Ліна БІЛОУС, Зіновій БІЛОУС
Про авторів

" Союз українських адвокатів " в боротьбі
за права української мови у Східній Галичині
(20-30 рр. ХХ ст.).

 

Стаття присвячена дослідженню діяльності професійної адвокатської організації “Союз українських адвокатів” (СУА) 20-30-х років ХХ ст. із захисту прав української мови в умовах польської окупації Східної Галичини. Автори обстоюють думку про те, що українські правники, виступивши на захист прав рідної мови у сфері освіти, в державних та самоврядних адміністративних структурах, суді, прокуратурі, нотаріаті тощо, виховували серед українського громадянства “почуття права мови, значення та ціни цього права” у суспільному житті з метою забезпечення самого права для утвердження та ефективної життєдіяльності нації.

У національному відродженні Галичини (кінець ХVIII ст.— 1939 р.) особливо помітну роль відіграла професійна адвокатська організація "Союз українських адвокатiв" (С У А). Вона стала логiчним продовженням дiяльностi українських правникiв (А.Горбачевського, С.Днiстрянського, Т.Кормоша, М.Короля, А.Коса, К.Левицького, А.Могильницького, Т.Окуневського, В.Старосольського та багатьох iнших) т.зв. "адвокатської доби" нацiонального вiдродження (поч.80-х рр. ХIХ ст.— поч.20-х рр. ХХ ст.) в перiод його нової "рiзночинської" або "iнженерської" доби (поч. 20-х рр. ХХ ст.— 1939 р.).

Створений 20 травня 1923 року з iнiцiативи С.Федака, В.Охримовича, Я.Олесницького, Л.Ганкевича та iнших вiдомих правникiв, "Союз українських адвокатiв" мав на метi захищати українськi нацiональнi права в умовах польської окупацiї (1). Особливо це стосувалося захисту прав української мови, якi гарантувались Ризьким мирним договором (1921р.) та Радою послiв Антанти (1923 р.).

Фактичний стан, який посiдала українська мова на територiї Схiдної Галичини, свiдчив про дискримiнацiйне щодо неї вiдношення з боку польських властей, якi, опираючись на шовiнiстичнi кола, прагнули якнайшвидше ополячити українське населення. З цiєю метою в перiод 1924 -1933 рокiв було прийнято ряд законiв, зокрема: про мову викладання у школах, про мову в державних i самоуправних адмiнiстративних структурах, в судах, прокуратурi й нотарiатi, а також у вищих навчальних закладах. Так, згiдно мовного закону 1924 р. державною мовою проголошувалася виключно польська мова, якою мали послуговуватись усi державнi i самовряднi структури як у внутрiшнiх, так i в зовнiшнiх вiдносинах. Разом з тим, цей закон надавав право польським громадянам української нацiональностi звертатися усно чи письмово своєю рiдною мовою до державних i самоврядних властей i вимагати також, щоб рiшення останнiх стосовно конкретної справи були виданi не тiльки державною польською мовою, але й мовою українською. Це стосувалося, зокрема права вживання української мови в судах, прокуратурi та нотарiатi, що вiдповiдало загальним постановам мiжнародного права щодо охорони нацiональних меншин (2).

Ущемленiсть польськими законами прав української мови, а також численнi невиконання та перекручення на практицi навiть того мiнiмального обсягу прав, якi вони їй гарантували, пiдкошувало органiзм цiлої нацiї.

Усвiдомлюючи такий стан речей, члени СУА i виступили на захист прав рiдної мови, виховуючи серед українського громадянства “почуття права мови, значення та цiни цього права у громадському життi” (3). Адже право рiдної мови, як вiдзначав К.Левицький, має велике значення для життя i майбутнього нацiї. Це є перше право людини, народу i нацiї, що борються за свої права (4). Аналогiчнi думки щодо важливостi для життєдiяльностi нацiї її корiнної мови та боротьби за її права висловлювали й iншi українські правники (5).

Члени СУА на сторiнках власного часопису "Життя i Право" достовiрно висвiтлювали дискримiнацiйнi щодо української мови кроки з боку польських властей. Так, наприклад, журнал подав найголовнiшi мiсця з листiв, що їх видали у листопадi 1924 р. Львiвська та Перемишльська нотарiальнi палати у справi вживання української мови в нотарiатi. "Вияснення i вказiвки" цих палат звiльняли нотарiуса вiд обов'язку володiти українською мовою, а вiдтак— i вiд обов'язку виконувати ним вимоги певної сторони виготовляти документи українською мовою (6).

Станiславський адвокат Й.Партицький у скарзi до Президiї Окружного Суду в Станiславi навiв 143 випадки, в яких суди Станiславського округу протягом 1926— першої половини 1928 рр., незважаючи на виразнi вимоги сторiн, дозволенi законом, “виготовили i доручили сторонам свої полагодження тiльки в польськiй, а не також в українськiй мовi” (7).

Про порушення українських мовних прав в судах Польської держави, зокрема про випадки вiдмов присяжних суддiв слухати свiдчення пiдсудних, свiдкiв, а також промови захисника, висловленi українською мовою, писав i адвокат Л.Ганкевич. Будучи прихильником такої демократичної iнституцiї як суди присяжних, вiн бачив необхiднiсть її реформування в Польщi таким чином, щоб участi в судi присяжних були позбавленi тi, хто не розумiє української мови (8).

Свавiльнi тлумачення владою мовних законiв не обминули навiть греко-католицьких приходiв, зобов'язуючи священикiв давати виписки з метрик та вести кореспонденцiю з адміністративною владою тiльки польською мовою пiд загрозою карної вiдповiдальностi за невиконання, хоча закони про мову не стосувались церковних властей, а тiльки цивiльних, i греко-католицькi священики не були державними службовцями (9).

Ситуацiю ущемленостi польською владою прав української мови члени СУА бачили i у шкільній сферi, де реформа 1924 року перетворила бiльшiсть україномовних шкiл, заснованих при австрiйськiй владi, на двомовнi заклади з переважанням польської мови, що призвело, по сутi, до систематичної лiквiдацiї перших (10). А на рiвнi вищої освiти Законом вiд 15 березня 1933 року про академiчнi школи " мовою урядування i викладiв " в них оголошувалася польська мова і лише з особливих причин "Сенат мiг дати дозвiл на викладання деяких предметiв iншою мовою" (11).

Виходячи з ситуацiї, що склалася у сферi освiти, правники бачили один iз можливих шляхiв боротьби за права української мови в Польщi у змаганнi українського громадянства до " знесення двомовности шкiл ", а також до " українiзацiї державної школи всiх типiв вiд найнижчих до найвищих" (12).

Членiв СУА особливо хвилювало заборонене рiшенням Окружної Адвокатської Ради у Львовi вiд 1 жовтня 1938 року право українських адвокатiв та кандидатiв у адвокати (аплiкантiв) користуватись їхньою рiдною мовою в судах та у взаєминах з адвокатськими палатами, хоча таке право було реалiзоване ще за австрiйських часiв i гарантувалось польським мовним законом 1924 року (13).

Загалом, таким висвiтленням реального стану справ української мови у Схiднiй Галичинi в 20-30-х роках ХХ ст. члени СУА намагалися привернути увагу як самих українцiв, так i польських властей до того, що, за словами Р.Домбчевського, "стан посiдання української мови в прилюдному життi в Польщi дуже малий, в Галичинi навiть менший, нiж це було за Австрiї, а фактично значно менший навiть вiд тих можливостей, що їх дають польськi закони…. Пануюча нацiя, її суди й уряди стараються пояснювати постанови мовних законiв дуже стисло й не на користь української мови (14).

Члени СУА були переконанi в тому, що тiльки конкретними цифрами, фактами, датами про порушення українських мовних прав можна було просувати справу захисту української мови вперед, домагатися вiд влади шанобливого ставлення до неї (15). I в першу чергу це робили самi правники на сторiнках часопису " Життя i Право", у своїх конкретних скаргах до судових органiв (16), у зверненнях до Адвокатської Ради у Львовi та Головної Адвокатської Ради у Варшавi (17). СУА закликав усiх українських адвокатiв задiяти у цiй справi українське парламентське представництво з тим, щоб спiльними зусиллями виборювати українськi мовнi права, а також об’єднувати власнi виступи в оборонi прав української мови (18).

Ведучи свiдому боротьбу за права української мови, члени СУА констатували водночас той факт, що, незважаючи на їхнi зусилля, стан цiєї боротьби у Польщi виглядає дуже мiзерно (19). Головним чином це було пов'язане з поведiнкою самих українцiв, з їх конформістським ставленням до неповаги, в тому числi й ними самими, прав української мови в державному та громадському життi.

Лише “горстка iдейникiв, iдеалiстiв, що взяли собi до серця справу пошанування прав своєї мови, зазначалось в часописi СУА, ще досi бореться при нерiвних шансах на успiх— з переважаючим серед власної нацiї отупiнням, браком почуття нацiональної чести, гiдности, браком розумiння ваги права в життi нацiї, та ваги береження права мови для творення права нацiї” (20). Журнал наводив безлiч фактiв щоденного життя про нешанобливе ставлення самих українцiв до їхньої рiдної мови, про те, що українське громадянство само певним чином творило ситуацiю, яка нiвелювала iснуючий для української мови правовий мiнiмум (21).

Українськi адвокати вважали, що мовний закон 1924 р., вимагаючи виразного домагання вiд представникiв нацiональної меншостi шанобливо ставитись до їхньої рiдної мови в урядах, судах, прокуратурi, нотарiатi, був спрямований в саму сутнiсть нації як суспiльного явища. Адже про iснування даного колективу як нацiї вирiшує не саме почуття приналежностi до даної етнографiчної громади, але, як акцентували члени СУА, “свiдома воля, виявлена прилюдно, воля одержати належне право нацiї” (22). Тому вони прекрасно розумiли те, що якби активно велася з боку правникiв боротьба за права української мови, вони все ж не в силi були виконати те завдання, яке стояло перед цiлою нацiєю щодо її обов'язку захищати права рiдної мови й культури.

Оцiнити загалом значення тiєї свiдомої, послiдовної i благородної мiсiї, яку поклав на себе СУА з метою " освiдомлення українського громадянства про значення i вагу права мови для життя i будуччини нації" (23), допоможуть провiднi тези Конференцiї, проведеної СУА у червнi 1931 року. Вони акцентували на тому, що членами української нацiї скрiзь: в судах, школах, урядових установах, громадському житті i у всiй повнотi належать права їхньої рiдної мови; виданi в Польськiй державi закони i “розпорядки” про вживання української мови не задовольняють прав української нацiї, вони створюють рiзноманiтнi обмеження українськiй мовi так, що право її вживання стало майже не обов'язкове; здобуття українською нацiєю належних їй прав рiдної мови вимагає постiйного i солiдарного використання усiх можливих засобiв з боку українських установ, преси, громадян, парламентського представництва тощо (24).

Правовi засоби захисту прав української мови визначались окремими державними законами (у справах загальної адмiнiстрацiї, в карному та цивiльному судочинствi, у сферi освiти) i були поясненi у книзi Р.Домбчевського " За право мови" (25). Серед можливих правових засобiв в оборонi прав української мови адвокат називає i мiжнароднi iнституцiї, такi як Рада Союзу Народiв (Лiги Нацiй Л.Б.) та Мiжнародний Трибунал (26). Українцi мають можливiсть i разом з тим обов'язок використовувати, на думку правника, i всякi iншi легальнi засоби задля здiйснення мовних прав. Це звернення окремих осiб та органiзацiй до вiдповiдних органiв влади; надсилання повiдомлень про порушення прав мови в пресу; громадськi збори; це також проведення рiзних масових акцiй за права мови (27). Однак найважливiшим засобом в боротьбi нацiї за право мови Р.Домбчевський вважав фактичне, щоденне вживання мови в приватному й громадському житті, у зносинах з представниками iнших нацiй, урядами й судами держав, в котрих живуть українцi (28).

Пiдсумовуючи, слiд зазначити, що члени “Союзу українських адвокатiв”, маючи глибокi почуття культурної вартостi свого народу, його нацiональних прав i в першу чергу права мови, свiдомо прагнули до виховання такого ж почуття права нацiї серед українського громадянства Схiдної Галичини з метою реального забезпечення самого права i створення тим самим мiцного фундаменту для iснування нацiї.

 

Л I Т Е Р А Т У Р А:

1. Левицький К. Про завдання сучасного адвоката // Життя i Право.— 1930.— Ч. 2.— с. 4.

2. Левицький К. До проблєму нацiональних меншин//Там само.— 1929.— ч. 2.— с. 3.

3. З наших органiзацiй. За права мови // Там само.— 1929.— ч.3.— с.23.

4. За права української мови // Там само.— 1939.— ч. 2.— с. 12.

5. Домбчевський Р. За право мови.— Львiв, 1934.— с. 4-5; Целевич В. Нарiд. Нацiя. Держава.— Вiнниця, 1994.— с. 38.

6. Українська мова в нотарiятi у Польщi //Життя i Право.— 1928.— ч.2.— с. 14-15.

7. Як боронити прав української мови // Там само.— с. 44.

8. Ганкевич Л. Чи усунути суди присяглих? // Там само.— 1932.— ч.1.— с. 29.

9. Коссак О. Уваги до закону про державну мову 31.7.1924. Про.73. Поз. 724// Там само.— 1929.— ч. 4.— с. 45.

10. Домбчевський Р. Назв. праця.— с. 25-84.

11. Там само.— с. 85.

12. Там само.— с. 85.

13. Див.: Права української мови на теренi Окружної Адвокатської Ради у Львовi// Життя i Право.— 1938.— ч. 4.— с. 1-9.

14. Домбчевський Р. Назв. праця.— с. 8-9.

15. Як боронити прав української мови// Життя i Право.— 1928.— ч.2.— с. 45.

16. Там само.— с. 44-45.

17. Права української мови на теренi окружної Адвокатської Ради у Львовi // Життя i Право.— 1938.— ч. 4.— с. 9.

18. Там само.— с. 5.

19. З наших органiзацiй. За права мови// Життя i Право.— 1929.— ч.3.—с. 18.

20. Там само.— с. 19-20.

21. Там само.— с. 18-20.

22. Там само.— с. 21.

23. За права української мови // Життя i Право.— 1939.— ч. 1.— с. 25.

24. Там само.

25. Домбчевський Р. Назв.пр.— с. 85-87.

26. Там само.— с. 86-87.

27. Там само.— с. 87.

28. Там само.— с. 88.

Ліна БIЛОУС, кандидат політичних наук, доцент Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.

Зіновій БІЛОУС, адюнкт кафедри філософії Національної академії внутрішніх справ України

На головну сторінку!