Рушає потяг, і рушає сніг.
У тамбурі, де світло анемічне
вхопилося за тріщини в стіні,
від випадкових поглядів у дим.
Колеса цокають копитами годин.

Мороз лютує. Упирі злітають.
Світила гасять помахами крил.
На пошуки невтраченого раю
бракує часу згідно правил гри.
(А потяг наближається до місця
призначення. Над ним - кружальце місяця).

В будинках зрозуміла метушня:
у рухах - точність, у словах - напруга,
на кухнях - діалог каструль, горнят -
готується для живота і духа;
і свічі виростають на столах.
(А потяг пре на ризик свій і страх).

Нечисті показались. Над вагоном
гримить шабаш. Хвости і пазурі.
Вони ж мовчать, похитуючись сонно, -
колись ваганти, нині - звіздарі -
в бесагах кілька спогадів і втому
в очах везуть, яко дари, додому.

На них чекають, ніби й не на два
волхви спізнилися тисячоліття,
а на годиннику. Трударі Різдва,
звільняючись від сумнівів і сіті
марнот, ступають на перон, вони
жахають бестіарій сатани.

Наповнюючи супокоєм речі,
фіксуючи старанно кожну мить,
біліє магія снігів. На плечі
сідають ангели. Під чобітьми -
початок світу, а над головою
зійшла звізда новою колядою.

Волхви бредуть на світло, як на спів.
Це, зрештою, повернення: дорога
веде до Дому, де присутність Бога
не потребує віри, жестів, слів.
Звізда сія, вливаючи помалу
в обличчя радість, яка не бувала.

 

***

У країні забутих зодчих
загубитися і раптово,
відшукавши єдине слово,
прошепотіти: - Отче...

Під тобою і над тобою
сто історій чи стек істерій.
Відчиняєш різблені двері
ти, глибокий, як звук гобоя.

Хай молитва твоя - гонитва
за невловним. Камінні грона
притискають до грунту. Хто нам
нав'язав цю останню битву?

Нав'язав ці важкі сплетіння,
сполотнілих амурів в небо
відпустив, на зацних погребах
виплів треноси й голосіння?

Відцвітає акантом втома.
Твоє "Отче..." лунає вотще.
Ти злітаєш в небесні товщі,
заморившись питати: - Хто ми?

***

©Сергій Борис. Всі права застережені.

Сергій БОРИС народився 11 листопада 1975 року в м. Калуші Івано-Франківської обл. Закінчив філологічний факультет та аспірантуру при кафедрі української літератури Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Був головою Івано-Франківської обласної Студентської спілки. Має численні літературні та культурологічні публікації.

На головну сторінку!