Володимир БАК

Національне і соціальне в поглядах галицьких суспільно-політичних діячів останньої чверті ХIХ століття.

Національна і соціальна проблеми поставали в українській Галичині протягом усього ХIХ ст. Східна Галичина, зі своїм автентичним українським населенням, переходячи зі складу однієї держави до іншої, терпіла як значний національно-культурний гніт, так і соціально-економічний визиск, що відбивалося також і на поглядах та позиціях провідної галицької інтелігенції – українських суспільно-політичних діячів та мислителів. Саме цей прошарок галицького українства протягом багатьох поколінь вишукував оптимальний вихід зі складного стану та обставин, що історично формувались для українського народу на його ж таки землі. І як вірно можна припустити, різні українські діячі по-різному бачили перспективи виходу з того кризового становища, що склалося для галицьких українців особливо в останній чверті ХІХ ст. внаслідок багатьох чинників. Сáме на цей період прийшлося чергове загострення національних і соціальних суперечностей, що призводило в свою чергу до подальшого розмежування поглядів інтелектуалів, а також суспільно-політичних сил краю.

Черпаючи надихаючі думки та ідеї в надрах європейського (зокрема німецького) романтизму, представники українського ліберального демократизму впорядковували та зміцнювали свої погляди, ставлячи їх на ґрунт тогочасної “науки позитивної” – тобто окремих ідей позитивізму, сприймаючи їх у своєму ключі. В якійсь мірі зацікавлення цими ідеями зближувало їх з радикалами. Дещо змінивши думку Б.Рассела, можна сказати, що помірковані українські мислителі другої половини ХIХ ст. через симпатії до всього національного, заанґажованість національними проблемами, звертались до романтизму.[1,c.565] Ідеї Й.Гердера, Ф.Шеллінга, Й.Фіхте щодо ролі національних чинників в історії і розвитку суспільств, набували оновлених значень для галицьких лібералів. Брати Володимир та Олександр Барвінські, Анатоль Вахнянин, Юліан Романчук боролися перед загрозою, насамперед польської, нівеляції, за національну окремішність українського народу. Сáме необхідність розвитку національної самобутності українців, та протидія можливим зазіханням на неї, сприймалася цими діячами як найважливіший фактор тогочасного українського життя. І сáме від успішності відстоювання національної лінії залежала, як вважали ліберал-демократи, майбутня доля українського народу.

Багатолітній редактор центрального народовського часопису В.Барвінський, розвивав ідеї сприйняття духовного життя українців як основи національно забарвленого прогресу. Відводячи провідну роль “індивідуальному характеру” українців (базуючись як на своїх власних спостереженнях, так і на висновках ще Миколи Костомарова, що у своїй статті “Две русские народности“, виводив для українців першість особистості над загáлом), В. Барвінський вбачав у національно-духовному той первинний і наріжний компонент, праця над котрим найперше сприятиме всесторонньому покращенню “українського стану”. “Просвіта та розвій” народу на національному ґрунті сприймалася мислителем настільки серйозно, що після них вже “самостійне житіє народу буде просто конечністю”, - з подальшими позитивними наслідками у всіх напрямах народного життя.[2,c.130]

Схожих ідеологічних поглядів дотримувався і О.Барвінський, неодноразово стверджуючи, що українська справа може бути лише тоді “полагоджена і здійснена”, коли національне питання буде підняте до практичного рівня розгляду усіх суспільних сил, та чітко поставлене.[3,с.39-40] Цю “поважну роботу“ Олександр Барвінський по-позитивістськи закликав “на науці основувати”, творячи “народну політику” розбудженням свідомості народу. [3,с.104].

Також і галицький композитор та громадський діяч А.Вахнянин, присвятивши все свідоме життя національному подвижництву та піднесенню “українського духа”, наголошував у своїх споминах, що від початків політичної діяльності дбав про ”справи національні” і виборював “національні права русинам”. [4,с.118-19]

Подальшому оформленню національної ідеї у її державницькі форми сприяв Юліан Романчук (хоча, безумовно, що першість у цьому напрямі посідали І.Франко та Ю.Бачинський!). Пройшовши певну еволюцію у поглядах, Романчук впевнено зосередився на розвитку у суспільному житті національної ідеї – як першочергової ваги чинника. Його діяльність у середині 80-х рр., що вилилася тоді у створення “Народної ради”, засвідчувала найперше про наміри підняти національно-духовну свідомість українців. Беручи участь у створенні Української національно-демократичної партії та її розвитку у 90-х, Романчук впливав на подальше формування української ідеї в Галичині, а також, в певній мірі, на її оформлення в державно-політичному напрямку, сприяючи проголошенню остаточною метою здобуття на майбутнє українським народом ”культурної, економічної та політичної самостійності, і об’єднання в одноцільний національний організм”.[5.]

Таким чином ідея першості розвитку національних чинників отримувала своє подальше ідеологічне викристалізування. Наголосимо, що у значній мірі сприяв цьому процесові своїми філософськими пошуками І.Франко, мова про що піде нижче.

На засадах європейського соціалізму та позитивізму, базувався галицький демократичний радикалізм. Домінуючу позицію серед “володарів дум” радикально налаштованих галичан, будучи провідником у їх середовище новомодних європейських ідей Г. Спенсера, О.Конта, П.Прудона, займав безумовно М.Драгоманов, значні впливи котрого відчувалися у Галичині ще до початку ХХ ст. Послідовниками багатьох його позицій були Остап Терлецький, Михайло Павлик, Юліан Бачинський, Іван Франко.

О.Терлецький, тяжіючи у своїх суспільно-політичних переконаннях до соціал-демократичної орієнтації, бачив у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем найважливіше завдання, що ставило життя перед кожним народом. Вирішення національних питань носило у мислителя другорядний, підчинений основній меті характер. Вбачаючи будь-які позитивні зміни для українського народу на грунті “свічности європейської” – науки, Терлецький, апелюючи до неї, закликав до фактичної переоцінки пріоритетного сприйняття національно-культурних чинників “на користь економічної сторони нашого питання”.[6,с.761]

Чітко вираженого матеріалістично-позитивістського характеру були також погляди ще одного галицького радикального мислителя М.Павлика. Розвиваючи ідеї громадівського соціалізму М.Драгоманова, Павлик відверто заявляв, що ставить “на перше місце справи соціальні серед нашої народности” [7,с.275], соціально-економічний прогрес “народнього життя” розуміючи “першою справою”, успішність котрої призведе до такого рівня розвитку і зближення народів у майбутньому, що поступово відбудеться навіть “зілляння” усіх національних чинників.[8,с.36-37]

Цікаву позицію займав один з молодих представників галицького радикалізму Ю.Бачинський, котрий з середини 90-х рр. писав про майбутню можливість створення незалежної, національної української держави, фактично вперше обґрунтовуючи цю думку соціально-економічними потребами та можливостями України. Своєрідно поєднуючи національні та соціальні компоненти життя суспільства (не дивлячись на своє тяжіння до марксизму), Бачинський писав, що національна самосвідомість українців повинна була стати “сильним оружієм в йіх економічній борбі”, а економічна боротьба переходитиме “рівночасно в борбу національну”.[9,с.52-53] Ставлячи за основну мету створення саме національної держави, Бачинський головною її передумовою у цьому бачив “економічно-адміністративні чинники”. [9,с.55] Національна ж ідея була лишень наслідком еволюції соціально-економічного розвитку держави.

І тільки І.Франко, розпочавши як прихильник переваги соціального чинника у суспільстві над національним, пройшов “повний шлях” до розуміння домінанти національно-духовного. Безумовно, що Каменяр являвся неоднозначною постаттю у кінці ХIХ ст. в українському і зокрема галицькому середовищі, якщо вести мову про питання вибору національних чи соціальних пріоритетів. Молодий Франко був яскравим прихильником “європейського соціалізму” та ідей соціальної рівноправності, будучи твердо переконаним у необхідності спочатку соціально-економічного піднесення народу.[10,с.131] 80-ті – початок 90-х років були для Франка-мислителя часом раціоналістично-позитивістських роздумів та висновків: він захоплювався позитивізмом, сучасною йому європейською раціональною науковістю, що на його думку, повинна була перетворювати і змінювати світ, покращуючи у ньому життя народів. Це було своєрідне бачення прогресу людства. Та багатолітній аналіз української-галицької дійсності привів І.Франка, уже більш зрілого мислителя, до дещо інших висновків: потреби національної консолідації українського суспільства, що саме в кінці ХIХ ст. проходило завершаючу стадію свого національного становлення, витворення “…з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя”.[11,с.407] Франко, таким чином, виводив національний ідеал, як наріжний чинник суспільного життя, пропагуючи разóм його базовість для найвищого рівня політичних побудов – у створенні національної держави. Він очолив з кінця 90-х плеяду галицьких націонал-демократів державницького спрямування, ставши основним речником ідеї національної держави.

Підсумовуючи розгляд вище наведених поглядів галицько-українських діячів, що умовно були поділені нами на два різні напрями-парадигми (асоціативно з їхніми політичними переконаннями), можна стверджувати, що протягом останньої чверті ХIХ ст. значно еволюціонувала в українській суспільній свідомості ідея “національного” (чи як частіше її називають – національна ідея). Пройшовши рівень науково-просвітницький, національна ідея викристалізовується в поглядах галицьких мислителів наприкінці ХIХ ст. в основний наповнюючий компонент української державницько-політичної позиції, затіняючи собою соціальний радикалізм.

Найяскравішим репрезентантом цього своєрідного розвитку був зокрема І.Франко, на прикладі філософської еволюції котрого можна спостерігати складний шлях національної ідеї: від підчиненої соціальному, другорядної ролі, до усвідомлюваного та сформульованого національно-державного постулату.

У суспільно-політичних біографіях таких мислителів і політиків як І.Франко, Ю.Бачинський, Ю.Романчук відобразилась основна віха тієї доби: поступове звернення галичанства до переконання необхідності створення суверенної національної держави, з наступним етапом пошуків на початку ХХ ст. можливостей втілення цієї ідеї.

Література

1. Рассел Б. Історія західної філософії.-К., ”Основи”. - 1995.

2. Барвінський В. Слівце до опізнання. //Правда.-1877. - №2.

3. Барвінський О. Спомини з мого життя. Образки з громадянського і письменського розвитку Русинів від 1871-1888 рр., з додатком споминів про М.Лисенка. - Львів.-1913

4. Вахнянин А. Спомини з життя. - Львів.-1908.

5. Програма Національно-демократичного (народного) сторонництва//Діло.-1899.-16(28) грудня.

6. Терлецький О. Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці. //Правда.-1874.- №17.

7. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. У 5-ти т-х. –Чернівці.-1910-12.- т.5.

8. Там само. -т.3.

9. Бачинський Ю. Украіна irredenta (по поводу еміграціі). Суспільно-економічний скіц. - Львів –1895.

10. Іван Франко у спогадах сучасників. – К.,-1956.

11. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі. //Зібр.тв. у 50-ти т-х.-т.45.

<

На головну сторінку!