non alternative

Олег БАГАН

ЗАКОНИ ЄВРАЗІЙСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ
(Заперечуючи Р.Дж.Тойнбі)

Вервиця останніх подій спонукає до висновків щодо тенденцій сучасної світової політики. Жорстока війна Росії на Кавказі, доволі гостра реакція на це Заходу, відмова МВФ дати нові кредити Москві, взаємне викриття російських і американських шпигунів, відмова США від домовленостей 1972р. про обмеження ядерної зброї, війна в Афганістані - усе це дає підстави стверджувати, що Євразія повертається "на круги своя", що її протистояння з Заходом посилюється. Сьогодні це називається "політикою збереження багатополюсного світу" - на противагу домінуванню на планеті Сполучених Штатів.

Розпочата наприкінці 1980-х (із початком "пєрєстройки" в СРСР) спроба ввести Росію в коло демократичних країн нині, здається, добігає кінця, її результати мізерні. Росія, попри полиск демократичности й відкритости, вперто повертається на своє давнє місце євразійської аґресивної імперії, поступово вичавлює з себе засади цивілізованої політики, замінюючи їх звичними деспотичними формами державного правління та поведінки.

Процес розчарування Заходу Росією триває від початку першої чеченської війни (1994-96),. якій 1993 року передував розгін парламенту. Вже тоді багато західних політиків зрозуміло, що Росія не позбулась ідеології гегемонізму, що її суспільна свідомість тяжіє до нетерпимости й деспотизму, її еліти, замість розбудовувати демократичні інститути, обплутують країну тенетами залежности й бюрократизму.

З приходом до влади В.Путіна, майстерно оформленим "організаторами влади Кремля" під "перемогу на демократичних виборах" разом із нашвидкуруч і невідомо на якій основі сформованою партією "Єдність", ці тоталітарні тенденції лише посилилися. Посиливши роль силових структур, переділивши країну новими округами з особисто призначуваними керівниками, "прикрутивши" свободу ЗМІ, нівелювавши впливи громадських організацій і звівши за допомогою адмінресурсу роль партій до "ілюстративно-декларативних" елементів демократії, новий президент Росії утвердився у державі із "шармом" "Царя всієї Руся", "нового імператора". Це послужило сигналом для різноманітних елементів і прошарків російського суспільства до нагнітання атмосфери неоімперіалізму та авторитаризму в країні. Зараз говорити про нову Росію-імперію, чи то "ліберальну", чи "євразійську", чи "слов'янську" (у сутности це не має значення, бо в Росії усілякі політичні "вивіски" завжди були лише прикриттям і фальшю) стало буквально моделью для представників різних її верств - від елітарно-академічних до вулично-екстремістських. Майже кожен офіційний представник сьогоднішньої російської держави з поспіхом і з особливим рабським страхом (це ще від Івана IV Грозного) при кожній нагоді заявляє, що він в усьому підтримує політику президента на "зміцнення держави" (читай, на перетворення її у напівдеспотичну і напівполіцейську "машину", чим вона й звикла бути упродовж століть).

Власне, спостереженнями такого штибу сповнена нині вся західна преса. На Заході впевнено формується думка, що "Росію втрачено". Так нещодавно заявила група американських політологів. На що відразу почула від опонентів: "А ми її ніколи й не мали".

Справді, в тому сенсі, в якому говорили американські політологи, Захід ніколи не "мав" Росії. Тобто вона ніколи не була європейською країною, з європейською суспільною ментальністю, традиціями, вона ніколи не вірила Заходу, постійно лише граючись із ним і видурюючи щось для себе. Коли Росія у формі СРСР втратила могутність і розвалилася, її зовнішня політика стала по-лисячому хитрою: вдавати перед Заходом "демократа", активно втручатись у світові проблеми, щоби хоч якось продовжувати грати роль "великої держави", паралельно трансформуючи за західні гроші свою макроекономіку - тобто "зализуючи рани" після господарської руїни свого соціалізму. Мета ж Росії була ще та: відновитися як євразійська суперпотуга, повернути собі традиційно підвладні землі (колишні території СРСР щонайменше), створити довкола себе новий союз держав, аби разом протистояти Заходу, а також ісламському світу (за потребою). Саме це не завжди розуміли на Заході, тому і давали гроші на "перебудову" Росії, плекали ілюзії щодо її "демократичності" (і плекатимуть, про що свідчать результати саміту ОБСЄ у Стамбулі й саміту ЄС у Гельсінкі і подібних форумів на "підтримку" Росії). У цьому і полягає - ще від часу Полтавської битви (1709) - фатальна західна помилка. Там у засліпленні не усвідомлюють загрози з боку Росії, а тому жертвували і жертвують заради "дружби" з нею свободою інших: від українців доби Мазепи до чеченців сучасности.

Бідою Росії завжди було одне - вроджене крадійство. Пам'ятаєте слова геніального Гоголя: тут усі крадуть, "шахрай на шахраї й шахраєм поганяє"? Ця "чарівна" риса росіян так вразила маркіза де Кюстіна, що він назвав Росію "країною злодіїв". Ось це тотальне злодійство наразі не дозволяє зміцнити Росію: всі західні кредити тонуть, як у бездонній бочці. Згадуються слова Горбачова, звернені до одного з олігархів: "Чи вам не соромно так безсовісно обдирати країну?". На що почулося цинічне: "Ні!". Безмір російського цинізму природний, - а в цьому і надія, і загроза для цивілізованого людства.

Останнім часом Москва категорично поліпшила стосунки з Пекіном. Це зближення вимальовувалось уже давно. Китай теж шукає великого союзника, щоби панувати в Південно-Східній Азії, де зараз майже повністю домінують США і де майже в кожній країні є значна китайська діаспора. Китай, переповнений мільярдною людською масою, ніби хоче вихлюпнути її на безмежні узбережжя Тихого океану. Він сповнений енерґії та оптимізму від останніх економічних успіхів. Його пригнічує роль "несупердержави". Він легко порозумівся з Росією ще і як імперія: Пекін усвідомлює, що процеси дезінтеґрації Росії, національного піднесення її народів можуть перекинутись і на Китай. Адже ніколи, фактично, не припинялися визвольні рухи в Тибеті й Уйгурії бубнявіють націоналізмом інші реґіони. Китаю потрібна цілісна Росія, бо тоді вона сильна, і разом можна тиснути на США. Що ж до "спірних" російських приамурських територій (де вже живе кілька мільйонів китайців), то вони зачекають. Зараз головне - розправити крила...

Росія ж поводиться так аґресивно, бо прагне поспіхом зцементуватися як імперія, зміцнити владу через пошук нового вольового лідера нації. Бо розуміє: в Ічкерії почався процес краху імперії, її поразка там стала "притчею воязицех" для всіх народів. Якщо Москва зараз не стабілізує ситуацію, то подальша її доля як Імперії буде під питанням. До того ж, на величезному просторі від Кавказу до Алтаю окреслилося протистояння між євразійсько-православною та мусульманською цивілізаціями. Зупинити наступ ісламського світу Росії як "демократично-злодійській" державі буде важко. Тому терміново потрібні порядок і войовнича ідеологія.

Терористичні акти в Нью-Йорку і події в Афганістані дали змогу Росії вплести своє протистояння ісламському світові у глобальніший контекст: у давно незріле напруження між Заходом та Мусульманською цивілізацією. І в цьому, з одного боку, є значний виграш Москви. Це ніби розв'язує їй руки, для розправи із Чеченією, дає змогу зупинити (чужими руками) наступ ісламістів, а значить відверто антиросійської сили, як Талібан, у середній Азії, ще раз використати Захід для власної економічної стабілізації і завоювати політичний престиж. Однак, з другого боку, Росія втрачає стратегічну перевагу в Євразії, оскільки США і їх союзники, закріпились у Афганістані, нав'язавши ближчі військово-політичні та культурно-гуманітарні зв'язки із державами Центральної Азії, тим самим здобувають "для себе" цей реґіон. Бо ж зрозуміло, що економічна потуга США, їх політичний авторитет, зрештою цілком праґматичні інтереси в зоні величезного нафто- і газовидобування (Прикаспій) стануть тими чинниками, які надовго (чи назавжди!) "зарезервують" для Вашинґтона геополітичне домінування в Центральній Азії. Не випадково ж США повели тут таку активну політику зовнішньополітичних контактів, фінансових "впорскувань", економічних і політичних форумів і под. У результаті афганських подій, так "переможних" на перший погляд для Росії, Москва може назавжди втратити для себе велику зону звичного геополітичного домінування.

Зараз ми спостерігаємо за дивовижним і парадоксальним фактом, моментом світової історичної драми. Маленький героїчний народ, який не має і мільйона населення, на клаптику неродючої гірської землі спричиняє своєю активністю зрушення цілих цивілізацій, тектонічні зміни у глобальних геополітичних тенденціях цілого світу. Всупереч будь-яким раціональним розрахункам, не маючи значних матеріальних ресурсів, усупереч прагненням і принципам світової політики, забуті світом, давно "списані", чеченці своєю безмежною мужністю, завзяттям, ірраціональною закоханістю в Ідеал національної свободи та гідности, фактично, видозмінюють політичне обличчя планети.

"Забуті" - бо хто там, на Заході, серйозно вивчає "якийсь Кавказ"? Найбільший західний інтелектуал - Арнольд Тойнбі - у знаменитому 12-томному трактаті "Дослідження історії", що ліг в основу сучасної західної суспільне-культурної свідомости, навіть не розрізняє специфіки Кавказької цивілізації чи бодай "напівцивілізації".

До чого тут Тойнбі? Звернулися ми до нього тому, що саме у глобальних висновках цього, без сумніву, геніального мислителя часом прихована причина нерозуміння Заходом справжньої сутности Росії. Відтак - і причина помилок. Узагальнюючи здобутки європейської історософії та культурології середини XX століття, Тойнбі твердить, що окрема російська цивілізація розвинулася як відгалуження візантійсько-православної, центром якої були Балкани (див. Тойнбі А.Дж. "Дослідження історії" У 2т.- К.: "Основи", 1995). Англійський учений також проминає історію та культуру України, її географію, не помітивши тут хоч якогось центру та специфіки. Зрозуміло, це сталося з об'єктивних причин. Захід зовсім не знає творів українських істориків, культурологів та етнопсихологів, він на все дивиться "російськими" очима. Тому і не побачив історик окремої цивілізації на берегах середнього Дніпра, між Карпатами та Приазов'ям, яка так яскраво виокремилася ще від трипільських часів (IV-III тис. до Р.X.).

Так само у А.Дж. Тойнбі чомусь майже нема аналізу цивілізації Кавказу, хоча він детально описує цивілізації полінезійців, ескімосів і юкатанців. Натомість побіжний перегляд карти доісторичної Європи переконує, що протягом тисячоліть, іще від пізнього палеоліту і неоліту, приблизно сучасним українсько-російським кордоном проходила межа між різними цивілізаційними типами буття людини. Іншими словами, від прадавніх часів у геопросторі Північного Причорномор'я формувався специфічний ментальний, етнічний, культурний і геополітичний тип суспільства. Всі пізніші тутешні протидержавні поліетнічні утворення - кіммерійські, скіфські, сарматські, праслов'янські (І тис. до Р.X. - І тис. по Р.X.) - виникали на тому ж цивілізаційно-геополітичному стрижні. Постання Київської Русі було вінцем того складного процесу. Умовно цю українську цивілізацію (від III тис. до Р. X.) можна назвати "Понтійською" (Понт - грецька назва Чорного моря). Вона завжди расово та культурно була зв'язана з Балканами і Малою Азією.

Саме туди, на південь, постійно прагнули руські князі (згадаймо слова Святослава про благодаті Півдня, спробу збудувати нову столицю на Дунаї або ще давніші оспівування Дунаю в народному мелосі як своєрідної "Країни-мрії", "втраченого раю" тощо).

Всього цього дезорієнтований популярними на Заході російськими імперськими істориками, котрі весь центр цивілізаційної ваги Русі перенесли з Києва до Москви, і не помітив Тойнбі. Слідом за ними він помандрував на Північ, у лісисті східноєвропейські рівнини, не збагнувши, що для Києва завоювання цих майбутніх московських просторів у IX ст. було тільки випадковістю. Це був прорив у простори відносного вакууму, які Київ ніколи не цінував, постійно спрямовуючи свій погляд на південь і на захід, і прагнучи консолідувати свій питомий простір між Карпатами та Приазов'ям. Тобто Україна разом із Білоруссю та загиблим Новгородом є органічним продовженням традиційної візантійське-православної цивілізації. Росія ж творить окрему євразійсько-православну цивілізацію.

Справжня Росія постала як уламок великої євразійської імперії - Золотої Орди - в ХІV-ХV ст. До того її історія була тільки авантюрами невгамовних руських князів, котрі воювали між собою в північних лісах, шукаючи виходів до зручних рік-комунікацій. У XIV ст. весь цей ледь слов'янізований етнічний масив угро-фінських племен міцно стиснуло і сформувало в єдину народність залізне кільце татарщини. Саме тоді й виникла "загадкова російська душа" - різноаспектна, не передбачувана, по-азійському темна. Не випадково найбільший її знавець Ф.Достоєвський родину своїх центральних героїв, котрі втілюють етапи становлення російської нової людини, іменував татарським прізвищем - Карамазови. До речі, Тойнбі теж переконано говорить про "татарську душу" Росії, тобто майже підходить до серцевини питання.

Ніби прочуваючи, де має бути справжній центр Росії як євразійської держави, вже перші поординські князі Московщини починають упертий натиск на Схід. У XVI ст. вони захоплюють усе Надволжжя, виходять до Уралу. Так невеличке периферійне православне князівство перетворюється за Івана Грозного на євразійську деспотію, мініімперію з претензіями на виняткову роль в історії. Саме Уральські гори та Волга творять "становий хребет" Росії. Там витворюється її дух як азійської, а не європейської держави. Москва, а потім Петербурґ були тільки її "мозком" - не "серцем", як помилково думав Наполеон. Тому і не могли зламати Росію ні польський король, на кілька літ захопивши Москву в XVII ст., ні Наполеон, спаливши її на початку XIX ст., ні Гітлер, тримаючи у блокаді Петербурґ і майже Москву. Росія навіть не похитнулася, бо невраженим залишався її "хребет".

Отже, всі спроби європеїзувати Росію, демократизувати її, залучити до співпраці та партнерства через угоди з ОБСЄ, НАТО і ЄС зазнавали й зазнаватимуть краху. Росію неможливо перетворити на партнерську європейську державу у принципі, її геополітичний стрижень - Урал-Волга - не дозволяв і не дозволить цього, її натиск на захід, на Європу - це дія розтиснутої пружини, що відштовхується від Уральського хребта. Це помста вродженого азійця-варвара, його відповідь на культурні впливи та натиск Європи. Не випадково два визначальні діячі, творці духу та форми нової Росії - матеріалісти Чернишевський і Ленін - походили з міст над Волгою. Душа Росії ніби бунтує проти нав'язаної їй (часом дуже грубо, як за Петра І) європейської культури. Тому вона завжди глибинно ненавидить Європу, маскуючи ідеологію ненависти то теоріями "істинного православ'я", то "слов'янофільства" то "большевизму". У сучасному російському політикумі всі ці теорії співіснують у симбіозі.

Більшість сучасних західних політологів, ідучи за концепцією Тойнбі, не бачить в Україні окремої геополітичної зони, культури, цивілізації. Вони радше дивляться на неї як на "уламок Росії", що, закономірно, має бути якщо не "вмонтований", то бодай "приклеєний" до російського геопростору. Так само нерішучою була західна політика на Закавказзі й у Середній Азії, де свого часу спалахнули війни, значним чином спровоковані політикою російського пост- колоніалізму. Тепер вибухнув Північний Кавказ, який від правіків зберігав свою ментальну і культурну самобутність і просто не може добровільно розчинитись у російському морі. Не помічати цивілізаційно-геополітичних відмінностей між великими надреґіонами - означає чинити злочин супроти закономірних, природних тенденцій розвитку суспільств, означає деформувати органічні вітальні прагнення народів і прирікати їх щоразу на нові конфлікти. І Захід, і Україна, й ісламський світ повинні зрозуміти, що лише вивільнення назавжди з-під впливів Росії Чорноморського реґіон у, Білорусі, Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії дасть можливість рішуче відтіснити Росію до її природного центру - Уралу. Позбувшись імперського синдрому, спрямувавши свої життєві зусилля на безмежні та казково багаті простори Сибіру і Далекого Сходу, Росія зможе стати цивілізованою країною. Без цього жодні "демократизаційні" заходи і жодні подачки від МВФ не змінять її.

(Редакція вдячна п. Сергієві Квіту за наданий рукопис статті)

На головну сторінку!